Лібералізм: утопія, яка здійснюється через нас

Лібералізм став для українців синонімом безладдя і беззаконня, диких джунглів капіталізму, неконтрольованого дерибану, коли багаті отримують карт-бланш ставати ще багатшими, а бідні – ще біднішими.

Таке упередження знаходило живлення у відвертостях окремих багатіїв-циніків, які називали себе лібералами. Відповідно, порядні люди не відчували гарячого бажання заявляти з ними солідарну ідеологічну позицію.

На пострадянському просторі політична сила, що заявила би цінності ліберальної демократії, не мала би шансів у виборця. В той самий час заявка на "правову демократію" виявляла себе більш привабливою, оскільки обіцяла правовий контроль і принаймні намір обмежити беззаконня всевладних багатіїв.

Тобто поняття "ліберальна" та "правова" викликали різну реакцію виборців і виявлялися навантажені різним змістом.

У політиці це брали до уваги і використовували для досягнення кращих електоральних результатів. А наскільки така настанова була абсурдною, мало кого цікавило, адже політтехнологам байдуже до істини і до відновлення імен, до чого закликав Конфуцій.

Таврування лібералізму дісталося у спадок від совку і згодилося для маркування гримас "дикого капіталізму". А з водою викинули і дитину, "замруживши очі" на те, якою мірою здійснення ліберальної утопії зробило нас, мешканців України, такими, якими ми є.

Адже ліберальний проект – це фундаментальна утопія, яка здійснюється через самоздійснення людини. Ми не помітили, як вона здійснилась через нас.

До формулювання засад ліберального проекту влада уявлялась як така, яка за своєю природою відчужена від усіх і від кожного; владу втілював суверен, що мав трансцендентну природу.

Цим сувереном проголошувався монарх, або аристократія, або нація – головне, суверен завжди виявлявся неосяжним і недосяжним для суспільства і його пересічних членів. І він вимагав підкорення і підданства.

Ліберальний проект покінчив з цим відчуженням влади від суспільства. Суспільство було заявлено сувереном, що володіє або принаймні має володіти усією повнотою влади.

Можна сперечатись, якою мірою ця настанова набула втілення у найліберальніших країнах. Не менше суперечок викликає і питання, якою мірою цей проект передбачав перетворення влади, а якою – перетворення людини.

І що мало чому передувати.

Адже підданий, що підлягає владі, скажімо, монарха, не може набути повноти влади – і не так через причину примусу з боку влади, як через відсутність владних амбіцій і компетенцій.

Так, в Росії переважна більшість підданих не посягають на владу Владіміра Путіна, бо вважають його гідним влади, а себе – лише гідними підданства. Отака підданська ідентичність.

Та якщо особа вважає себе не підданим, а громадянином, її не зупинить тиск влади, коли вона стверджує свої громадянські права на владу – на народовладдя.

Це стається тоді, коли "громадянське" стає ідентичністю, а не лише правовою категорією. Громадянин – це статус, для набуття якого не достатньо повноліття, черги у паспортному столі і сплати відповідного податку.

Громадянин – це особа, яка має особливу, подвійну природу: підданого, але водночас і владного суверена також.

Виявляється, у реалізації ліберального проекту найважливіше створити громадянина, а всі інші відповідні атрибути ліберального світу будуть набувати реалізації по мірі поширення громадянської ідентичності.

Лише зо два роки, як в Україні дійсно почалась ліберальна революція, і вона триває. Це визнають окремі інтелектуали, а більшість громадян вперто відкидає.

І це при тому, що ті самі громадяни вперто демонструють намір здійснювати владу, і домагаються свого у мирному житті, як у свій час домагалися на барикадах. Така ідентичність, проти неї нічого не вдієш.

Ця ідентичність передбачає повагу до особистості, якщо вона має повагу до інших, тобто спроможна домовлятись. Також засадничою для українців виявляється плюральність – тобто визнання різноманітних світоглядних орієнтацій, якщо вони лише не є загрозою свободи для оточуючих.

І суттєвою цінністю, зрештою, виявляється цінність народовладдя – тобто права громадян здійснювати владу.

Фундаментальні основи цієї ідентичності окреслені ліберальною теорією. Адже лібералізм це лише на прикладному рівні політична ідеологія чи партійна належність. На рівні фундаментальному – це теорія.

Цю теорію не вивчають в українських освітніх закладах, як колись марксизм-ленінізм. Хоча саме Україні, з її досвідом Майдану, належить розвинути цю теорію далі, дати їй поштовх до розвитку.

Ліберальна теорія визнає свободу чільною мотивуючою цінністю і розглядає її передумови, а також умови її реалізації у житті людини. Причому серцевиною свободи визнається автономія індивіда.

Автономія розгортається і реалізується у різних проявах свободи – і в негативних, і в позитивних. Негативна свобода – "свобода від" – забезпечує автономію індивіда через захист від зазіхань і насильства, переважно через гарантовані права.

А позитивна свобода – "свобода для" – служить реалізації саме того проекту кращого життя, якому надає перевагу раціонально налаштована автономна особа.

Для того, щоб мати свій проект кращого життя, треба мати достатню міру раціональності. Раціональність виявляється більш фундаментальною основою лібералізму, ніж уявлення про права.

Принаймні у розмислах Канта, а вони лежать в основі ліберальної теорії, лише раціональний етично мотивований вибір є передумовою прав. Не навпаки. Бо складно розраховувати на дотримання суспільного договору з боку індивідів, які не проявляють раціональних спроб домовитися с оточенням.

Часто ліберальні цінності трактують як цінність дотримання прав людини. І навіть акцентуацію на правах визначають як фундаментальний лібералізм. Але більш фундаментальним у ліберальній теорії є раціонально усвідомлена свобода індивіда, яка є запорукою і наслідком його автономії.

Права автономною особистістю неодмінно будуть здобуті, найкраще – не збройним шляхом, а шляхом домовленостей раціонально налаштованих сторін договору.

Навпаки, сумнівною видається ідея "захисту прав людини", що не є автономною, не здобуває собі прав і не є стороною суспільного договору. Риторика захисту прав в таких випадках найчастіше – маніпуляція з боку не-ліберальних структур.

Вони з легкістю жертвують своїми підданими-"гвинтиками", але намагаються перекласти відповідальність за ці жертви на ліберальний світ і тим самим деморалізувати його.

Бути сучасником поширення ліберальних цінностей – ще не означає автоматичного набуття прав. Спочатку – звернення до фундаментальних засад лібералізму на рівні ідентичності, а набуття прав може стати лише наслідком цього, за умови докладання зусиль.

Заклик звернутися до фундаментальних засад лібералізму фактично є закликом до ліберального фундаменталізму. Парадоксальний заклик, що приховувати.

Адже фундаменталізм наполягає на потребі повернення до витоків традиції. Він вимагає відмови від нашарувань, обумовлених конкретними обставинами, в яких існувала традиція, задля того, щоб повернути вихідний посил концепту. І, так, будь-який фундаменталізм налаштований змінювати світ.

Виправлення імен також змінює світ. Хоча бо тому, що цей світ стає більш усвідомленим, а відтак – раціональним. Упередження щодо лібералізму в Україні значною мірою має нераціональний характер.

Ліберальний фундаменталізм у сучасній Україні – лише спроба визнати наявне, дати відповідні імена тому, що й так відбулося. Не цуратися цінностей свободи й автономії особистості, бо українське суспільство засвідчило свою прихильність саме до цих фундаментальних ліберальних цінностей. А разом з тим і свою готовність їх відстоювати.

Ольга Михайлова, політолог, для УП