Кадрові загадки президента й принцип особистої відданості
Остання прес-конференція глави держави поставила перед країною чергове запитання: якщо президент настільки задоволений своєю командою, як оголосив, то багато хто хотів би почути – на підставі яких критеріїв він приходить до таких висновків?
Президент Петро Порошенко не перестає переконувати країну, що в його команді найкращі фахівці.
Начальник Генштабу Муженко – найкращий військовий стратег і тактик. Генпрокурор Шокін – найефективніший охоронець закону. А голова Нацбанку Гонтарева – найкращий банкір світу. А він, Петро Олексійович Порошенко, найкращий державний управлінець, дипломат і переговірник у світі.
Але в цьому переконаний чомусь тільки президент.
Як не старається Петро Олексійович своїми часто несподіваними сеансами психотерапії переконати, що в країні все добре й вона рухається в правильному напрямку, але його народ сильно в цьому сумнівається. Як відомо, близько 70% відсотків українців чомусь упевнені в зворотному.
Регулярна армія, незважаючи на героїзм її бійців у зіткненнях із сепаратистами Сходу, програла все, що тільки можна програти, втративши стратегічну ініціативу, тисячі людей й сотні квадратних кілометрів власної території. Але, попри це, її керівники отримують ордени й генеральські зірки.
На цілком логічні волання експертів щодо неефективності дій керівників АТО, президент воліє абсолютно не звертати уваги. Принаймні, він не пояснив громадянам, чому ці експерти неправі. І чому генерали Муженко, Назаров, Назаркін тощо, котрі привели до страшних воєнних поразок, – незамінні.
Генеральна прокуратура не лише не реформувалася, але й виявила абсолютну неефективність в покаранні винних за минулі резонансні злочини, що їх скоєно під час Євромайдану. Крім того, виявила повну неспроможність в боротьбі з корупцією та мародерством, котрі продовжуються в країні навіть після Революції Гідності.
Національний банк своєю специфічною політикою рефінансування втратив більше 100 мільярдів гривень, котрі негайно були конвертовані й виведені з країни в офшорні зони. Що, у свою чергу, сприяло 50% девальвації національної валюти впродовж 2015 року.
Такого тотального обдирання власного народу країна ще не знала. За минулі півтора роки національна валюта втричі знецінилася перетворивши вітчизняних пенсіонерів у старців. Паралізований малий та середній бізнес. Практично знищено економіку.
Та все це не заважає Петру Олексійовичу оголосити на останній великій і ніби як підсумковій за рік прес-конференції, що він особисто дуже задоволений роботою голови Нацбанку Валерії Гонтаревої, якій вдалося ліквідувати "величезне число банків-пустушок, які мали лише політичне або олігархічне прикриття, інфікували всю банківську та фінансову систему. На сьогоднішній день цієї інфікованості вдалося в значній мірі позбутися".
Це справді так, і це відмічають усі вітчизняні й зарубіжні експерти.
Але разом із помиями, здається, виплеснули на смітник і дитину. Тобто країну.
Невже президент цього не помітив? А країна помітила, бо на своїй тонкій шкурі, позбавленій будь-якого накопичувального запасу, відчула крижаний холод. Помітили це й зарубіжні експерти, бо на запрошення авторитетного американського видання Global Finance поставили пані Валерії твердий "сміттєвий" рейтинг "С". Агов, пане президенте!
Але президент вперто продовжує "впихувати невпихуєме" і залишається надзвичайно задоволений роботою пані Гонтаревої. Дослівно від президента: "Для мене останньою приємною новиною було те, що Гонтареву висунули на звання кращого центрального банкіра світу. Для мене це чітка оцінка роботи".
Хто висунув, коли і за які заслуги, Петро Олексійович делікатно не назвав. Може, це ті хлопці-банкіри, що отримали шалене рефінансування від пані Валерії, а потім зникли у невідомому напрямку? Разом із грошима…
Але найбільше дивує навіть не жалюгідна спроба президента захистити свої кадри, що чисто по-людськи цілком зрозуміло. Хоч як для державного діяча, котрий очолює державу в час радикальних змін, це неприйнятна тактика.
Та все ж найбільше дивує і просто насторожує поведінка самої Валерії Олексіївни, котра не тільки вперто тримається за своє високе крісло навіть після таких гучних і не зовсім політкоректних міжнародний ляпасів, а й намагається захищатися в агресивний, але досить смішний спосіб, звинувативши журналістів у нагнітанні істерики, а отже й у фінансових катастрофах країни.
Взагалі в політикумі відбулися якісь дивні процеси.
Після пасіонарного спалаху цілої низки майданних революціонерів виявилося, що повести країну до еволюції – немає кому. Менша частина пасіонаріїв розійшлася по власних хуторах, вирішивши, що вже свою справу зробили, більша – подалася на фронт, захищати країну від зовнішнього агресора.
Майдан знову змушений був повернутися до старих облич. Хоч уже на той час зрозуміло було, що ні Порошенко, ні Яценюк, ні Тягнибок, ні Кличко в силу різних причин не здатні стати загальнонаціональними лідерами в процесі модернізації країни.
І країна за звичкою обрала менше зло.
І тут несподівано виявилося, що протистояти чи суперечити лідеру держави, котрий все ж вміє слухати й реагувати на аргументи опонентів, ніхто нині не в змозі. Із чинних політиків.
У Юлії Тимошенко найшвидше "сіли батарейки", і вона нині "на підзарядці".
Андрій Садовий у галицьких кущах вичікує свій час, який найшвидше за такої тактики ніколи не прийде.
Віталій Кличко зосередився на київських проблемах, і в нього зовсім непогано виходить прибирати сніг з вулиць столиці. Але не більше.
Гучні фінансові й гуманітарні скандали лідерів "Свободи", їхня досить примітивна поведінка, відсутність загальної культури поставили жирний хрест не тільки на її лідерові Олегу Тягнибоку, а й на політичному проекту, рейтинг якого в останні роки режиму Януковича серйозно зріс. Боротися вони вміють. Управляти – ні.
Появилася на вітчизняному небосхилі яскравим явищем зірка Дмитра Яроша. Молодий, чесний, відданий патріот, котрий зумів організувати надзвичайно серйозну структуру з українських пасіонаріїв, котрі, зрештою, практично голими руками відстояли останню українську революцію. Але пан Дмитро дуже швидко загубився в нетрях Верховної Ради, а його "Правий сектор" на очах розвалюється. Та й не зміг Ярош бодай сформулювати привабливу пропозицію для країни, до якої б потяглися люди.
Анатолій Гриценко – єдиний, хто нині одважується вступати в полеміку з першими особами держави – не має конструктивних ідей для запліднення свого електорату і, відповідно, не має політичної ваги. Тому опинився нині в ролі Касандри, яка все говорить правду і провіщає справедливі речі, але ніхто цього серйозно не сприймає.
Арсеній Яценюк, отримавши кермо прем'єра, одразу загальмував і ніби забув, що ще вчора обіцяв радикальні економічні реформи. Схоже, злякався сам себе. Чи його друзі налякали. Нині він уже намагається лякати країну, котра, на його думку, без нього не виживе. Судячи з його нульового рейтингу, люди чомусь думають інакше.
Виходить очевидний парадокс: інтелектуальний рівень політичної владної еліти після двох останніх революцій виявився чи не найнижчим за всі попередні роки Незалежності.
Врешті, усі великі світові лідери – Рузвельт, Де Голль, Аденауер, Лі Кван Ю – далеко не завжди були великими інтелектуалами. Достатньо мати велику ідею і надзвичайну волю в реалізації цієї ідеї. І в доборі команди керуватися не принципом особистої відданості – а професійними якостями, оточивши себе розумними людьми, фахівцями в різних галузях.
Принцип особистої відданості в політичному й державному житті країни, доведений президентом Порошенком і всією владною політичною елітою до абсолюту, тобто до абсурду, поставив на межу виживання всю країну.
І тут уже починає працювати невмолимий закон логіки: або принцип треба міняти – або людей, котрі вперто продовжують дотримуватися цього рудименту старих часів.
Третього не дано.
Віктор Мороз, спеціально для УП
