На шляху до безодні

Боротьба з корупцією в Україні стала політичним трендом із величезним потенціалом. Можна було би говорити навіть про цілу політичну ідеологію – якби не вузька соціальна спеціалізація і недоліки змісту, який вкладають у поняття "боротьба з корупцією" ті, хто намагається створити собі політичний капітал за рахунок експлуатації теми.

Власне, багато борців з корупцією свідомо чи ні не говорять публічно про те, що ця боротьба має поверховий характер, адже мова йде фактично про бій з метастазами хвороби, які є просто похідними від недуги. Натомість, саму хворобу ми зможемо знищити, лише ліквідувавши умови, які роблять корупцію в Україні можливою в тотальних масштабах.

Якщо є умови для існування корупції – вона існуватиме. Така людська природа.

Навіть порядних людей часто долає жадібність і нездатність протистояти спокусам. Що вже казати про посадовців, які просто не знають, що можна жити й працювати інакше.

3 квітня прогримів черговий корупційний скандал. Випливла інформація про створення офшорної піраміди, пов'язаної з концерном Roshen президента Петра Порошенка. Крім того, його ім'я фігурує в одному списку із колишнім главою українського уряду Павлом Лазаренком, як власників великих офшорів.

До цього була опублікована низка розслідувань, в тому числі, й навколо земельних оборудок, в яких фігурувало прізвище Порошенка. Що вже казати про скандали навколо його оточення.

"Просто тому, що можу". Мабуть, так могла би виглядати чесна відповідь на питання "Чому?"

Проте, у політиці на чесні відповіді розраховувати не варто. Це надто велика й небезпечна розкіш.

Очевидно, що скандал розгорівся "вчасно" – якраз припав на період між візитом президента до США і референдумом в Нідерландах щодо асоціації Україна-ЄС.

Міжнародний контекст важливий, але нам, українцям, варто зараз сконцентруватися на внутрішніх питаннях. І почати слід із жорстокого самоаналізу.

Після перемоги громадянського протесту в Україні в 2013-2014 роках, у якому взяла участь максимально широка кількість соціальних груп, країна постала перед надскладними викликами. Для того щоб на них відповісти, потрібно було спершу делегувати для цього нову владу. Делегували. Результати її діяльності невтішні.

Більше того. Сьогодні маємо реванш старої системи. Мова йде і про силові органи, і про судові, і про політичну еліту, яка має поступитися новому поколінню, але відчайдушно цьому опирається.

Революційний маятник зі скрипом та іскрами зупинився і зараз вперто рухається в протилежному напрямі.    

Чому ж так сталося?

Представницька влада. Політичні проекти нові й старі взяли на озброєння гасла, які стали популярними в суспільстві після Революції гідності. У контексті російського військового вторгнення, суті і методів боротьби з бандитським режимом Януковича це були переважно гасла, які до цього використовували праві й націоналістичні сили. До цього їх підтримка в суспільстві не була критичною, переважаючою – проте набула найбільшого розмаху за історію незалежності.

Представники старої політичної формації цим негайно скористалися і взяли на озброєння ці гасла. Люди їм повірили і проголосували за них на президентських і парламентських виборах.

Однак під новими партійними вивісками прийшли люди, які вже були при владі до обрання Януковича, і навіть ті, хто були частиною його режиму. Представники старого корумпованого політичного класу, які й не планували жити "по-новому", не збиралися здійснювати люстрацію, приймати справді доленосні рішення. Усе, що їх цікавило – власні банківські рахунки.

Прийшли представники фінансово-олігархічних груп, зросла кількість демагогів, які вчасно підлаштувалися під настрій роздратованого суспільства.

Сформований таким чином склад парламенту за визначенням не міг відповідати суспільному запиту. А неформальна система культури перекладання відповідальності з однієї гілки влади на іншу, з однієї посадової особи на іншу – перетворили ВР на брудну клоаку, в якій було поховано більшість сподівань українців на інше краще життя.

Судова система. Не було здійснено повноцінну люстрацію суддів. Кругова порука, яка існувала в судовій системі, лише укріпилася перед обличчям загрози втратити посади і корупційні статки. Одночасно з'явився шанс зберегти існуючий порядок речей.

Очевидно, що судові органи використовуватимуть по-максимуму свої можливості для збереження статус-кво, а також всіляко будуть перешкоджати покаранню суддів, які попалися на корупції, отриманні й вимаганні хабарів. У цьому їм допомагатимуть заляпані в корупції політики, чиновники, силовики і бізнесмени.

Останні будуть робити зі свого боку все, аби судову систему надто не трусили. Взамін будуть "правильні" судові рішення.

Президент як посадова особа уперто рухається в бік концентрації повноважень і отримання контролю над максимально широким спектром суспільного життя.

Він намагається укріпити не скільки інститут президента, стільки особисту владу незалежно від посади.

В хід йде все. Політичні договірняки, переслідування "неугодних" через підконтрольних силовиків, маніпулювання суспільством та небезпечні ігри з несуб'єктним парламентом, намагання отримати контроль над силовими органами і урядом.

Бажання Порошенка бути і президентом, і прем'єром, і генпрокурором в одній особі просто лякає. Ще більш огидним це все виглядає на фоні абсолютно дріб'язкових меркантильних афер і корупційних скандалів навколо особистої свити. Крім того, відразу викликає те, як сильно він чіпляється за бізнес, який обіцяв продати.

А ще більше деморалізує те, що на фоні всього цього агресивного протистояння суспільству й здоровому глузду, президент, як людина відповідальна за зовнішню політику і оборону, демонструє абсолютно пасивну позицію у стосунках із Заходом і Кремлем.

Фактично в цьому плані виконуються лише настанови Заходу. Із самовбивчою наполегливістю і точністю. Без жодної ініціативи.

Однак схоже, що концентрація зусиль на проблемі особистого збагачення та укріплення особистої влади – стоять на першому місці.

Окрема тема – силові структури. Тут не все чітко й однозначно, проте, очевидна присутність і вирішальний вплив у силових структурах людей, які блокують та дискредитують будь-які реформістські потуги.

А поодинокі спроби людей із системи чинити опір на ряду з втручанням активних громадян – жорстко придушуються. Часто – силою.

Під час Революції Гідності маятник насилля було розхитано дуже сильно. Люди нарешті зрозуміли, що у протистоянні із озброєними силовиками вони не аутсайдери і можуть чинити гідний опір, маючи чисту мотивацію.

Але, наприклад, міліція – це ціла соціальна група. Це сотні тисяч людей. Там свої закони. Своя ієрархія. І значна частина цієї соціальної групи не пробачила суспільству те, що під час протистояння на Майдані воно дало здачі.

Не пробачили також "прокурорські". Маятник насилля зупинився і зі скрипом почав рух в протилежному напрямі. Найзухваліші народні месники були фізично знищені. Частина опинилася в тюрмі.

Що далі, то система сміливішає. Починається переслідування учасників бойових дій на сході країни, які несуть потенційну або реальну загрозу діючій владі. Чиновники МВС всіляко намагаються уникнути люстрації та всіма способами роблять процес переатестації чистою формальністю.

Навіть якщо частина міліцейського сміття буде відсіяна із поліції, кістяк, утримавшись при посадах і зберігши владу дуже швидко "переварить" новачків й поверне все як було. А наступний потенційний протест буде придушуватися в зародку із набагато більшою мотивацією.      

Це лише частина тих згубних процесів, які зараз ослаблюють країну та призводять до стану політичної гіпертрофії в суспільстві.

Головне – що таким чином створюються сприятливі умови для зростання підтримки кремлівської колони у вигляді "Опозиційного блоку".

Опоблок користується соціальними гаслами і грає на почуттях стомлених людей, тримаючи за спиною просякнутий путінською отрутою ніж. До речі, Вілкул в Кривому Розі в одні ворота виграв повторні вибори мера саме так.

Тим часом національна опозиція має набагато менше можливостей для того, щоб запропонувати якусь альтернативу. Крім того, вона не моє зовнішньої фінансової підтримки та інших видів покровительства.

Українська влада поводить себе зовсім не як українська. Утома в суспільстві може призвести до того, що ми просто проспимо свій негативний Рубікон – і звалимося в безодню.

Маємо прокинутися, поки не пізно.

Олександр Солонько, для УП