Післямова до дня загиблих журналістів
"День Гонгадзе" як день журналістської солідарності: що можемо винести з факту його відзначення.
Журналісти, котрі у Києві, обласних центрах, західних столицях вийшли 16 вересня вшанувати пам’ять викраденого 15 (!) років тому засновника "Української правди" Георгія Гонгадзе, задаються питанням: сам прецедент такої довгої тяганини із розслідуванням справи, факт непоховання стражденного тіла Гії – чи не означає, що зусилля журналістської спільноти з виведення на яв правди про злочин є намарними?
Шо нас так і водитимуть навколо пальця ще стільки ж, як мінімум, років?
Певним чином, звісно, так. Справа Гонгадзе мусить бути закрита тоді, коли вона буде розслідувана і доведена до кінця. Цього вимагає і право, і людська совість.
Президент Петро Порошенко пообіцяв медіа, що до кінця 2015 року замовники вбивства журналіста будуть названі. Що не означає – покарані.
Тележурналіст Роман Бочкала під стінами двох профспілок говорив відверто: "Усім нам відомо, хто є замовником".
Проте не прозвучали імена, котрі після "касетного скандалу" звучали найчастіше: екс-міністр МВС Юрій Кравченко, життя якого обірвалося дивним "самогубством", тодішній шеф президентської адміністрації Володимир Литвин та сам екс-президент Леонід Кучма.
Всі ці люди на свободі, і, знаючи традиції політичної української еліти, які невдало для себе порушив Віктор Янукович, навряд чи сидітимуть.
Ба більше, навіть у наших західних сусідів поляків, попри всю неприхильність в народі до генерала Войцеха Ярузельського, який був у перехідний період президентом оновленої Польщі, закрили судові справи щодо запровадження воєнного стану та інтернування тисяч діячів Солідарності в 1981 році.
Тому у те, що наші "екси" поплатяться за вбивство Гії, я не вірю.
І що тоді? Якби ми жили в дещо іншому культурно-політичному полі, можна було б очікувати на моральне покаяння дотичних до справи чиновників високого рангу, приблизно як Віллі Брандт прихилив коліна біля пам’ятника жертвам повстання у Варшавському гетто, або як останній білий президент ПАР Фредерік Віллем де Клерк вибачався за апартеїд.
Натомість поки що в публічне покаяння людини, яка пускала скупу крокодилячу сльозу над "маминим рушником" мало хто повірить.
Подібно як і в покаяння колишнього парторга "Південмашу".
На думку медіаекстпертки з ГО "Телекритика" Світлани Остапи, до повної крапки справа не дійде: "У мене песимістичні прогнози, до замовників убивства справа не дійде. Щодо журналістського розслідування, то за таку брилу, як розслідування з Гонгадзе, мало хто візьметься. Не тому, що це страшно, а тому, що просто не зможуть знайти замовників і докази", – сказала вона в коментарі радіо Голос столиці.
Яким чином в цій історії поставити крапку, емоційну та таку, після якої можна буде визнати: Гію не повернути, але такого в нашій країні більше не станеться?
Якщо йдеться про судовий процес, важливо не допустити перетворення його на пустку, а саме до цього йде з можливістю виходу Олексія Пукача на волю, через затягування призначення вироку екс-генералу МВС із заміною адвокатів (фальсифікацією "хвороби" попереднього адвоката) та клопотанням журналіста Олексія Подольського, який також із незрозумілих причин намагається затягувати процес.
Оскільки Пукач знаходиться під слідством більше шести років, за європейськими нормами він має право вийти на волю через невинесення вироку.
Так само важливо не спустити на пси справу замовників вбивства – якщо не юридичним чином вдасться це довести, то принаймні на рівні морального остракізму.
Сам день 16 вересня вочевидь треба наповнити більшим змістом, ніж запалення свічок на Майдані.
Україні знадобиться заснування журналістського конгресу, який був би цікавий принаймні на рівні Центрально-Східної Європи, на кшталт Світового з’їзду редакторів і видавців. Але більш зрозумілого за змістом і висновками в нашій частині континенту, на Міжмор’ї.
Конгрес варто було би присвятити проблемі прав журналістів, безкарності та досвіду різних країн, як з цим боротися, як проявляти солідарність. В такому випадку 16 вересня перестане бути своєрідним "днем байбака", днем безпорадності і почуття невиконаного обов’язку.
Роман Кабачій, для УП
