Наша Надія і наші суди
В останні кілька місяців в Україні та поза її межами багато говорилося про долю української громадянки, депутата Парламентської асамблеї Ради Європи, льотчиці Надії Савченко.
23 березня я мав нагоду почути розмову трьох осіб. Як незрячий, можу говорити про них тільки як про голоси. Перший голос дуже емоційно, з почуттям глибокого обурення коментував, що відбувалося впродовж довшого часу поневолення Надії Савченко, про різні судові махінації та про те, що сталося в кінці – скандальний, жорстокий, остаточний судовий вирок, який був об’єктивно безпідставний і несправедливий.
Другий голос говорив значно спокійніше, хоча також цілковито засуджував ці події. Свою мову він закінчив фразою, що те, що робили з Надією Савченко в РФ, не могло статися в Україні.
Третій голос не погоджувався з другим. Твердив, що те, що сталося в Росії, може статися в кожній країні світу, де судова влада (суди, судівництво загалом) залежна від законодавчої та виконавчої влади. На доказ свого твердження звернув увагу на поведінку судді Печерського суду Києва Родіона Кіреєва у справі Юлії Володимирівни Тимошенко.
Автор цих рядків визнає, що в міркуваннях третього голосу дуже багато правди. У демократичних державах влада має три гілки: законодавчу, виконавчу та судову.
Щоб справді забезпечувати дотримання прав громадян, судова гілка мусить бути цілковито незалежною від двох інших. Вона втрачає свою ефективність, якщо законодавча чи виконавча гілки влади можуть вимагати від неї вигідних їм рішень. Це цілковито зрозуміло.
Тому дуже дивно, що автори Конституції України не створили надійних запобіжників для захисту судової влади від посягань на неї законодавчої та виконавчої влад.
Тут йдеться не про моральний стан суддів, наскільки вони готові ставати жертвами корупції. Якщо вони залежні від Верховної Ради, Уряду чи Президента, то не спроможні виконувати своїх обов’язків.
Судова гілка влади в Україні є ослабленою від початку: такою "хворою" вона перейшла до нас із радянщини і, на жаль, у такому стані була закріплена під час прийняття нині чинного Основного Закону держави в 1996 році. Коли до цього ще додати схильність до хабарництва, то справа цілковито пропаща.
Щоб поставити все на свої місця, треба докорінно змінити систему. Тільки тоді, коли судова гілка у своїх конституційних основах стане незалежною, то буде справжнім осердям демократичного правопорядку.
Дуже хотілося б твердити, що те, що сталося з Надією Савченко з моменту арешту аж до остаточного вироку, не може статися в Україні. Песимісти – хочу вжити якесь мальовниче порівняння – вбачають у можливості очищення мрію стятої голови.
Подібне переконання мають ті, хто з політичних чи фінансових міркувань вважає таке очищення для себе невигідним, а тому небажаним. Крім того, є люди "натхненні" чужою пропагандою, які не хочуть бачити самостійної Української Держави.
Наперекір таким групам треба сказати, що мрія оздоровлення судової системи в Україні досяжна, якщо її щиро бажати та інтенсивно і послідовно здійснювати. Хто мав би до цього братися? Передусім самі судді, індивідуально чи колективно, політичні та економічні можновладці, а врешті весь народ.
Можновладці повинні перестати диктувати вироки. Судді мають припинити їх слухати, а виконувати свої обов’язки згідно із законом, почуттям людяності та голосом свого сумління. Народ мусить пам’ятати, що поняття "давати хабар" не сильно відрізняється від "брати хабар". Чи потрібно ще раз повторювати, що бути суддею - це значить служити справедливості?
Може, було б корисно запросити громадян описати діяльність своїх суддів або те, якими вони хотіли б бачити своїх суддів. Бо, не забуваймо, ми – "республіка", ми – "держава демократична". І недаремно в українській Конституції записано, що саме народ – ми всі разом – є остаточним носієм влади, а отже, і її творцем, і її господарем. Не народ для влади, а влада – для народу. Тож скажімо – якої судової влади ми хочемо. Але про це, може, іншим разом…
+ ЛЮБОМИР
