You’re in the Army Now: Медогляд

Військомат Шевченківського району.

Все почалось з квесту.

– Я вам дам оці папери на проходження лікарів. Але вам спочатку треба здати аналізи у поліклініці на Щербакова. Ось направлення. Кров і сеча. Не так і складно – подумав я і пішов у поліклініку.

Зайшов у обшарпану стару поліклініку на Щербакова. Спитав у реєстратурі номер кабінету, де можна здати аналізи.

Мені сказали: "Третий этаж".

...і показали напрям руху.

Я перепитав: "А номер кабінету?"

– Молодой человек, что вам непонятно? Третий этаж – подымаетесь по лестнице.

Коли я піднявся на тертій поверх, то зрозумів – номерів кабінетів немає. Там табличка "Аналізи".

Зайшов на аналіз крові. 

Обшарпаний старий кабінет. Я навіть подумав, що за санітарією і чистотою це більше схоже на якийсь підпільний кабінет тату.

Замість здорового майстра тату з підсобки вийшла мила бабця в окулярах і одноразових гумових перчатках багаторазового використання.

Вона одразу пропонує мені сісти і дати палець. Я їй одразу пропоную купити нові одноразові перчатки. Вона погоджується. Я встаю. Вона здивовано:

– Я так может ви купите после того, как я сделаю работу?

– Я б хотів, щоб ви цю роботу зробили у нових перчатках.

– Ну хорошо.

Я в цей момент відчув себе надмірно гидливим снобом-перфекціоністом, який безпідставно замахує медичний колектив районної поліклініки.

Спустивсі по перчатки. Купив. Приніс. Вона одягла.

Кольнула мене в палець. Надушила крові у пробірочку і поставила мою пробірочку у таку дерев'янну підсавку з круглими вирізаними дірочками за розміром пробірки. Там вже стояло повно інших пробірочок. 

– А як ви відрізняєте, де чия кров? – шокований питаю я. – Там же немає жодного підпису.

– Все просто, – каже вона – ви сьогодні третій і ваша пробірка – третя справа. 

– Круто, – думаю я. 

Якщо вам коли-небуть у київській районній поліклініці на Щербакова поставлять діагноз СНІД, знайте – існує досить висока ймовірніть того, що це не ваш діагноз. 

Сечу здаю швидше. Мені просто показують пальцем на один із пластикових стаканів з кришечками, які стоять у коридорі. Я беру один і йду в туалет. Звідти виходжу зі стаканчиком з матеріалом для аналізів. Ставлю його на той самий столик. 

– Тільки поставте стакан на ваше направлення! – строго наказує медсестра, яка стоїть до мене спиною і займається своїми справами.

В цей момент у мене в голові вже визрів план диверсії – переставити стаканчики місцями, поки медсестра не бачить.

Шкода, що план так і залишився нездійсненним. Крім мого стаканчика на столику, всі інші були порожніми.

Зате квест я виконав. І у військоматі мені вручили складені А4 з назвами лікарів у табличці. Їх усіх треба пройти.

В цей момент це вже почало нагадувати комп'ютерну гру. Я навіть подумав – а хто у них тут Бос?

Психіатр

Шукаю кабінет там, де найменша черга. Психіатр. Там стоїт 2-є хлопців. Спитав, хто крайній. Став. Чекаємо. Ніхто не заходит і не виходит. Двері в кабінет відчинені назовні.

Заглядаю. Два стола. За одним – лікар, за іншим – медсестра.

Питаю: "А лікар буде приймати?"

Лікар підіймається з-за столу йде в напрямку виходу і, порівнявшись зі мною, говорить: "Доктор вышел".

І виходит.

Пауза. Я трохи розгубився. Думаю – ну напевно він не лікар. А просто зайшов.

Питаю у медсестри: "А лікар буде?"

А вона: "Так. Він щойно вийшо".

Ого! – подумав я. – Оце так психіатр!

Через кілька хвилин цей психіатр повернувся. Сів за стіл. Витягнув телефон і почав розмовляти з кимось у стилі "привет... как дела... чо там... как там..."

Я кажу: "Лікарю, я перепрошую, але тут вас чекає троє людей. Може ви відкладете телефон і почнете робити свою роботу?"

Він перервав розмову з телефоном подивився на мене і так в телефон: "...подожди секунду..."

І тут він сказав те, що зробило цю медкомісію особливою. Він сказав те, що переросло у більше, ніж просто медогляд. 

– Дверь закрой!

"Дверь закрой"!!! Розумієте? Він отак зкомандував. Так, ніби я його раб, і я замість плантації цукрової тростини наважився зайти в його покої (дивно, як він мене не висік). 

– Я не ваш підлеглий. Хочете закрити двері – йдіть і самі зачиніть.

Він підіймаєсі з-за столу. Мовчки йде до дверей і тягне двері на себе. Вони впирають в мою ногу.

– Отойди.

– А чому ви ставитесь до нас, як до бидла? Ви чимось кращі за мене? Ми ж з вами однакові.

Тягне на себе двері і намагається мене відштовхнути. 

– Ага. Ви ще мене тут поштовхайте... – кажу я. 

Лікар забирає руку і так сердито: "Я не буду вас принимать!"

– Чудово! – кажу я і відходжу. Він зачиняє двері.

Я бачу в коридорі солдата. Підходжу до нього. Питаю, хто головний у цього лікаря і кому він підпорядковується. Солдат каже, що не знає і що краще йти до комісара поверхом нижче.

(До речі солдати у воєнкоматі дуже професійні і чітко роблять свою роботу).

Я йду до комісара. Розповідаю ситуацію. Він телефонує до головного у медкомісії. Після кількох слів каже мені: "Йдіть до головного лікаря".

Я знову підіймаюсь на третій поверх і заходжу до головного лікаря. Вона вже говорить по телефону з комісаром.

Ставить трубку і до мене: "Це у вас – з психіатром?"

– Так.

– Що там у вас сталось?

Розповідаю все по-порядку.

– Йдем зі мною. – Каже вона, і ми йдемо крізь кілька черг призовників до кабінету психіатра.

Головний лікар відчиняє його двері і каже: "Ви приймете цього призовника?"

– Так,– каже психіатр. 

– Завіса, – подумав я. 

– Ще рано, – подумала завіса. 

Психіатр, схоже, хотів, щоб хтось його вислухав. І тому, коли я сів перед ним, дочекавшись своєї черги, він зарядив: "Ты доброволец? Патриот? Или тебя принудительно притянули?"

При чому він чомусь сказав не "доброволец-патриот?", а "доброволец? Патриот?"

Я кажу: "Яка різниця, як я сюди потрапив. Кінець – один і той самий – я йду в армію".

– Просто вы (інколи він переходив "на ви") так провокативно себя ведете, как будто вас сюда насильно приволокли.

– За вашою логікою, вас також сюди відправили насильно.

– Да. У нас в стране ничего так и не поменялось после прихода новой власти! В медицине ничего не поменялось! Руководят все те же.

– Стоп. Як вас сюди могли насильно відправити. Ви ж могли відмовитись.

– Не мог. Меня бы уволили. В стране ничего не поменялось после революции. Все та же коррупция. 

– Ну я також так можу сказати після відвідування вашого кабінету:  "нічого не змінилось лікарі поводять себе, як бидло".

Він якось перевів тему розмови і продовжив.

– Суицидальные мысли были?

– Так.

Дивиться на мене ошелешено.

– Я вас должен отправить на принудительное лечение.

– Чому?

– Потому что это отклонение и т.д.

– А хіба думати про те, що таке суіцид, для чого його роблять, хто його робить, що змушує людей це робити – це відхилення?

– Это ненормально.

Потім ми довго з'ясовуємо, що таке "суіцидальні думки", який зміст у це вкладав кожен з нас і він таки передумує мене госпіталізовувати.

– Вы кто по професии? – Раптом питає лікар. 

– Журналіст.

– А где работаете?

– Ну моя програма виходит на Першім національнім, на Громадськім і на 24-м каналі.

– Как хорошо, что я эти каналы не смотрю. Про меня программу снимете?

– Ну програму – ні, але пост у фейсбуці ви заслуговуєте.

– А что такое "пост у фейсбуцы"?

Витратив зусилля на те, щоб змусити свої щоки не відвиснути нижче, ніж вони є, щоб мій погляд не став надто втомленим.

– Це таке, як програма. Тільки маленьке.

– А. Понятно.

– А як вас звати?

– А зачем вам?

– Для моєї програми "Пост у фейсбуці"

– Не скажу.

– Так я ж все рівно дізнаюсь.

– Не скажу.

Пише щось у моїх документах. Пересуває папери до мене. Там у таблиці навпроти комірки з назвою "психіатр" написано абзац тексту.

Текст приблизно такий:

"Вел себя провокаторски, заблокировал дверь ногой, представился журналистом".

Виходжу в коридор. Дивлюсь на прізвище психіатра, написане його рукою у моїх документах і бачу – Стахівський Я. А.

Починаю гуглити. Знаходжу його резюме на сайті роботи. "Стахівський Ярослав Анатолійович. Досвід роботи у Павлівській лікарні на Фрунзе у Києві. Брав участь у семінарах і практиках... відповідальний, сумлінний, старанний..."

Гуглю далі. Знаходжу сюжет програми "Гроші". В цьому сюжеті лікар Стахівський Я. А. на приховану камеру каже, що готовий за гроші закрити на примусове лікування абсолютно здорову людину.

Я підіймаю голову від телефону і у мене на обличчі з'являється хитра посмішка.

Я хитро посміхаюся. Я дивлюся на поле в табличці над підписом психіатра. У комірці, де має писати "придатний/непридатний" нічого немає. Я хитро посміхаюся.

Всіх інших лікарів проходжу без проблем. І дуже швидко.

Я стояв повністю голий у кабінеті з трьома лікарями, куди треба заходити босим і куди періодично заходить 4-й лікар.

Мені то у спину, то у рот, то у вухо, то у око, то у ногу, то у стопу говорять "придатний" і я йду далі. І хитро посміхаюся.

Всі кажуть "нічого не бачу" і пишуть "придатний". Крім окуліста (він ще сказав "міопія" і далі написав "придатний") і хірурга-травматолога (він сказав "плоскостопість ІІ-го ступеню" і написав "придатний"). Я все ще хитро посміхаюся.

Я заходжу в кабінет до головного лікаря здавати йому картки. У дверях чомусь стоїть міліціонер. А всередині кабінету – психіатр. Я кажу до психіатра:

– Ярославе Анатолійовичу, то ви – телезірка!

– Что вы от меня хотите?! Вам мало?! Вы провокатор! Что вам еще нужно!? – мало не кричить він мені. 

– Нічого. Мені дуже приємно, що саме ви мене оглядали. Ви ж зірка.

– Я вас оглянул! Что вам от меня нужно?

– Ви не написали придатний я чи ні.

– Я еще не определился.

Головний лікар бере у мене мої документи. Я прощаюся з усіма і з Ярославом Анатолійовичем і йду додому. Я хитро посміхаюся. Бо я ж знаю, що я зніму про це все програму "пост у фейсбуці".

І ось вона – прем'єра. 

– Завіса, – сказала завіса.

Продовження цієї епопеї буде далі. Бо вже пальці болять стукати. 
Добраніч.

Прочитано офіцером по роботі з особовим складом (прізвище приховано) Деснянського гарнізону. До друку дозволено.

Майкл Щур, журналіст, солдат ВСУ