Донбас – це Україна?
Так, згідно Конституції, Донбас – себто Донецька і Луганська області – це Україна.
Історично Донбас – також Україна.
Донецька область – це землі Кальміуської паланки Запорозької Січі. Луганська – землі Слобідської України. Результати останнього перепису зафіксували 58 відсотків українців в цих областях, при тому, що росіянами себе на цих територіях вважали не більше 39 відсотків.
Причому корінне сільське населення майже стовідсотково є українським.
Але за останній рік відбулися непоправні зміни. Внаслідок війни, розв’язаної сусідньою державою, Україна втратила контроль над значною частиною Донецької та Луганської областей, включаючи обласні центри.
З окупованої території змушені були виїхати близько двох мільйонів громадян, переважна більшість яких – етнічні українці.
Відбулася фактично етнічна чистка окупованих територій під несамовиті крики, тиражовані проросійськими ЗМІ, "жителів Донбасу" про покарання тих, хто говорить українською мовою або відстоює територіальну цілісність України.
Мінські домовленості передбачають проведення виборів на окупованих територіях по українських законах. Очевидно, що це – відповідність українським законам – на тих територіях уже неможливо апріорі.
Бо якщо там не було жодних чесних виборів за всі 20 років української влади – тому що Донбас був відданий на поталу місцевим бандитам, які стали там владою і керували так, як вони хотіли, плюючи на українські закони – то про які чесні вибори там можна говорити зараз?
Яким чином там можлива буде політична агітація за проукраїнські партії? Ніяким.
Проукраїнські патріотичні партії в кращі для них часи набирали на тих територіях місцями максимум 20 відсотків. При тому, що, незважаючи на гасла "Россия, Путин, помоги!", які лунають з тих територрій через російські ЗМІ, проросійські партії типу "Русского блоку" там не набирали ніколи і трьох відсотків.
Але, враховуючи те, що туди не скоро повернуться біженці-українці – якщо взагалі повернуться – то хто там зараз візьме повну владу в свої руки?
Тому мінські домовленості – це домовленості про офіційну здачу окупованих територій Донбасу в руки "моторол", керованих Росією. Бо неофіційно ті території вже здані – через продажно-безвольну політику української влади.
Чим скористалися як місцеві проросійські бандити, так і військові яструби сусідньої держави.
І коли сьогодні офіційні ЗМІ сором’язливо кажуть про якісь невідомі незаконні військові формування на Донбасі – це суперечить фактам.
Фактам того, що окуповані території повністю контролюються і управляються Російською Федерацією.
Сьогодні, якщо реально дивитися на існуючий стан речей, Україна не має шансів повернути втрачені території Криму і Донбасу. І можна, як заклинання повторювати, що Крим і Донбас – це Україна, але насправді це вже не так.
Можна, звичайно, розказувати про те, що Росія колись знесилиться і відпустить зі своїх пазурів загарблене – але досвід Придністров’я, Абахазії і Осетії свідчить про зворотне.
Більше того – Росія хоче йти далі, і відкрито про це говорить вустами своїх провідних політиків.
Депутати Госдуми вже піднімають питання про законність відділення від СРСР країн Балтії.
Деякі з них, можливо, завтра піднімуть питання про законність відділення від СРСР Азербайджану, Грузії, Вірменії, Казахстану, Таджикистану, Узбекистану, Турменії, а також про законність відділення від Росії Фінляндії і Польщі.
Цих розмов не було би, якби Росія відчувала себе слабкою. Очевидно, що економічні санкції не спрацьовують належним чином. Та і як вони можуть спрацювати, якщо економіку Росії – країни з 140-мільйонним населенням – економіку, яка тримається на продажу газу і нафти, фактично продовжує утримувати 40-мільйонна Україна, купуючи у Росії і газ, і нафту, а тепер ще й електроенергію?
Україна є повністю енергетично самодостатньою – навіть по газу і нафті, не кажучи про електроенергію. Україна добуває газу більше, ніж потрібно для забезпечення населення – але значна частина видобутку перебуває в приватній власності і невідомо, куди йде той газ.
Окрім того, в Україні створені олігархічні "прокладки" – обленерго, облгази – посередники між державою і державою, які як паразити висмоктують всю економіку держави.
І при тому Україна продовжує спонсорувати військового агресора, виплачуючи тому мільярди доларів за газ і нафту, маючи можливість того не робити – за рахунок переходу на власні ресурси і, в крайньому випадку, на закупівлю газу і нафти у нейтральних країн.
Росія ще й тому може будувати плани на подальше захоплення територій по прикладу Донбасу – що практично всі витрати по утримуванню населення – пенсії, соціальні виплати, вода, електроенергія, газ – на неконтрольованих Україною територіях лежать на плечах народу України. Такого, здається, в світовій практиці ще не було.
Індія, наприклад, має захоплені території в провінції Кашмір, від яких вона не відмовляється – але ж і не утримує їх. Декілька рядів колючої проволоки – і все.
Якщо держава не може контролювати територію і не може її повернути – хіба вона повинна ту територію утримувати?
Так, Конституція України утверджує цілісність території України. Включно з Кримом. Але в реаліях уже більше року це не так. То чи не час застосувати статтю 73 Конституції про всеукраїнський референдум щодо території України?
Чи продовжимо війну, яку і війною боїмося офіційно назвати? Війну до переможного кінця? До кінця фінансуючи агресора?
Анатолій Герасимчук, для УП
