Побутовий патріотизм
...Достатньо давно помітив, що під час перепалок з "ватою" мені складно пояснити, чому я "за Україну".
Ні, я маю аргументи, знаю, що зараз потрібно консолідувати весь патріотизм, адже на кордоні стоїть ворог – власне, так само він сидить у м'яких кріслах під портретом президента, – але сам ніколи не запитував себе: чому я за Україну?
Це твердження сприймається як даність, факт, який не потребує пояснення і є цілком логічним – я народився в Україні, це моя Батьківщина. Питання?..
Це можна назвати пафосом і "вишиватнізмом". Але у мене не виникає бажання вийти на мітинг, обвішатись жовто-блакитними стрічками і кричати на кожному кроці "Путін Хелло". Навіщо? Я й без того знаю, що я українець.
Проте мітинги відбуваються. Кричать "Путін Хелло".
А ще чути багато балачок. На тих самих мітингах, на численних зустрічах по маленьким і холодним клубам, де проводяться кількагодинні дискусії на тему "Патріотизм і я", "Слава Україні-Героям Слава", "Що ти зробив для України у свої роки?"
Особливо багато балачок лунає з екрана телевізора, величезний потік патріотичних постів, картинок з Путіним, у заднє місце якого увіткнуто "триколор", щоденно з'являється в соцмережах. "Патріоти" наввипередки, часто з матюками і відвертим неуцтвом, переконують, які вони патріоти, копіпастячи інформацію з уже скопіпастених статей.
Чомусь поширеним є засмічення ФБ-груп з такими назвами, як "Правий Сектор UA", "Вибори 2015" – статтями, де повідомляється, що чергова зірка збільшила груди чи оголилась. Причому, такі статті постяться різними людьми із жахаючою регулярністю.
Але їх можна пробачити. Адже значна частина користувачів соцмереж – звичайні люди, які їдять суп з галушками, не їздять на броньованих джипах, не виступають на центральних каналах і не мають на своєму ФБ-профілі дві-три тисячі підписчиків, або навіть більше.
От саме останні, тобто блогери, справді люблять Україну. Знають її проблеми. Доносять до загалу інсайдерську інформацію. Постять фотографії з відпочинку в клубі. Готові перегризти горлянку людині – тому самому "копіпастеру" чи відомому "колезі" – за те, що вона думає по-іншому.
Українські "експерти" давно захворіли нетерпимістю до "загалу", який вони називають "своєю аудиторією". "Свої читачі" стерплять усе: зневагу, звинувачення в "сепаратизмі", "порохоботстві". Часто доходить до хамства чи поширеного серед визнаних українських блогерів "попрошу відписатись від мене людей, які підтримують такого-то, ходять туди-то чи просто б'ють яйце з тупого кінця".
Звісно, в інтернеті існує правило: "Адмін завжди має рацію, хто не згоден, забаню", та й деякі "користувачі" з "братнього" Ольгіно дійсно заслуговують на обмеження доступу до сторінки – але ж не всі "фейсбукери" чи "вконтактери" є ботами і провокаторами!
У приписуванні собі певної, "своєї" аудиторії і недбалому ставленні до неї є щось феодальне. Реінкарнація пам'яті про панщину.
Фантастика? Згадайте Майдан, коли на поєдинки із "Беркутом" виходили лучники, козаки, і ви зрозумієте, що це ніяка не фантастика.
Що з нами стало, українці? Чи це ці люди мерзли на Майдані? Чи це я з цими людьми йшов маршем наприкінці лютого 2014 року "відсталим" і "зазомобованим" Харковом? Той мітинг на тисяч десять як назвати: даниною моді, тимчасовим поривом? Чи тоді дійсно почала зростати Україна?
Зараз мітинги відбуваються також. Але чи потрібні вони? Як і ті численні балачки в Інтернеті чи по телебаченню про те, що нам треба зробити, як підняти "культурну спадщину"?
Чи є це патріотизмом?!
Чому тисячі волонтерів та солдатів мовчки роблять свою справу, не супроводжуючи кожен крок постом на ФБ?
На фоні всього цього віртуального і пустопорожнього патріотизму разючим контрастом постають засмічені вулиці, погані дороги.
Сотні експертів їдуть на своїх дорогих авто по цим "дорогам", щоб виголосити "свою позицію" і вказати на "реальні проблеми" України. У політиків авта ще дорожчі, а промови – "патріотичніші". Але ями на дорозі – одинакові, що для перших, що для других.
Звісно, вище подано приклад "згущення фарб". В Україні протікає тривалий і болісний процес становлення державності та формування проукраїнського суспільства. Цей процес відбувається в умовах оточення ворогами, тому є титанічним здобутком.
Але наш головний ворог – ми самі.
Наші предковічні вади, які сплять десь дуже глибоко і готові в будь-який момент вилитись: у реалі чи на сторінках соцмереж у вигляді тривалих суперечок між розумними людьми, пустопорожній балаканині або банальному піарі.
Нагально необхідний "побутовий патріотизм", який би вийшов за межі пафосних і чужих телевізійних дискусій, не лімітувався часовими рамками мітингу чи довжиною допису в інтернеті.
Патріотизм повинен реалізуватися в реальних діях: прибиранні вулиць, охайності, чемності та справжній любові до України.
Арсеній Троян, Харків, спеціально для УП
