Революція гідності. Третій тост
Мужчини, якщо вони нормальні, хочуть здійснювати подвиги. Це нормально. І, мабуть, – так треба.
Колись Лев Гумільов назвав небайдужих людей пасіонаріями. Сам термін прижився. І тільки ті, хто в темі – розуміють – пасіонарність – це ознака генетичної мутації.
Ці мутанти (мутація – не нормальність) готові за свої ідеали ризикнути усім, навіть життям. Їх не багато. В будь-якому етносі їх 5-10 відсотків. Але вони можуть повести за собою інших.
За тим же Гумільовим – пасіонарна меншість завжди веде за собою гармонійну більшість. Десяток нарваних поведуть за собою сотні.
Попереджаю – пасіонаріїв на боці Януковича було багато. Просто пасіонарність – це не етична якість. Пасіонарії хочуть змінити світ, ризикнувши – за різне. Хтось за бабло, хтось за владу чи можливість на неї впливати. А хтось – за святе. Яким (святим) вони це бачать.
Пасіонаріями були і Сталін з Гітлером, і Джавахарлал Неру з Нельсоном Манделою. Суть одна. Імперативи і етичні стандарти – різні.
Революція Гідності сталася в Україні тому, що назбиралося досить багато пасіонаріїв, яких об’єднало кілька імперативів (системних стандартів). Комусь боліло "Україна понад усе". Комусь – "досить красти". Комусь – "все дістало, суки".
Але в України є і інший стандарт. Він дав змогу зробити: "Все як у нас" і "все не як у людей". Українці в своєму ментальному стандарті мають перевернутий матріархат. Як у приказці: "Як батько скаже – так по материному і буде".
У нас усе "по-справжньому" вирішують жінки. Ну, згадайте Юлю. "Юлі волю" назбирало більше ментальних кліків ніж "Подонки, перестаньте красти". Українська ментальність не дозволяє знущатись над жінкою. Домовитись можна. Молодець. Нахрапом не можна. Битимуть свої.
Для чого далекий вступ. Для розуміння проблеми. Ну і перспективи. Спартанки зі своїм "зі щитом або на щиті" проти наших дівчат нервово віджимаються. Не треба мудрих слів. Треба розуміння: "будь мужиком, зроби щось". Хмельниччина, Коліївщина починалися так. З жіночого "пхи".
Тому і вийшли сотні тисяч, коли побили студентів. Ми б пробачили – якби набили хлопцям. Здоровіші будуть.
А дісталося – дівчатам. А це – зальот. Тому і застрибали: "Хто не скаче, той москаль". Їм (ну, братам по розуму) бити дівчат можна. Така в них ментальність. А у нас – зальот.
Враження суспільства – беркути – імбіцили. На площі – мільйон. А що ви хотіли? Не "наших б’ють", а "наших дівчат б’ють". Різниця.
Але тому і ми були сильними! Коли вас проводжали на Майдан, вам не говорили патетики. Вам збирали теплі речі. Вас благословляли на подвиг мовчки, граючись. На вас/і за вас молилися потім. Вас хрестили у спину. Ну/або йшли з вами.
7-го грудня на дальніх барикадах, на Кріпосному, я особисто бачив тему. Дівчата з Рівного втрьох спіймали тітушку. Вичислили, напали, повалили. І одна, зриваючи пояс з дешевенького пальта почала невміло в'язати йому руки. Кіровоградський "Беркут" завмер від їх щирості. Я кілька секунд був у ступорі.
Жанна д’Арк відпочиває. Ці дівчата розбудили в мені комплекс неповноцінності. Якщо вони готові битися – чому стою я? І кожна – по метр п’ятдесят. Страх у них – відсутній.
Здається – смішно. Купа "беркутів" і троє нарваних. Та сила в духу, а не в рості.
Цілий світ у хоробрості дівчат. 11 грудня мене професійно зняв з барикади "беркут" на барикаді біля профспілок. Класика жанру. Б’ють палками по литках, щоб став на коліна. Фіксують. Б’ють по плечах, щоб схилив голову. Фіксують. Набігає безстрашна Леся Оробець і закриває мене собою. Щоб не били.
Від безсилої люті у дорослого мужика виступають сльози. Хіба так я хотів? Хіба не я б мав заступатися за дівчину – а не вона за мене?
Так формують ненависть. Я цим людям ніколи не пробачу. Не своєї болі. Свого безсилля і дівчинки, яка мене накрила собою.
А ще дівчата розносили чай по блокпостам. Ніхто не міг заснути – бо не спали вони.
А ще ці дівчата давали хворим пілюлі.
А ще ці дівчата варили поїсти, і з щирими усмішками, як не в кожному ресторані, запрошували скуштувати. Та дівчина мене бачила вперше – і – може – востаннє. Але хай Європа здригнеться щирості її "будь-ласка, на здоров’я". Колись вам так посміхались у Барселоні? Якого числа?
А ще ті дівчата вчили елементарній чистоті. Доводилося приймати душ хоч раз на двоє діб. Пахнути димом – не значить воняти потом. І нігті зрізати – потрібно. Якби не було на Майдані дівчат – чесно воші би перекинулися з нас на "Беркут", або з "Беркута" на нас. Ну з них точно. Бо з тієї сторони нарвані дівчата не грали.
А коли світ ставав сірим і в областях було мало мужчин – дівчата чесно йшли на амбразури. Наприклад, в Сумах, десяток дівчат заблокували трибуну сесії облради, щоб не дати облраді підтримати закони 16 січня.
І Мордор відступив – злякавшись юних і нарваних. Скільки таких було в Україні, які собою замінили на місцях хлопців на Київському Майдані?
Ці дівчата витягали поранених 18 і 20 лютого. Часто у них хоробрості було більше, ніж у мужчин. Коли підранки кричать і крутяться – справжнє щастя зустріти дівчину, яка скомандує, як узять, а потім – куди накласти жгут, поматюхаться – щоб забрали з лінії.
І потім спокійно так сказати: "ну сгоцаєм ще за тим?". І відчуття – що їй не страшно, а весело. І думаєш – мене підстрелять – а вона поруч. Уже не страшно.
А зараз згадую – які сигарети вона курила? А коньяк п’є? А де таких беруть? А хто сказав, що медицина у нас безсила? А як ви порівнюєте безсилість? Доктор Хаус курить поруч з нею. Я курив.
Майдан досі тривожить. Найбільше – здавалося б беззахисними дівчатами і жінками, які в часи ненависті – додавали і ненависті, і людяності, і елементарного благородства.
Робили нас людьми. Три місяці щастя для тих, хто причастився.
Коли ви піднімаєте третій тост – згадуйте їх, хто боровся, допомагав, просто чекав. Без них – ми б не виграли. Без них – ми б може і не боролись.
Третій тост – за тих, хто чекав:
Останні СМСки ЇЙ
Замерзло все – від барикад – до Неба
А під ногами проволоки шин.
Скрипить світанок – з тебе і до Тебе…
Змішалось все: ТИ, Україна, Чин.
Тут класно, знаєш? тут тверезі друзі…
І в беркут дружно всі кричать – Нас рать
Пшепрашем пані, навіть – очєнь скузі,
Іще простіть – за цю "япона мать".
Це просто пекло – тут космічний "Беркут"
Стріляє, в’яже і бере в полон…
Вже був там… зараз руки терпнуть
Від холоду й ненависті – КАМОН.
Ну? янучари – йдем на ваші стіни
Коктейлі полетіли вже… і ось
Вся лава – чуєш? – "Слава Україні" –
Над стадіоном сизим запеклось.
В упор стріляють… лоскотні гранати…
Забрать поранених… і крик – івона мать….
Ригаю… сльози, чомусь маю знати
Що хтось чекає, мусить пам’ятать…
Відволокли. Сміюсь. Вдихаю в груди.
Відкашлююсь і відкриваю суть.
Таких як ти – інакших вже не буде –
Мене сьогодні точно не уб’ють.
Згадав про тебе – очі дим лоскоче
Дивлюся в небо – а у небі муть…
Якщо уб’ють – Твої холодні очі
Гарячі сльози біллю обпечуть?
Повисла тиша над Сулою, – скраю
Приходжу в тяму… зупинилась мить
Якщо не спиш ти зараз – точно знаю:
Мене. Ніколи. Їм. Не вийде. Вбить.
Віктор Бобиренко, для УП
