Генпрокурор через коліно
У країні, де вже років 20 юристів готують "університети" ледь не в кожному райцентрі, президент ніяк не може знайти одного чесного і незалежного професіонала. Бо шукає слухняного.
Невже на цю роль годиться колишній польовий командир української революції?
Цього разу висунення й затвердження генпрокурора переросло в загальнонаціональне шоу з підключенням всього населення країни. Принаймні, висловитися з цього приводу вже встигли всі.
Але єдиний чоловік, від якого конкретно залежить ініціатива розв'язання цього питання – мовчить. І цей чоловік – президент Петро Порошенко.
І хоч і сам він поволеньки стає загальнодержавною проблемою – але не тільки цього не визнає, а й далі прагне всупереч здоровому глузду ламати країну через коліно все новими і все сумнівнішими екстравагантними призначеннями. Країна остаточно перестає його розуміти і втрачає тонку нитку логіки його дій.
Про Віктора Шокіна просто забудемо, як про глухий кут розвитку правоохоронної системи країни. І не тому, що це був черговий кадровий провал президента. А тому, що коли вже стала очевидною помилка, Петро Олексійович вперто не хотів визнавати своє чергове фіаско. Тільки під тиском закордонних спонсорів змушений був звільнити Віктора Шокіна.
Але замість того, щоб жвавенько виправити свою помилку, створивши громадську раду з проведення конкурсу на посаду головного правника, і цим стерти неприємний осад від протистояння з громадою, чим конкретно довести свою європейськість – Петро Олексійович вдався до не менш екстравагантного кроку.
Новим генпрокурором він вирішив зробити свого нині найближчого соратника, друга й кума Юрія Луценка. А для цього вирішив навіть ініціювати зміну закону щодо критеріїв до кандидата на цю відповідальну посаду.
Отже, віднині, після тріумфального прийняття Верховною Радою закону, що спрощує вимоги до затвердження генпрокурора України – ним може стати людина без юридичної освіти, практично людина з вулиці, яка на громадських засадах займалася охороною громадського порядку.
Так, не варто спрощувати проблему. Українська прокуратура нині річ самодостатня. Така собі держава в державі, де існують свої правила й закони, свято бережуться внутрішні корпоративні інтереси. Історія з так званими "брильянтовими" прокурорами довела це всім наочно. Отож, реформувати й почистити прокуратуру справді може лише людина не з цієї системи.
Але в кого може бути така відважна певність, що це зробить лише Юрій Віталійович Луценко?
Без сумніву, пан Юрій – одна з найяскравіших особистостей на політичній карті країни в останні півтора десятки років. І те, що він не зміг провести реформи МВС на посту міністра під час президентства Віктора Ющенка ще нічого не доводять. Хоча б тому, що не стояло такого завдання від вищого керівництва країни.
Та й сама по собі реформа МВС, як показує досвід сучасних реформаторів, мало що може змінити. Тільки при комплексній реформі всієї правоохоронної системи – прокуратури, суддів, СБУ, міліції (поліції) – можна досягти бажаного результату.
Відсидка в тюрмі за президентства Віктора Януковича за вигаданих і надуманих підстав лише очистила з Луценка легкий наліт позерства й самозакоханості. Страждання облагороджують людей. А тим більше коли виявилося, що пошуки людей Януковича не знайшли за Луценком бодай якихось серйозних порушень.
Отож, Юрій Віталійович у буцегарні Януковича поновив свій моральний авторитет і отримав карт-бланш на новий старт політично кар'єри. І на новий злет.
І розпочав він свій новий етап досить переконливо, зініціювавши створення амбітного проекту перезавантаження України. Наскільки можна зрозуміти, його сайт і особистий мейл був одразу завалений пропозиціями. Луценку повірили.
...Що потім трапилося з Юрієм Віталійовичем – добре знає лише він один. До цієї надто серйозної справи Луценко виявився не здатним, з тріском заваливши проект і розчарував усіх, хто так відчайдушно в нього повірив.
Під час Євромайдану Юрій Луценко вже не став польовим командиром, як у Помаранчеву революцію. Вигулькнув лише несподівано в команді Петра Порошенка вже під час президентської компанії.
Як ні в чому не бувало, дивлячись людям у вічі, він обіцяв великі й радикальні зміни за президентства свого кума. І якщо народ обере Петра Олексійовича в першому турі й зекономить великі кошти – то на них негайно будуть закуплені 10 американських бойових вертольотів "Апачі", котрі розгонять банди сепаратистів і в дводенний строк вирішать долю війни на користь України. І українцям не треба буде відправляти своїх синів на фронт…
Це був простий, зрозумілий, переконливий у вустах людини, що постраждала від несправедливості, хід.
Тонкий і підлий.
Адже Луценко добре знав, що на той час уже ніхто бойових вертольотів Україні не продасть. А якщо б і продали, то вчитися управляти ними треба не менше року.
Тобто за успіх президентства Петра Порошенка Юрій Луценко несе пряму й безпосередню моральну відповідальність.
Питання в іншому: чому він нині погодився разом зі своїм босом ламати через коліно і парламент, і громадськість, щоб неодмінно стати генпрокурором?
З президентом усе зрозуміло: Порошенко, як завжди, прагне поставити на ключовий пост в державі свою людину. Тим більше людину керовану, котра за останній час довела свою відданість.
З Юрієм Луценком усе значно складніше.
У випадку призначення генпрокурором він має відійти від команди президента й стати самостійним державним діячем. Принаймні формально. А може, і не формально, в ідеалі.
Схоже, він цього прагне, дещо розчарувавшись у ефективності роботи президента і його команди. І в нього для цього є воля, рішучість і політичний досвід. І в принципі це може бути гарним трампліном для чергового початку нового витка кар'єри. За умови, що він не імітуватиме реформи, а впроваджуватиме їх. І що йому дозволять це зробити.
Досвід останніх років не дає підстав вірити у реінкарнацію в самостійного політика Юрія Луценка. Він міг би це зробити, але найшвидше не зробить.
Фатальні компроміси, до яких він вдався, руйнують особистість. І батарейки вже не ті. Але Юрій Віталійович ще може всіх здивувати, адже ще не так давно був польовим командиром української помаранчевої революції і належав до славної когорти пасіонаріїв.
Невже все минає?
Віктор Мороз, політичний оглядач, публіцист, спеціально для УП
