Стиль сварливого коали. Що за рік загальмувало більшість у Раді
Коала нерухомий 16-18 годин на добу ... проте рятуючись втечею, ці зазвичай повільні і флегматичні звірі переходять на енергійний галоп.
Вікіпедія
"Ми відновимо довіру до парламентаризму в Україні через прозорий і ефективний процес творення якісних законів та контроль за їх виконанням. Ми будемо неухильно дотримуватися принципів відповідальності, відкритості людям", – свідчить підписана 21 листопада 2014 року коаліційна угода.
Рік потому ця фраза викликає хіба що єхидну посмішку.
Народжений у муках договір став компромісом між двома мажоритарними акціонерами парламенту – фракціями Блоку Петра Порошенка та Народного фронту. Арсеній Яценюк пропонував короткий список необхідних законів на двох сторінках, президентська політсила – талмуд з розписаними дедлайнами і відповідальними за виконання.
Фінальний документ тільки намітив терміни виконання – за рік експертне співтовариство нарахувало лише 30% реалізованих завдань.
До майже 70% ініціатив, що сьогодні вже стали законами в рамках Коаліційної угоди, було застосовано процедуру скороченого розгляду. Такий "законодавчий поспіх" народних обранців викликає деякий подив, особливо з огляду на те, що близько 20% законопроектів, що приймалися за скороченою процедурою, жодним чином не стосувалися виконання коаліційної угоди.
Що перешкоджало якісній роботі постреволюційної коаліції?
Перш за все, уляглося передчуття Апокаліпсису.
Наведений в епіграфі енциклопедичний витяг справедливий і для проєвропейської парламентської більшості. Практично повністю досягнуто поставлені цілі у сфері нацбезпеки і оборони: постійна загроза зовнішньої агресії змусила ВР перейти на енергійний галоп.
Натомість аналогічного відчуття щодо держуправління і економіки немає – бюджету на зарплати багатотисячної армії чиновників вистачає, щедрі вливання міжнародних кредиторів також переносять панічні думки на пару років вперед.
Законодавчо забезпечувати інфраструктурні зміни в країні парламент не поспішає – цей розділ угоди майже не порушений. Поза авральним положенням депутати чомусь не здатні задавати тон перетворенням в країні.
Другий сумний симптом нинішньої коаліції – хронічне politics over policies, переважання політичної боротьби над управлінськими, державницькими рішеннями.
Кулуарні протистояння і публічні скандали забрали більшу частину ресурсів нардепів. Саме висновок угоди, обрання другого кабінету Яценюка, галас навколо Коломойського, "сенсаційні" бійки у ВР, антидискримінаційна поправка, повістки нардепам і пертурбації навколо місцевих виборів – на це пішло колосальний сумарний час роботи політиків, їхніх фракцій, радників і штабів політсил.
Третє – катастрофічна відсутність довіри.
Знаменитий політолог Френсіс Фукуяма в книзі Trust (Довіра) показує, як саме рівень довіри визначає соціально-економічну успішність країни. Саме це "почуття, що виникає у членів спільноти і очікування того, що інші його члени будуть вести себе більш-менш передбачувано, чесно ..." стає гарантією зростання соціальних контактів. Одночасно – захищає від монополізації управління маленькими "сімейними" угрупованнями.
В умовах українського політикуму недовіра стає одним з основних гальм якісної роботи. Непередбачуваність партнерів і відсутність неявних "правил честі" в політиці призводить до того, що союзники намагаються убезпечити себе десятком формальних норм. Від цього – нескінченні узгодження, дебати, переписування угод і опора на букву, а не дух коаліційної угоди. Ці витрати, як своєрідний податок, зменшують і без того невеликий політичний капітал парламентської більшості.
По-четверте, горезвісні небезпечні зв'язки.
Недовіра до своїх же соратників по побудові демократичної європейської України, а також страх перед широкою громадськістю штовхає нардепів у звичні мережі зв'язків з великим капіталом. Бізнес-патрони і їхні політичні клієнти ведуть свої ігри, далекі від плану діяльності коаліції.
Блогери та журналісти не раз писали про відносини з тими, хто підтримували владу: Ігорем Коломойським, Рінатом Ахметовим, Костянтином Григоришиним або Дмитром Фірташем. Ці зв'язки не подобаються ні патронам, ні клієнтам – ніхто не отримує бажаного, але і розірвати їх бояться.
Останнє змусить політиків шукати опори і підтримки у виборців, що завоювати складніше, ніж укласти негласний договір з олігархам.
Ще однією, не менш важливою проблемою більшості Ради стала втрата натхнення.
Започаткований на Майдані епос про боротьбу за свободу і гідність – спаскуджений і зім'ятий в друкарській машинці парламентської бюрократії.
Сірі і нудні політсили не знайшли, чим надихнути громадян на місцевих виборах. Прісні ідеї про зниження тарифів, євроінтеграції, невиразні реформи навівають тугу. Коаліція, яка взяла на себе відповідальність за країну, не зуміла знайти бачення: образ мрії, умовної великої мети, якої був би присвячений складний законотворчий процес.
Вибрані народом чиновники звели окрилену мрію патріотів про побудову Європи в Україні – до суперечок про одне речення в Трудовому кодексі.
Коаліція продовжить безславну роботу по слабкому виконанню своєї програми і надалі – якщо, звичайно, не навалиться відчуття близького Армагедону.
Втім, такі ігри сварливих коал країні залишилося спостерігати не так довго. Ще одне-два скликання – і політична еволюція приведе у владу сотні дозрівших до держуправління активістів і громадських діячів.
Якщо, звичайно, вони не зволікатимуть.
Леся Шевченко, спеціально для УП
