Щоб відповідати європейським стандартам, закони "про декомунізацію" потребують змін

Дев'ятого  квітня 2015 року український парламент більшістю голосів ухвалив чотири закони, які назвали "декомунізаційним пакетом законів". Усі чотири закони винесли на розгляд ВР лише за декілька днів до їх ухвалення й прийняли за скороченою процедурою в першому читанні та в цілому.

Відразу ж після прийняття вони спровокували шквал нищівної критики з різних фронтів – починаючи від МЗС РФ до лідерів Компартії і членів колишньої ПР/теперішнього Опозиційного блоку, українських правозахисних груп, українських істориків та західних експертів з українських питань, які написали колективного відкритого листа, де закликають накласти вето на два закони: про правовий статус бійців та про засудження тоталітарних режимів.

Зауваження варіювались від риторичних суперечок на кшталт "закони "переписують" нашу достеменну історію чи "вивільняють" її з лап радянської пропаганди" – до висловлювання певних тривожних наслідків від їхнього ухвалення.

Критики відзначили, що пакет антикомуністичних законів певним чином "унеможливлює" ведення відкритої дискусії на тему історії, впроваджуючи встановлене законом покарання за публічно висловлені "неправильні" думки про комуністичний період або про борців за незалежність України.

Також критики звернули увагу на загрозу внутрішнього розколу України, оскільки закони відштовхнуть жителів Півдня та Сходу країни, суперечливий вибір організацій, які були внесені до закону, не досить чітке визначення поняття "борців за незалежність України", значні кошти на демонтаж тисяч пам'ятників та перейменування міст, селищ, вулиць, назви яких пов'язані з радянським минулим.

Президент досі і не підписав, і не наклав вето на ці закони. Натомість ВР уже внесла зміни до закону про тоталітарні режими, послаблюючи деякі заборони, зокрема щодо використання символіки комуністичного режиму.

Дискусії із приводу цих законів зараз якраз у розпалі. І чим ближче День Перемоги, тим більше вони розпалюватимуться.

Фундаментальна дилема з декомунізацією в Україні полягає в тому, як позбутися правового, інституційного та мнемонічного спадку радянської епохи, який інституціоналізував єдине "правильне" тлумачення минулого, без наслідування радянського підходу узаконення одного "правильного" тлумачення й без покарань за публічне висловлення відмінних думок.

Наміри деконструювати політичний та правовий режим пам'яті, створений упродовж усієї комуністичної епохи, самі по собі не викликають заперечень. Водночас, якщо завдання декомунізації в Україні полягає в тому, щоб стати ближчими до Європи, – закон, який засуджує тоталітарні режими, має відповідати стандартам європейських резолюцій, які також засуджують комунізм та нацизм. У законі згадані ці резолюції, але не дотримано рекомендацій ані згаданих резолюцій, ані змісту та духу цих європейських інструментів, ані декомунізаційного законодавства, прийнятого в деяких колишніх комуністичних державах.

Три із чотирьох українських законів – про тоталітарні режими, про борців за незалежність і, в меншій мірі, про перемогу над нацизмом – мають певні невідповідності в двох аспектах.

1. Вони не віддаляють Україну від політизованого підходу до історії радянських часів, коли уряд визначав героїв і ворогів та "спрощував" історичні труднощі до чорно-білої картинки протистояння ідеологічно правильних "наших" та ворога – "інших".

2. Закони не відображають європейських стандартів політики пам'яті, які ставлять на центральне місце вшанування жертв серед цивільного населення внаслідок політичного насильства та засуджуються вбивства і жорстоке поводження із цивільним населенням – незважаючи на те, яку мету ставили перед собою виконавці цих злочинних дій.

Українські законодавці або зі своєї власної ініціативи, або з ініціативи президента повинні в подальшому вдосконалити ці закони, щоб процес декомунізації відповідав усім європейським демократичним стандартам.

1. Відкриті дебати про минуле, а не "правильні", санкціоновані державою спогади

Закон про засудження тоталітарних режимів містить посилання на численні резолюції ПАРЄ, ОБСЄ та Європарламенту, хоча спрямованість цих резолюцій цілком відрізняється від спрямованості українського законодавства. Український закон криміналізує "пропаганду" цих режимів, а саме "публічне заперечення злочинного характеру комуністичного та нацистського режимів, …поширення інформації, спрямованої на виправдання злочинного характеру" цих режимів, а також виробництво, розповсюдження або публічне використання продукції, яка містить, символіку нацистського та комуністичного тоталітарних режимів. Пропаганда й поширення символіки передбачає від 5 до 10 років позбавлення волі.

Закон "Про увічнення перемоги над нацизмом у ІІ СВ" забороняє "фальсифікацію історії ІІ СВ у наукових дослідженнях, навчально-методичній літературі, підручниках, засобах масової інформації, публічних виступах представників органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових осіб".

Закон "Про правовий статус борців за незалежність" забороняє "публічні прояви зневажливого ставлення" до осіб, які мають правовий статус борців за незалежності України, а також "публічне заперечення факту правомірності боротьби за незалежність України в ХХ столітті". За вчинення таких протиправних дій передбачене покарання "відповідно до чинного законодавства України".

Проблема полягає в тому, що такі терміни, як "публічне заперечення злочинного характеру режиму", "відмова визнавати правомірність боротьби за незалежність", "інформація, яка виправдовує діяльність" цих режимів, "зневажливе ставлення" або "фальсифікація історії" – юридично неточні й залишають відкритим питання, хто ж таки буде вирішувати, які конкретні дії становлять "відмову", "виправдовування", "фальсифікацію" або "зневажливе ставлення"?

За словами одного з розробників законів, такі рішення мають приймати суди. Але залучення судів до визначення поняття "фальсифікація історії", наприклад, навряд чи вирішить проблему; це більше політичне, ніж юридичне питання.

Прибічники законів стверджують, що заборона не поширюється на наукові дослідження. Але в тексті закону винятки зазначені в статті 4, пункт 3 – і стосуються лише використання символіки під час наукових досліджень за умови, що це "не призведе до заперечення злочинного характеру" цих тоталітарних режимів, а також оприлюднення/поширення результатів таких досліджень повинні здійснюватись "у не заборонений законодавством України спосіб".

Це знову піднімає питання, якого роду дослідження буде або не буде тлумачитись як "таке, що заперечує злочинний характер" колишніх режимів, і хто повинен скласти таке визначення? Також незрозумілими є заборонені й не заборонені способи поширення результатів дослідження.

Натомість європейські резолюції не забороняють публічно висловлювати думки про комуністичні й нацистський режими або "фальсифікацію" історії – навпаки, рекомендують відкриті дебати на тему історії. Таким чином, резолюція ПАРЄ 2006 року, засуджуючи злочини тоталітарних комуністичних режимів (а не їх характер) захищає історичні знання, вважаючи "знання історії однією з передумов для недопущення подібних злочинів в майбутньому".

Резолюція Парламентської асамблеї ОБСЄ, прирівнюючи та засуджуючи сталінізм та нацизм, відзначає, що "чесні та адекватні дебати на тему історичного минулого полегшать примирення, покладаючись на правду та спогади".

Резолюція ПАРЄ закликає всі свої країни-члени "чітко відмежуватись від злочинів, які були вчинені тоталітарними комуністичними режимами, і засудити їх без будь-якої двозначності", засуджує злочини, які були скоєні комуністичними режимами – але, на відміну від українського закону, не визначає "характер" режимів, і не передбачає, що особи, які займали певні посади під час правління комуністичних режимів, повинні бути засуджені, лише враховуючи сам факт перебування на керівних посадах в ті часи.

Натомість український закон про засудження тоталітарних режимів серед багатьох інших речей також забороняє ЗМІ поширювати інформацію, яка "створює позитивний образ осіб", які працювали в органах державної безпеки або обіймали керівні посади в компартії, за винятком випадків, пов'язаних із розвитком української науки та культури.

Знову ж таки, жодних виключень не зроблено для наукових досліджень. Тому й науковцям, і ЗМІ залишиться тільки гадати, чи результати конкретних досліджень можуть бути інтерпретовані як "створення позитивного образу" посадовим особам комуністичної доби й, отже, як заборонена діяльність з юридичної точки зору.

Європейські резолюції також не передбачають демонтажу спадщини комуністичного режиму у вигляді обов'язкового знесення пам'ятників лідерам комуністичної партії або перейменування вулиць і населених пунктів. Замість цього, резолюція 1996 року ПАРЄ "Про заходи щодо ліквідації спадщини колишніх комуністичних тоталітарних систем" визначає цю спадщину не у вигляді монументів, назв вулиць або інших видимих маркерів комуністичного минулого – але як "(надмірну) централізацію, мілітаризацію громадянських інститутів, бюрократизацію, монополізацію і надмірне регулювання; …колективізм і конформізм, …сліпа покора та інші тоталітарні моделі мислення".

І навпаки, засобами демонтажу спадщини комуністичного режиму є "розподіл влади, свобода ЗМІ, захист приватної власності та розвиток громадянського суспільства, а також децентралізація, демілітаризація, демонополізація та дебюрократизація".

Резолюція 2009 року Ради Європи так само рекомендує застосовувати зовсім інший підхід до монументальної спадщини попередніх режимів. Вона "закликає держави-члени Ради Європи встановити якомога ширший діалог між істориками та іншими експертами щодо складності історичного контексту цих меморіалів та їх значення для різних груп суспільства, на внутрішньому рівні, а, при необхідності, і на міжнародному рівні". Резолюція також заохочує шукати широкого громадського консенсусу щодо долі, яка очікує на ці пам'ятники.

Аби закони справді відповідали стандартам європейських практик, треба внести в них зміни, щоб дії, визначені неоднозначними термінами, не перетворювалися на кримінально або адміністративно карані діяння.

Із закону "Про увічнення перемоги над нацизмом" треба видалити положення, що стосуються заборони "фальсифікації історичних фактів".

Питання перейменування на місцях та знесення пам'ятників у дуже короткі терміни потребує перегляду. Зокрема, на цей процес має бути виділено більше часу. Також доцільно було б виносити такі питання на широке громадські обговорення, бажано на місцеві референдуми – наприклад, одночасно з місцевими виборами, що заплановані на жовтень цього року.

Якщо українські законодавці вирішили висловити політичну позицію з допомогою законів про декомунізацію, вони повинні це робити без заборони або криміналізації альтернативних політичних інтерпретацій минулих часів, включаючи й радянське минуле.

2. Вшанування жертв серед цивільного населення, а не злочинців

За європейськими принципами, вшанування жертв серед цивільного населення внаслідок політичного насильства займає центральне місце, а криваві вбивства цивільного населення засуджують, хоч би які цілі ставили перед собою винуватці цих злочинів.

Ці критерії найбільше стосуються закону "Про вшанування пам'яті". Закон надає правовий статус "борцям за незалежність України" – членам багатьох організацій, у тому числі Організації Українських Націоналістів і Української Повстанської Армії, і законним чином забороняє "публічні прояви зневажливого ставлення" до таких осіб, або "публічне заперечення факту правомірності боротьби за українську незалежність у ХХ столітті".

Однак закон розглядає політичну відданість ідеї незалежності української держави достатньою умовою для надання правового статусу й шанобливого ставлення – незалежно від того, чи особа винна у вбивстві мирних жителів або в інших воєнних злочинах, чи ні.

Порівняйте із законом "Про статус ветеранів війни" 1993 року, який відображав радянські ідеологічні догми, надаючи статус ветеранів і учасники бойових дій усім членам радянських збройних формувань, у тому числі служб безпеки та внутрішніх військ, не відмовляючи у статусі та державних привілеях тим особам та формуванням, які вважаються винними у вбивстві та жорстокому ставленні до цивільного населення у процесі встановлення радянської влади в Україні. Цей закон надає статус ветерана лише тим членам УПА, які не боролися проти радянського режиму після 1944 року, і "не вчинили злочинів проти миру і людства".

У законі був як ідеологічний стандарт – необхідно було боролися "за", а не "проти" радянської держави, аби отримати правовий статус ветерана, – так і подвійний моральний стандарт: скоєння воєнних злочинів унеможливлює надання статусу ветерана лише членам УПА, а не членам прорадянських збройних угрупувань.

Новоприйнятий закон "Про правовий статус та вшанування пам'яті борців за незалежність" має те саме слабке місце.

Гола правда полягає в тому, що члени ОУН та УПА сміливо билися за державну незалежність України – але багато членів цих організацій також вчинили воєнні злочини, приймаючи участь у Голокості та знищенні цивільного польського населення.

Держава має право визнавати тих, хто боровся за незалежність держави. Але для демократичної держави неприйнятно намагатися відбілити історичні факти та карати за їх громадське обговорення, або ж ушановувати винних у воєнних злочинах. Законодавці повинні внести правки як у закон про ветеранів 1993 року, так і в закон про статус борців за незалежність – так, щоб визнання не отримали винні у воєнних злочинах та злочинах проти людства.

Цей захід мав би переважно символічний характер, оскільки в живих залишилося небагато тих, кого цей закон зачіпає. Але він надіслав би правильний сигнал, що в демократичній державі не можуть вшановуватися ті, хто вбиває з політичною метою цивільне населення, якою б ця мета не була.

Такий підхід також відповідатиме принципам, закладеним у європейські резолюції, як-от резолюція ПАРЄ 2006 року, яка засуджує злочини тоталітарних режимів, наголошуючи на засудженні вчинених цими режимами злочинів та порушень прав людини та на вшануванні жертв насильства з боку цих режимів через "симпатію, розуміння та визнання жертв цих злочинів".

Заключні примітки, або як не перетворити вікно можливостей на пастку

Завдяки перемозі Євромайдану та парламентським виборам жовтня 2014 року в Україні вперше стало політично можливим законодавчо подолати радянську спадщину в сфері історичної пам'яті. Уперше в пострадянській історії Україна отримала парламент, у якому прихильники проросійського курсу опинилися в меншості.

Ще в жовтні 2014 році було сім невдалих спроб включити у порядок денний законопроект про визнання бійців ОУН та УПА комбатантами Другої світової, а вже у квітні цього року був легко, значною більшістю прийнятий пакет законів про декомунізацію, включно із законом, який визнав членів ОУН та УПА борцями за незалежність Україні.

Через рік після Євромайдану, як свідчать опитування громадської думки, проросійські настрої в Україні безперечно зменшилися. Цим змінам посприяла агресія Росії проти територіальної цілісності України.

Водночас серед громадян України залишається поділ щодо таких питань, як ставлення до радянської доби й ОУН та УПА. У цих питаннях помітні регіональні відмінності між Півднем та Сходом, з одного боку, та Центром та Заходом, з іншого.

Як закони про декомунізацію будуть сприйняті суспільством – це питання залишається відкритим. Зважаючи на російську агресію та російські заперечення проти цих законів, можливо, що опір суспільства буде меншим, ніж він був би ще кілька років тому.

Водночас, скориставшись політичною можливістю і прийнявши закони, які загрожують дослідникам історії, карають за публічне інакомислення та відбілюють історичні факти під вивіскою позбавлення країни від комуністичної тоталітарної спадщини – українські законодавці зроблять погану послугу перспективам демократизації та справжньої декомунізації України.

VoxUkraine: Оксана Шевель, Ад'юнкт-професорка політології в Університеті Тафтса, член Центру російських та євразійських досліджень Девіса та Українського наукового інституту Гарвардського університету, спеціально для УП