Питання без відповіді

Одна з ідей фікс українського суспільства – це відсутність лідера. Я б навіть сказав – Лідера. Саме так, з великої літери.

Такого, щоб користувався повагою, щоб був і сильним і демократичним, щоб і порядок в державі навів умить, і щоб був м’який та сердешний. Якось так.

Можливо, звучить надто примітивно, але, загалом вкладається в те, що відбувається в голові пересічного українця. В одній голові. Те, що хтось кричить, що "Сталіна на нас нема", а інші вважають, що коли в Україну свої пазурі запускав Кремль, треба було просто лягти та вмерти, щоб, не дай Бог, ніхто не подумав, що ми агресивно налаштовані – я мовчу. Це дві крайності.

Але є дещо, що присутнє у переважної більшості.

Одна з унікальних наших рис полягає в тому, що у нас в голові можуть вкладатися дві абсолютно різні тези, які одна одній суперечать.

Спочатку умовний виборець поважного віку скаржиться на те, як його дістали всі ці старі махрові можновладці, що їх гнати треба в шию на пенсію в тисячу гривень і дорогу дати молодим. А потім він же говорить умовному кандидатові в депутати або молодому чиновнику, що той молодий ще, життя не знав, 50 років на заводі цеглу не робив, і чого це він, шмаркач, має вирішувати, як йому жити. А те, що в "шмаркача" у 25-30 років знань і навичок більше, ніж в цілого цеху, то того вже нікому не поясниш. 

Мій друг став заступником міського голови міста-стотисячника у 24 роки. Перед цим 5 років був депутатом районної ради. І от, він після перших тижнів роботи розповідає про те, що говорять в місті деякі люди. Мовляв, "навіщо ця молодь, як вона взагалі може керувати містом" і так далі. Його зауваження, що колишній мер після кількох термінів підряд погруз в корупції та аж ніяк не був ефективним керівником, відбивалось просто геніальним контраргументом. Мовляв, "то й що, як він крав, зате він досвідчений, знає все, хай би керував далі".

Це при тому, що в нас нині лише лінивий не скаржиться на розквіт корупції, яка знищує країну швидше, ніж будь-яка війна.

І який має бути національний лідер після цього? Які критерії його умовного "відбору"?

Він має бути чесний і незаплямований? – І коли в нас таких обирали?

Він має бути сильний та незворушний? – Я б не назвав Януковича сильним, але слабкість для нього, схоже, була найлютішим ворогом. Та й розумів він її специфічне, проте, обрали його після "тюфтія" Ющенка. Що з того вийшло – знаємо.

Він має бути простим, скромним, аскетичним? – А чи може в Україні виграти вибори хтось на зразок колишнього президента Уругваю Хосе Мухіки? Людини, яка ні до, ні під час, ні після президентства не набула статків, не набудувала собі палаців, не відібрала в країни землю в історичному місці, не загрузла в корупції, не пересувалася за допомогою кортежів, живе у маленькому будиночку та стоїть в черзі у звичайній поліклініці? Смішне питання. Ми такого не виберемо. Хоча й могли б.

Але я ще не чув від незнайомого перехожого, щоб він відчував якусь відповідальність за свій вибір під час виборів, розумів, як взагалі реально працює ця система, за якою ми делегуємо повноваження людям, які, у свою чергу, призначають на інші посади інших людей.

Не чув, щоб хтось колись реально намагався знайти справжні складні відповіді на складні питання – а не відмахувався, мовляв, "мій голос нічого не вартий", або "там вже все вирішили за нас", чи "а що це змінить?!"

При такому відношенні й такій кількості суперечностей ми ніколи не роздивимося справжнього достойного лідера, навіть якщо в нього німб над головою світитиметься, як у святих.

Без нашого усвідомлення, що нам потрібно – не буде усвідомлення, хто потрібен за кермом.

Ми вийшли на Майдан, скинули банду вбивць і клептоманів, а потім вирішили, що далі воно вже все якось само налагодиться. Не налагодиться.

Не налагодиться ні після чергової революції, ні після чергової війни.

Революція має відбутися в головах, і то дуже швидко.

Тільки після того, як вона відбудеться в головах, усі ці політики совєтської, післясовєтської, новітньо-корупційної генерацій – самі зникнуть, як в тому гімні, як роса на сонці. Вони не виживуть у нових умовах, які будуть непридатні для їхнього життя.

Нам можуть підсовувати кого завгодно. Іноземців, співаків, коміків, хамелеонів, які тонко відчувають вітер змін та мають видатні акторські здібності.

Але ніхто нам ніколи не вгодить з двох причин.

По-перше, ми самі не знаємо чого хочемо.

По-друге, ми не вміємо вибирати тих, хто може робити як потрібно, пояснити нам, що це потрібно, і ставити на вершині піраміди інтересів державу, народ, цінності, а не шматок землі в центрі Києва, персональний літак і свого лисого друга.

На жаль, це питання досі лишається без відповіді.

Олександр Солонько, спеціально для УП