Американо-українські дипломатичні маневри
Помічник Державного секретаря США під час останнього візиту до Києва привезла для українців дуже гіркі пігулки, які одразу викликали ледь не нудотний рефлекс у практично всіх її співрозмовників.
Але дехто ті пігулки таки проковтнув.
Нагальні зміни до Конституції, особливий статус для Донецька, загальна амністія й вибори на окупованій території – це те, що знову було озвучено вже майже як вимога до української влади, яка й далі перебуває в розбалансованому стані. Не виключено, що саме на це й розраховували в Держдепі.
І все ж дивно, що такий досвідчений і тонкий дипломат, як пані Вікторія, котра вже досить непогано знає Україну, подолала таку величезну відстань із абсолютно неприйнятними пропозиціями.
Припускаю, що її вашингтонське начальство нині настільки перейняте проблемою формування позитивної історичної спадщини для Барака Обами, що заради миротворчих досягнень останнього американського президента готова віддати на відкуп багато інших цінностей. У тому числі й мирний прогрес на Сході України, який їм із Вашингтонських пагорбів видається не таким уже й складним.
Але виявилося, що з Печерських гір їхні миротворчі потуги просто неприйнятні.
Очевидно, про це здогадувалася й пані Вікторія. Однак змушена була їхати, і задля священних американських інтересів озвучувати ці вимоги, й навіть прагнула чесно в цьому переконати своїх київських співрозмовників. Відчувши, що тут її не розуміють і не зрозуміють, й зіткнувшись із валом критики в українських ЗМІ, вона змушена була маневрувати й відступати.
Але, схоже, тільки на словах.
Виступ на Радбезі ООН заступника міністра МЗС України Вадима Пристайка і його інтерв’ю "Голосу Америки" підтвердили, що їй таки вдалося переконати українську владу в необхідності поступок.
Але раптом представник США в Радбезі ООН Саманта Пауер у своєму виступі на тому ж засіданні виявилася значно більшою українською патріоткою, ніж Вадим Пристайко і його керівництво. Пані Пауер практично заперечила необхідність екстрених виборів, звинуватила Росію в триванні бойових дій на Сході України й озвучила необхідність наведення порядку й встановленні стійкого миру перед оголошенням виборів.
Заяви двох високопоставлених дам американської дипломатії "дещо" суперечать одна одній.
Не виключено, що пані Пауер на останньому засіданні Радбезу виступала вже після повернення до Вашигтону Вікторії Нуланд, котра встигла проінформувати Держдеп щодо практичної неможливості вписати в список історичної спадщини "замирення на Сході України" до моменту прощання Обами з президентством.
Звичайно, Бараку Обамі та його найближчим порадникам не довелося б фактично викручувати нині руки українському керівництву – якби він дослухався б багатьох експертів, котрі добре знайомі з реаліями пострадянських країн й імперськими потугами Росії.
А дослухавшись до них, він міг би, наприклад, надати, як того вимагали американські Сенат і Конгрес, летальне високоточне озброєння для українського війська. Звичайно, обумовивши таке надання радикальною кадровою зміною керівників АТО, зробивши тим ще більшу добру справу для України.
І якби українські воїни в самому зародку знищували б вогневі точки противника, як і його склади з боєприпасами – то можна з великою ймовірністю припускати, що перш ніж стрельнути з гармати чи міномета, сепаратисти б сто разів зважили.
І, перерізавши шляхи забезпечення боєкомплектом із Росії, знищивши його місця зберігання завдяки тому ж високоточному озброєнню – українці самі б досягли б миру на своїй нещасній землі.
А російські вояки, без підтримки важкого озброєння і за відсутності боєприпасів – уже б давно відправилися на свої зимові квартири.
Решта ж так званих "ополченців" уже б сама порозбігалася – головним чином, до Росії, чим би створила такі проблеми для російського керівництва, що їм би було просто не до України.
І це був би реальний внесок великого американського президента Барака Обами у встановлення справедливого й тривалого миру!
Тому нині блискучий дипломат і без сумніву друг українців Вікторія Нуланд змушена самотньо протистояти практично всій українській громаді й таємно викручувати руки українському президенту Петру Порошенку, змушуючи його до вкрай непопулярних заходів.
Петро Олексійович і так уже наробив собі шкоди, вперто опускаючи свій рейтинг до статистичної похибки. А тут ще й добрі друзі, які, без сумніву, бажають добра українському народу. Але – після американського.
Така позиція цілком зрозуміла. Для американців. І найбільше – для відставних американських президентів.
А українцям своє робити.
І якщо американські президенти не потурбувалися про реальну й дієву збройну допомогу Україні в критичний для неї час, реалізуючи свої зобов’язання за Будапештським меморандумом – то чому українці мають жертвувати своїми кревними інтересами, створюючи цим президентам історичну спадщину?!
Віктор Мороз, політичний оглядач, публіцист, спеціально для УП
