Реформи в виправно-трудовій колонії "Україна"

Буття визначає свідомість. І навпаки, свідомість людини визначає її буття. Залежність мислення людини від її попередньо набутого досвіду, що висвітлена філософами ще в 19 столітті, має сьогодні вирішальний вплив на розвиток України.

З розпадом СРСР, за формою організації суспільних відносин, являвся банальною виправно-трудовою колонією з покращеним режимом утримання для "звичайних" громадян та посиленою для декількох мільйонів відступників, Україна унаслідувала не тільки її організаційно-управлінську складову, а й особливий тип лагерної свідомості.

І це через 24 роки після офіційного "звільнення" є ядром для свідомості більшості громадян України.

Реформи, про необхідність проведення яких точаться розмови всі 24 роки, для основної маси населення не мають чіткого оформлення та загалом зводяться до взаємовиключних речей, головним чином відверто популістського характеру: подолати корупцію (як?), підвищити соцстандарти (за рахунок яких податків?), відсторонити олігархів від влади, і тому подібне.

Внаслідок відсутності як чітко сформульованих суспільних вимог, так і браку загального розуміння необхідних змін, на виборах громадянами не ставляться чіткі вимоги до обранців, що позбавляє останніх будь-якого стимулу до результативних дій.

Для кращого розуміння ситуації, застосуємо метод порівняння сучасного суспільного устрою України з виправно-трудовою колонією радянського взірця, для чого застосуємо "особливу" термінологію:

Колонія – форма суспільної організації в Україні.

ЗЕК – громадянин України.

Наглядачі – представники контролюючих органів державної влади.

Адміністрація колонії – вищі посадові особи держави.

Розпорядок дня – сукупність нормативно-правових документів.

Ніж – вогнепальна зброя.

Пайок – соціальні стандарти.

Бунт ЗЕКів – масові виступи громадян в 2004 та 2014-2015 роках.

Зловживання з боку адміністрації – корупція та інші форми зловживання посадовими особами, в тому числі рейдерство.

Радіо – ЗМІ.

Общак – бюджет.

Блатні – особи наближені до вищих посадових осіб держави.

Отже, в 1991 році розвалилась велика виправно-трудова колонія. Бараки оголосили себе окремими незалежними колоніями та прописали в розпорядок дня демократичні принципи включно з виборністю адміністрацій колоній, свободою слова та ринковою економікою.

ЗЕКи, не маючи будь-якого досвіду вільного життя, вибрали до своєї нової адміністрації представників попередньої та не заперечували проти збереження розпорядку дня та наглядачів.

Запровадження ринкових принципів звелось до привласнення засобів виробництва колонії блатними. Зменшився пайок. Адміністрація через блатних взяла під контроль радіо.

ЗЕКи живуть за детальним розпорядком дня, який контролюють наглядачі, які є підконтрольні адміністрації. Блатних розпорядок дня не стосується.

ЗЕКам заборонено мати у вільному користуванні ніж, щоб не порушувати монополію адміністрації на силу.

ЗЕКи мріють стати наглядачами.

Вести бізнес без зв’язків в адміністрації  вкрай важко через необхідність не тільки скидатись в общак, а також "ділитись" з наглядачами. Також неможливо конкурувати з блатними, яких не стосується розпорядок і які нагло беруть гроші з общака. Блатні можуть в будь-який момент відібрати бізнес у ЗЕКа.

Общак тримає адміністрація. ЗЕКи не знають куди йдуть кошти.

На виборах ЗЕКи стабільно вимагають збільшити пайок, зменшити зловживання з боку адміністрації колонії та їх наглядачів, шукають собі "доброго начальника" адміністрації. Двічі здійснювали бунт. Але нічого радикально не змінювалось.

ЧОМУ?

Але давайте задамо собі питання, чи можливий в принципі розвиток економіки в умовах колонії?

Чи існує такий "добрий начальник" адміністрації, який на перекір власним шкурним інтересам зможе контролювати сотні тисяч наглядачів зі своїми шкурними інтересами?

Чи сумісна колонія з правом приватної власності, недоторканість якої є основою ринкових відносин?

Так що ж нам потрібно змінити, тобто реформувати, вимагати більший пайок, шукати доброго "начальника", чи можливо все-таки попрощатись з КОЛОНІЄЮ?

Насправді сутність необхідних Україні реформ криється у тих таки відмінностях між ув’язненням в колонії та проживанням в звичайній родині – "розпорядку дня" та "наглядачах".

Уявіть, що у вашу сім’ю в адміністративному порядку довели розпорядок дня, де будуть передбачені позитивні речі, такі як миття рук перед обідом, обід за графіком, сон за графіком, прийом вітамінів, умови та черговість відвідання туалету, тощо, але також регламентовані відносини між членами сім’ї, з безліччю різновидів форм звернення один до одного та сторонніми наглядачами, що контролюватимуть виконання вами приписів.

Гарантую, ваше життя перетвориться на пекло. За можливість пообідати у власній кухні та відвідати туалет вам доведеться платити хабар.

А розкажіть мені, будь-ласка, який зміст в існуванні величезної кількості контролюючих органів "незалежних" від громади з безліччю власних нормативних документів: ветеринарна служба, пожарники, екологи, санепідемстанція, податкова, прокуратура, міліція...

Чому суд "незалежний" від громади? Хоча б першої інстанції? А міліція, прокуратура? Невже чиновник в Києві краще знає, кого треба призначити ніж громада на місці?

Децентралізація у запропонованому вигляді пропонує створення необхідної ланки суспільства – громади, але не вирішує головного питання. Це щось на зразок коли б ЗЕКам пропонували переїхати з бараків в сім’ї, трохи залишили власних коштів, але з збереженням "розпорядку дня" та "наглядачів".

Відсутність в громади можливості самостійно керувати власною безпекою та вершити суд є чіткими ознаками продовження режиму внутрішньої окупації. А також свідчить про небажання верхівки відмовитись від лагерного типу управління з власним особливим статусом в ньому.

Та чи достатньо таких обмежених реформ для запуску економіки?

На жаль, окрім небажання верхівки провести реформи, заважає цьому також значне поширення "лагерної свідомості" серед звичайних громадян, це і готовність продавати голос за "пайок", і неготовність до контролю за діяльністю представників влади, громадська пасивність, сприйняття корупції, і так далі.

Ступінь поширення такого типу свідомості можна з легкістю побачити на прикладі ставлення до легалізації ножа – вогнепальної зброї, яким ЗЕКу, чи то громадянину, володіти, як відомо, не можна.

В сім’ях столовий ніж є звичним предметом побуту, дітей змалку вчать як ним користуватись. Правда звісно бувають прикрі інциденти пов’язані з використанням холодної зброї, але вони рідкість.

У вільному суспільстві вогнепальна зброя є таким самим ножем. Так бувають прикрі інциденти, але це зовсім не причина для заборони.

Чи, все таки, вам здається, що причина? А як на рахунок того, що сьогоднішній корупційний порядок видачі водійських прав становить на порядок вищу загрозу життю для вас та членів вашої сім’ї, ніж легалізація зброї.

Олег Волчанський для УП