Теми українського розбрату в українських ЗМІ

Замість намагатися зшивати суспільство докупи, українські ЗМІ займаються тим же, що і до Майдану: заробляють бонуси на протиставленнях.

Найбільш "вдячними" для розігрівання емоцій темами у пресі останнього часу є переселенці з Донбасу, можна навіть сказати, перманентно, і тема секс-меншин, котра з’являється на стику весни і літа, коли на згадку про Стоунволські бунти у Нью-Йорку по світу проходять марші рівності.

Обидві теми є такими, які є важливими як у внутрішньо українському ключі, так і для трактування ролі українців і України в міжнародному контексті.

Внутрішнє, що переростає у зовнішнє

Чому? Почнемо з першого аспекту, внутрішнього. Переселенці, або ж, висловлюючись канцеляризмом "внутрішньо переміщені особи", є тією ланкою, при тому живою і болючою, котра тримає на зв’язку із Україною відірвані російською окупацією території.

Парадоксально, саме на них, а не на тих, хто свідомо підтримуючи сепаратизм залишився в промисловому Донбасі, падає нерідко гнів і роздратованість жителів основної України, яку деякі ЗМІ радо підхоплюють і роздмухують.

Адже, як справедливо зазначила нещодавно на круглому столі у Волинському прес-клубі одна з місцевих журналісток, приклади позитивного співіснування прибулих з Донбасу і тих же волинян не становлять "гарячого" бекграунду, натомість випадки протистоянь легко перетворити на інфопривід і його під відповідним "соусом" подавати і розкручувати.

Проте роз’єднаність поміж мешканцями Донбасу – колишніми і нинішніми з одного боку, а тими громадянами України, які не були змушені покидати свої домівки з іншого – це важливий фактор, котрий впливає на ймовірність повернення Донбасу і Криму в склад України.

Цей фактор активно використовує російська пропаганда, перетворюючи його на зовнішній: Кремлю вигідно стверджувати, що мешканці Донбасу є "іншими" українцями, котрі не можуть уживатися з рештою нашого народу, а відтак повинні претендувати якщо не на незалежність (попередня лінія Путіна), то на широку автономію (читай, під керівництвом Кремля) у складі України.

Тепер про внутрішній і зовнішній аспект використання теми осіб із нетрадиційною сексуальною орієнтацією. В Україні склалася ситуація, коли політики, а слідом за ними журналісти, використовують мову більшості.

Коли видавалося, що більшість голосує за тісні зв’язки з Росією та більші права російської мови, то й політики і належні їм у більшості ЗМІ спекулювали на тому, що рух до ЄС це добре, але ж ми такі особливі, що українізація це добре, але "в міру" і так далі.

Як тільки дві революції цю ситуацію змінили, проросійський вектор залишається хіба в ЗМІ, власниками яких є або представники колишнього правлячого режиму, або ж нитки власності ведуть до Кремля.

Три скрєпи, які "дозволяють" не любити ЛГБТ

З ЛГБТ інакше – вони будуть меншиною постійно. Будуть і меншиною, бо більшістю їм стати не дано, і будуть постійно. У сенсі увесь час, нікуди не зникатимуть: експерименти Гітлера зі знищення гомосексуалістів згодом показали, що їхній процент з часом відновився.

Тому маніпулювати із думкою більшості про них можна також постійно, вона ж більшість. Причому, хотілося би замислитися в цьому місці, що це за більшість, якою її уявляють українські ЗМІ.

Гетеросексуальна? Так, вочевидь. Проте, не всі із гетеросексуальних осіб можуть бути автоматично гомофобами.

За опитуванням Інституту Горшеніна 2010 року, негативно до секс-меншин ставилися 72% українців, позитивно 13%, 15% було важко з цим визначитися.

Ба більше, в Україні щораз більше усвідомлених захисників прав ЛГБТ саме не з "середовища".

Як написала активістка Анастасія Мельниченко, "якщо я бачу, що у нашій країні принижують геїв – я буду відстоювати права геїв. Якщо у нас почнуться серйозні переслідування мусульман, росіян чи чоловіків – я боротимуся за їхні права. Бо жодна ознака не може бути причиною для дискримінації: ні расова, ні етнічна, ні статева, ні релігійна, ні світоглядна".

Християнсько-православна? З цим уже проблеми: за недавнім опитуванням, 74% українців вважають себе православними, 8% – греко-католиками, по 1% – римо-католиками та протестантами, при цьому є ще такі категорії як "просто православні" – 39% з числа всіх православних, "просто християни" – 9% і 6% задекларованих атеїстів.

Ця деталізація показує, що так насправді більшістю в Україні є, за визначенням лідера сусідньої країни Білорусь, "православний атеїзм". Це така категорія громадян, котра ходить до церкви раз на рік – посвятити паски на Великдень, а в інші пори року запитує у старших жіночок при вході у храм, з якого боку ставити свічку, "аби не промахнутись".

До чого це? До того, що "православним атеїстам" у більшості своїй невідомо, що говорить Біблія про гомосексуальні стосунки, а про те, як вона могла би тлумачити феномен трансгендерів чи транссексуалів, гадаю, не знали й самі укладачі Біблії.

Залишається останній "скрєп": традиційні цінності. Що це таке, вочевидь знають лишень представники правоконсервативного крила українського суспільства, оскільки це вони постійно витягують на світ Божий згадки про існування такого поняття.

Приміром, народжений у Молдові депутат від Народного Фронту Павло Унгурян, який на парламентських слуханнях 17 червня 2015 року зазначав, що "різноманітні деструктивні сили активізувалися та використовують усі можливості, аби зруйнувати українські сімейні та духовні традиції, нав’язуючи аморальні цінності".

Або лідер партії "Правий сектор" Дмитро Ярош, котрий у своєму голосному тексті перед київським ЛГБТ-прайдом освідчив: "… представники Військово-політичного руху "Правий сектор" будуть змушені відволіктися від інших справ, аби завадити реалізації планів ненависників родини, моралі та звичних уявлень про людину".

Хто сказав пану Дмитру, що ЛГБТ ненавидять родину, невідомо – кожного гея чи лесбійку виховали батько з матір’ю, і чимало із них своїх дітей підтримує.

Натомість те, що у багатьох країнах існують одностатеві родини і діти можуть виховуватися не в дитбудинку, а під домашнім дахом, не подобається також пану Путіну, який заборонив усиновлювати дітей з Росії в країнах Заходу.

ЗМІ: паразитуємо і спекулюємо

Як з цими двома темами дають собі раду друковані ЗМІ? Позитивний бік справи з переселенцями відомий: чимало газет і журналів присвячують свої шпальти успішним історіям нових бізнес-проектів, ініціатив, психологічному самовідновленню.

Ця тенденція заслуговує на заохочення, але не всі топ-менеджери в медіа готові тривалий час приділяти цьому увагу. Легше вочевидь паразитувати на образі "ватних даунбасівців", що має резонанс, і, на жаль, чималу гвардію вдячних читачів.

Найбільш безпечним способом наїхати на переселенців є авторські матеріали, де не обов’язковим є дотримання журналістських стандартів: автор через переказ чергової життєвої гарячої історії вихлюпує ковшик емоцій в маси, – справа зроблена, гонорар зароблений, матеріал прочитається 100%.

Проте навіть коли стаття претендує на неупередженість, авторам важко не зайняти точку зору "більшості".

Для прикладу, на рівненському сайті "Голосно" вийшов матеріал про родину Маценків, вихідців з Луганська, котрі проживаючи протягом року в одному з гуртожитків міста, виявилися "невдячними" по відношенню до тих, хто їх із дітьми поселив і допомагав.

Стаття вийшла як відповідь на оприлюднені в пресі скарги цієї сім’ї на умови проживання.

Головна героїня матеріалу Тетяна в статті фігурує заочно, її образ вимальовується як безпринципної ватниці, хоч по коментарях у обговоренні статті особи, які її знають, стверджують, що її поведінка всього лиш свідчення морального зриву.

Це одна із крапель у хвилі негативу щодо донецьких, і хоч проситься сказати "нема на то ради", але це буде неправдою: всі ми можемо бути виваженішими.

Якщо говорити про висвітлення тематики ЛГБТ-прайду, то позитиви і зрушення також є. Передусім у вивченні формулювання "правд" на противагу заїждженому "гей-парад": прайд є передусім правозахисною ходою, яка має засвідчити рівність осіб із іншою сексуальною орієнтацією у суспільстві.

Українські газети, таке враження, про цю різницю підозрювали. Але використовували термінологію відповідно до власної редполітики, ближчої чи дальшої по духу до цінностей ліберального західного світу.

Приміром, пінчуківські "Факты" називають подію 6 червня Маршем рівності – не вдаючись у особливі пояснення та роз’яснення: "В субботу секс-меньшинства провели Марш равенства".

Ахметівська "Сегодня" бере цей вислів уже в лапки, поточно вживаючи словосполучення "гей-парад"; по контенту мовою мера Кличка попереджуючи співгромадян, що "парад" "и в мирное время повышал градус напряжения в обществе, вызвал много споров и проходил с драками и противостояниями".

Видання також подало думку керівника благодійної організації "Точка опори" Богдана Глоби, який намагався пояснити, що це буде "не праздничный карнавал".

У найбільш негативному ключі про акцію організацій секс-меншин написали ЗМІ, котрі зазвичай займають точку зору, ближчу до російської – холдинг УМХ Курченка, холдинг "Вести".

У журналі "Кореспондент" уся редакційна політика видання щодо цієї проблематики завбачливо вилилася у авторській колонці не члена редакції – піар-стратега Сергія Дідковського. Заголовок багатообіцяючий: "Сам ты противный!".

У колонці цілий набір "потрібних" суспільству стереотипів: "..геи прекрасно знают: их никто не ущемляет", "категоризация людей по сексуальным предпочтениям – глупость с любой стороны", "мы умеем красиво ходить по улицам Киева, акцентируя внимание на собственной сексуальной ориентации", геї і їх противники "являются маргиналами" тощо.

Фактично, колонка підводить до усвідомлення: сиділи би одні вдома, інші би не вийшли їх бити і всім би було щастя.

Журнал "Вести. Репортер" у своєму стилі гарно загорнутого в гарну обкладинку лайна зробив великий репортаж, побувавши на всіх подіях прайду – окрім ходи були ще закриті дискусії.

Заголовок відразу вбиває клин: "Оболонский прайд: как однажды встретилось ЛГБТ-сообщество и украинское общество". Тобто, ЛГБТ-середовище у нас не є, на думку авторки статті Наталі Судакової, частиною суспільства, воно впало нам із Марсу.

Підкресленням "Оболонський" дає зрозуміти, що акція була локальна, маргінальна і не важлива. Тема окрім того винесена на обкладинку, і тут маємо "контрольний в голову": "Марш неравных: почему при словах "права человека" руки тянутся к пистолету".

На обкладинці радикали б’ють міліціонерів. У статті міліціонери народним українським суржиком стібнуться із зборища ЛГБТ і нарікають, що "раніше були у всіх мама й тато, а тепер що – дві мами чи два тата? А як же сімейні цінності?".

Матеріал зроблений за всіма параметрами дотримання журналістських стандартів, але загальний висновок такий же, як і в колонці "Кореспондента": не вимахувалися би одні, проблем би було менше у інших.

Про те, що перші таки "вимахуються", можна зрозуміти із детально описаної на початку статті розмови із трансвеститом Владиславом, котрий за всіма законами жанру манірнічає і кривляється.

Проте, оскільки для промосковського холдингу "Вести" ворогами є також українські націоналісти, фарб для їх змалювання видання також не шкодує.

У результаті висновок від редакції – в країні панує "атмосфера нетерпимости, которую во многом культивирует сама власть".

Підводячи підсумки, хотілося б зазначити: країна вже цілком би мала навчитися того, що розколи в суспільстві несуть біду, і то велику. Проте бажання наживи в одних випадках і потреба подачі "відповідної" редполітиці точки зору іншій, далі практикується і не знає осуду.

Втім, приводи для обережного оптимізму таки є. У коментарі для Інституту масової інформації активіст згаданої вище "Точки опори" Тимур Левчук зазначив, що "загалом ЗМІ відреагували нормально. Заголовки в більшості були правильні. Новини були не гомофонні, апелювали до того, що це право людей, не було як в 2013 коли це назвали гей-прайдом іноземців за гранти".

Можливо цей оптимізм і надто райдужний, але ж і веселка – ЛГБТ-символ вочевидь не випадковий. Вчимося бути суспільством.

Роман Кабачій, для УП