Зміни Конституції: не з того почали?
Верховна Рада незабаром має голосувати зміни до Конституції щодо розширення можливостей регіонів. Але з серйозної і потрібної справи – усе це перетворюється на погану гру.
Взагалі починати системне реформування країни на відверту вимогу країни-агресора – справа, м'яко кажучи, невдячна. За визначенням. Спроби зімітувати запровадження змін до Основного закону, викликало обурення як з однієї, так і з іншої сторони. І нікому нічого доброго не несуть.
Що нині і підтверджують події із загостренням воєнного протистояння на Сході.
Все знову закінчується кров'ю. Без жодного сенсу.
Якщо хтось сподівався обдурити досить примітивними діями керівників Росії, де обман супротивника є національною традицією дипломатії і патріотичною забавкою, то він сильно помилився. І нинішнє загострення ситуації є нічим іншим як реакцією на "конституційний" процес у Києві.
Такий розвиток подій легко було передбачити. Бо не цього хотіли Володимир Володимирович Путін і Ко, і не цього домагалися. І ніколи не приховували свого відвертого бажання зробити Київ геополітично залежним від новоствореної "автономії Донецької республіки" – а отже від Кремля, від якого, у свою чергу, залежні ДНР-ЛНР.
Якщо дані дії Києва є тактичним маневром і спробою виграти час у стратегічному розвитку ситуації, готуючи план Б – тоді це інша справа.
За ситуації, коли стратегічні партнери залишили Україну практично напризволяще й наодинці з непередбачуваним і агресивним ворогом – будь-які дії на збереження суверенітету цілком виправдані. Бо передбачають наймудріший розрахунок на власні сили. Але й тут є питання як щодо раціональності даних дій, так і щодо моральності.
Найближчі дні й розвиток подій покажуть, наскільки виправдана спроба затягнути час і обдурити конституційними маневрами наївних супротивників. Досі українське чинне керівництво не давало підстав захоплюватися своїми дипломатичними успіхами й успішними тактичними маневрами. Все закінчувалося сумнозвісними котлами, які асоціюються з тактичними "успіхами" стратегів із Банкової.
Ще не навчилися? Рік у стані війни, а бездарне управління військовими операціями в межах всієї АТО примушує поставити запитання: чому так трапляється?
Чому досі Україна, котра має блискучий кадровий потенціал, не може справитися з невеликими бунтівними територіями? Яким – підкреслимо! – поки приховано допомагають російські війська. А отже – у досить обмеженому вигляді. То або ж Головнокомандуючий досі не може навести порядок у ЗСУ, або ж використовує невірну тактику. Або й перше й друге одночасно.
Але все це не причина, а наслідок.
Причина не в відсутності досвіду, розуму чи матеріальних можливостях. Виглядає, що справа в способі прийняття рішень. І в мірі відповідальності за їхнє прийняття тими, хто їх приймав.
Тобто, давайте спочатку скажемо, хто винен за здачу Криму? Хто винен за котел Іловайська, Дебальцево? Хто винен за Савур-Могилу, Волноваху, Слов'янськ, Маріуполь і т.д.? Чи були зроблені висновки з минулих трагедій? І названо, хто в них винен? Чому президент Порошенко не сказав, як він це планує змінити?
Гадаю, він не скаже. І не тому, що він поганий, хоч і наробив купу помилок, починаючи з невдалих кадрових рішень. Але чи не зробив би ці помилки інший на його місці?
Якщо пригадати попередній досвід українських президентів, то вони робили приблизно те ж саме. Можливо, навіть у Порошенка це ще й краще виходить. Схоже, він розумніший. Бо часто все ж, хоч і мовчки, але визнає зроблені помилки. Але не настільки, щоб змінити загальні правила гри.
Тому справа, очевидно, полягає в хибній закритій системі прийняття рішень, де загальні інтереси чомусь традиційно в українських реаліях поступаються особистим.
Крім того, останніми роками вже стільки разів змінювали правила гри, що нині вже й самі перші особи держави не завжди знають, хто і за що конкретно відповідає.
Тож хто є автором останніх змін до Конституції? Принаймні, ідеологом?
Врешті, хто взагалі в країні приймає державні рішення?
Президент? Його адміністрація? Рада безпеки й оборони? Прем'єр-міністр? Кабінет міністрів? Верховна Рада? Купка олігархів, в чиїй власності знаходиться більша частина непомітно, але цілеспрямовано приватизованої економіки країни?
Президент продовжує втручатися в справи кабміну, коментує проблеми економіки, реформування господарства, нав'язує своїх людей в економічні підрозділи уряду.
Прем'єр часто робить заяви з військових справ, що знаходяться в підпорядкуванні президента. Хоч міністр оборони – член уряду. Але, у свою чергу, рішень по організації оборони він не приймає. Цим займається начальник Генштабу, який кроку не ступить без дозволу Головнокомандуючого…
Загальна відповідальність, як відомо, призводить до персональної безвідповідальності.
Може, тому за відверті провали в організації обороноздатності країни, чи реформуванню її економічного сектора – не знаходиться винних.
Не знаходиться винних і за розстріл мирного Майдану, і за пограбування казни, і за бездарні (чи злочинні?) управлінські рішення у банківському секторі, що привели до втрати впродовж кількох місяців майже 100 мільярдів гривень, витрачених ніби як на рефінансування банків.
Як не дивно, але найбільші – чи, може, найпомітніші? – провали останнім часом трапляються саме у відомствах, що прямо чи опосередковано підпорядковані президенту – прокуратурі, Національному банку, Генштабі. При тому, що Петро Олексійович демонструє надзвичайно бурхливу діяльність і скрізь говорить абсолютно правильні слова. І ніби скрізь буває, ніби все знає, все тримає на контролі… Певен, він щиро хоче досягти позитивних для країни результатів. Але результати роботи дуже невтішні.
Конституцію почали змінювати в другорядних, хоч і дуже суттєвих деталях регіонального самоврядування. Врешті, після остаточного розгляду законопроекту щодо розширення повноважень місцевих громад, мудрагелі з АП відредагували текст таким чином, що ще збільшили централізацію і повноваження центру, зробивши представника президента – префекта – справжнім господарем певної території.
То чи не час повернутися до класичної європейської форми державного правління – парламентської республіки, котра уникає дублювання і передбачає відкритість і прозорість у прийнятті рішень?
Віктор Мороз, спеціально для УП
