Страх і ненависть в українській громадськості
...Довго вагалася. "Може, всі якось самі зрозуміють", "не можуть же всі не бачити очевидних речей",– і так останні п’ять років. Спостерігаю за "синдромом каськівих": усі, хто був з ним знайомим, знали, на що він здатен, але ніхто не хотів срачу між своїми.
Громадськість – красиве абстрактне поняття. У медіа вона регулярно тисне на владу, вимагає щось від уряду та президента, захищає права громадян. В ідеалі це і є громадянське суспільство – багатоцентричне, яскраве, сповнене різних інтересів та груп громадян.
Наразі ж "громадськість" виступає єдиним фронтом, багатоголовим титаном з сотень експертів та діячів... А за лаштунками – інтриги та конкуренція, не слабша за політичну.
Моя історія – розповідь про те, як у "третьому секторі" з’явились свої "олігархи".
З чого все почалося? Із "консолідації громадськості" навколо боротьби з корупцією.
Питання: консолідації навколо кого чи навколо чого? Сьогодні відповідь очевидна: навколо боротьби з владою. Протидія владі – стала ідеєю-фікс, працювати на конструктив стало неможливо.
Сьогоднішня парадигма: "влада – означає ворог".
У боротьбі за європейські цінності топ-активісти країни втратили демократію. Свобода думки і позиції, готовність до критики, існування не лише чорного та білого – усе це зникло у автократизмі "корифеїв громадськості".
Це означає, що я не можу виступати носієм альтернативної думки без наслідків для моєї кар’єри, я не можу конкурувати своїми аналітичними продуктами, які суперечать тезам більшості, я повинна підкоритися "мудрому консолідованому голосу громадськості".
Наприклад, колективно ухвалюється рішення, що затверджена урядом національна Антикорупційна стратегія 2015-2017 – не містить недоліків та прийнята без порушень. І якщо експертна громадська організація, в якій я працюю, неодноразово і на круглих столах і на внутрішніх дискусіях засвідчує свою протилежну позицію щодо її недоліків та негативних наслідків, – то така організація стає ідеологічно неприйнятною як в коаліції, так і в неформальному колі експертів "однодумців".
Така сама політика діє й щодо стратегій співпраці та методів тиску на владу.
Сьогодні, як і раніше, система виштовхує неугодну одиницю, якщо не в змозі її перетравити. І ця "хвороба" характерна не лише для партійних чи владних коридорів.
Складається враження, що цей нездоровий стан є нормою.
Попри декларовану об’єктивність і незалежність, "правильне" громадянське суспільство може стати таким же безальтернативним стадним рухом.
Кілька "вищих батьків" ухвалюють "консолідовану громадську політику", інші – покірно підтримують. Дзвіночки відчутні, але не кожен готовий стати проти всієї системи, бо нижчим за статусом бракує мужності підтримати "бунтівника", ризикуючи вилученням з як мінімум з антикорупційної тусовки, а як максимум – з френдованої громадської зони.
Голосування по НАЗК для мене стало переломним моментом. Спроби захищати особисті альтернативні точки зору призвели до публічного осоромлення.
Подібна сегрегація вміло використовується і владою на місцевому рівні. Ми більше 5 років аналізуємо київську місцеву проблематику. Не раз доводилося запрошувати на публічні дискусії представників колишнього режиму для обговорення аналітичних матеріалів та рекомендацій. Вони знали, що їх будуть критикувати – але чомусь приходили, не ігнорували, бубоніли свої тези, обіцяли, що буде краще.
Наразі ж, уперше за 15 років моєї громадської роботи, тенденція відчутна з двох боків: влади і громадського сектору.
Наприклад, продемократична команда Кличка чітко розпочала артикулювати дві речі. Перша – дискредитація. Друга – ігнорування критики.
Після першого нищівного матеріалу з аналізом перших 100днів Кличка – жоден чиновник від місцевої влади попри офіційні запрошення вже не приходив на круглі столи по темі київських проблем. Лише нещодавно ми налагодили експертні стосунки з чиновниками Києва та конструктивно працюємо над антикорупційною політикою столиці.
Вигадана "консолідована громадськість" саботують того, хто має нахабство сказати, що їх методи нічим не кращі за те, що робили і роблять політики і можновладці.
Демократія не передбачає шантаж та зрив голосування НАЗК двічі поспіль заради їхнього висуванця. І не можна вилікувати суспільство – без змін і поміж себе.
А тим часом тусовка цементувалася, вхід сміливим і надто незалежним відсікали.
Існуючий антикорупційний клан фактично монополізував громадську думку.
Опонувати можна лише владі, критикувати своїх – табу.
...Останнім часом я задумуюсь над тим, що Українська РСР нікуди не зникала, і незалежність – це черговий етап її трансформації зі збереженням традицій старої комуністичної еліти.
Ця еліта має дуже радянські уявлення про демократію: головне – позиція більшості колективу, яку формує "правильна" еліта, яка контролює всі ресурси, аж до здорової їжі для своїх.
Здається, нічого не змінилось і досі.
Леся Шевченко, спеціально для УП