Мінська валіза Донбасу
Щоб вивести ситуацію на Донбасі з глухого кута Мінська-2, очевидно, треба різко поміняти правила гри, що їх нав'язано Україні Володимиром Путіним і, на жаль, підтримано Заходом.
Вже практично два роки як на сході країни триває неоголошена війна, але найбільшою проблемою для України залишається навіть не мілітарна її складова, а найперше інтелектуальна.
Лідери країни, котрі з таким запалом домагалися влади, досі не можуть сформулювати власного бачення розв'язку кривавої драми. Тому змушені приймати нав'язані їм сценарії, котрі, здається, зовсім не передбачають врахування інтересів нашої країни як у короткостроковій, так і в довгостроковій перспективі.
Отож¸ керівництво України нині має жорстку дилему: виконувати Мінськ-2, як того вимагає Москва і лідери ЄС, – або домагатися перегляду угоди й запровадження Мінська-3, де будуть враховані українські інтереси.
Іншого виходу, здається, вони не бачать. Принаймні, не виносять на обговорення.
Але є й інший шлях, який підказує сувора реальність. І деякі практичні кроки на цьому шляху для зупинки війни вже зроблені українською владою.
За російськими даними, на які посилається Газета.ру, майже 650 тисяч жителів окремих районів Донбасу й Луганська (ОРДЛО) потребують соціальних виплат. Варто думати, що цю цифру вони мають від російських соціальних служб, котрі виплачують рублями цю допомогу. Російські ж джерела стверджують, що принаймні 90% із цих жителів отримують, використовуючи всі можливі джерела, ще й допомогу з Києва, вже в гривнях.
Якщо врахувати, що пенсії в жителів шахтарського краю досить високі на загальноукраїнському рівні (давайте в середньому зупинимося на скромних двох тисячах гривень), то виходить досить серйозна сума.
За грубими підрахунками, близько одного мільярда двісті тисяч гривень щомісяця йде в ОРДЛО. І це при тому, що в Україні залишається солідарний принцип виплати пенсій і соціальної допомоги: із того, що заробили сьогодні ті, хто нині працює, частина відраховується в соціальний фонд.
Тепер питання: що Україна отримує із ОРДЛО? І що там узагалі працює?
Уже відомо, що на цих скромних пенсійних, здавалося б, коштах робиться нині чималий бізнес. Скільки з цих коштів іде на війну – нікому не відомо. Але виключити цього ми не можемо, маючи безліч прикладів, про які нещодавно гучно заявила СБУ. Виходить, що сама Україна опосередковано фінансує війну проти себе.
І те, що нині соціальні служби України почали серйозну ревізію і вже зупинили виділення 150 тисячам жителів ОРДЛО грошової допомоги – взагалі досить жорсткий, але справедливий факт.
Отже, повністю зупинити фінансування війни, принаймні з боку України, – крок у правильному напрямку. Але цього мало.
Бажано взагалі змінити сценарій і правила гри. Але зробити це за абсолютно міжнародними правилами, щоб на всяк випадок ні Брюссель, ні Берлін, ні Париж, ні Вашингтон не змогли запідозрити Київ ні у зриві Мінська-2, ні в ескалації воєнних дій.
Ви всі хочете виборів на окупованих територіях? Гаразд, немає проблем. Ми запустимо закон, котрий передбачає особливий статус ОРДЛО у варіанті Штайнмаєра: "У день виборів у Донбасі на тимчасовій основі, а після позитивного звіту ОБСЄ – на постійній".
Але вибори – не перший пункт угоди.
Спочатку повний обмін полоненими, припинення переслідування кримських татар і звільнення всіх політв'язнів, відведення до Росії всієї важкої техніки під егідою ОБСЄ. Після цих цілком законних і розумних кроків будемо переходити до політичних питань – проведення виборів і створення легітимних органів влади.
Можна з високою мірою вірогідності передбачити, що після виведення Росією своєї важкої техніки – танків, артилерії, систем залпового вогню – спільну мову з жителями цих окремих районів знайти буде значно простіше і, водночас, значно важче буде знайти на території Донбасу тих людей, котрі, ховаючись за російські танки, нині оголошують себе народною владою.
Інше питання: чи треба цю спільну мову нині шукати?..
Чи великою радістю і перемогою буде отримати назад регіон вщент зруйнований, з повністю знищеною промисловістю, з вкраденим РФ обладнанням на більшості підприємств? Але найгірше – з людьми, яких впродовж останнього часу переконували і переконали російські пропагандисти у "фашистському режимі", встановленому в Україні?
Соціологи й очевидці свідчать: незважаючи на те, що жителі Донбасу надзвичайно втомлені війною і дуже хочуть миру, найменше, чого вони б бажали, – повернення в Україну. І це реальність, з якою не можна не рахуватися. Пролиті з обох сторін річки крові ще довго не сприятимуть примиренню.
То чи варто це робити насильно, розуміючи, що лише час може загоїть рани війни?!
Україна не має іншого вибору, як зіграти у свою гру на випередження. Для цього, згідно із міжнародною практикою, слід оголосити ОРДЛО тимчасово окупованою Росією територією. З усіма наслідками, що випливають звідси. Це повністю зламає сценарій Кремля, який досі розраховує, що Україна, попри все, продовжуватиме боротися за повернення анексованих територій, і далі гальмуючи свій розвиток.
Тобто, це легалізує ситуацію й повісить на шию агресора важке економічне ярмо у вигляді краю, вщент зруйнованого їхніми "Градами" й "Смерчами". Вони змушені будуть відкрити обличчя перед одуреними жителями Донбасу. І практично прояснити свої справжні плани.
І це варто робити, поки Москва не виконала жодного пункту угоди з Мінська-2.
Україна має моральне право у такому випадку на власні дії і на власний захист, чому буде важко заперечувати переляканим "нормандцям". Справді, Україна не веде наступ – Україна себе захищає. Це зрозуміло будь-кому.
Іншими словами: перемогти Росію можна, але дуже великими обопільними жертвами, які для власне Росії ніколи не були стримуючим чи визначальним фактором.
Значно простіше й ефективніше дати можливість країні-агресору в умовах занепаду її економіки самій себе перемогти додатковими засобами.
Тобто Москва має, у якості "нагороди", – легалізовану можливість адміністрування зруйнованого регіону з декількамільйонним вічно голодним населенням, знищеною інфраструктурою і зруйнованою промисловістю. А ще – з кількатисячною армією озброєних до зубів бойовиків, котрі за цей час не звикли особливо нікому підкорятися й мають на озброєнні ПЗРК, "Гради", Т-72 і багато-багато набоїв, розданих добрими російськими братами для підтримки волелюбних донеччан і луганчан.
Чи зупинить це війну?
Війна, як така, вже й сама себе вичерпала. Найперше для Росії.
Сьогодні її мета не перемогти Україну і завоювати її – а зробити Україну неуспішною, розореною, дезінтегрованою, неефективною. І ніяким чином не допустити її розвиток і піднесення, що може бути прикладом для самої Росії.
Але обстріли триватимуть, диверсії продовжуватимуться…
І ось для розв'язання цієї проблеми у нашого пана президента є військове командування, яке має вже величезний дворічний досвід ведення війни й протистояння агресору. Треба дати їм можливість, маючи ефективне антибатарейне обладнання, систематично відповідати на кожну провокацію. І таким чином, щоб з іншого боку не кортіло продовжувати це робити. І все! І за реформи, брати!
І не мучте ви пана Кучму, посилаючи діда на переговори невідомо з ким. Леоніду Даниловичу і так, мабуть, нелегко живеться, бачачи, яку країну він побудував і яких кадрів виховав.
А наш норманський друг пан Штайнмаєер нехай краще подумає над планом Маршалла для України, як колись добрі американці подумали про допомогу його зруйнованій країні. І це буде мудро й чесно.
Чи не так?
Віктор Мороз, політичний оглядач, публіцист, спеціально для УП
