Україна: право нації на самовизначення

Зневіра. Явище, яке все більше охоплює простих українців.

Виникає питання: "Чи потрібна була Революція гідності? Для чого були сотні, а вже і тисячі жертв, втрата території, різке падіння рівня життя?" – коли жодних змін на краще майже не помітно? Корупція процвітає, реформи пробуксовують.

Не "спить" і російська пропаганда, яка направлена передусім на прошарок пострадянських людей, вихованих у радянський період, з рідною російською мовою, зі сприйняттям Москви як столиці.

В інформаційних простір активно закидаються тези, що ставлять під сумнів саму доцільність існування України. В умовах інформаційної війни, будь-які проукраїнські тези відразу попадають під вплив заздалегідь підготовлених стандартних, шаблонних, стереотипних заперечень, та втрачають свою гостроту в очах читачів, особливо пострадянськи мислячих.

Проте істина одна, і інколи її проголошують найнесподіваніші персонажі.

А тому для початку звернемось до історії.

Росія проходила у своїй історії різні етапи, у тому числі й Жовтневу революцію 1917 року. Революційні діячі того періоду, вочевидь, добре розуміли природу процесів, які проходили в імперії. Зокрема, і добре відомий нам Володимир Ульянов-Ленін.

Погляди Ілліча зразка початку ХХ століття, викладених у статті 1914 року "О праве наций на самоопределение", і досі зберегли свою актуальність. А найголовніше, вони мають імунітет від шаблонних заперечень та, можливо, будуть сприйняті тими-таки пострадянськими людьми.

То ж час від часу будемо звертатись до цих тез.

Самовизначення націй

"Национальные движения не впервые возникают в России и не одной ей свойственны. Во всем мире эпоха окончательной победы капитализма над феодализмом была связана с национальными движениями. Экономическая основа этих движений состоит в том, что для полной победы товарного производства необходимо государственное сплочение территорий с населением, говорящим на одном языке… Под самоопределением наций разумеется государственное отделение их от чуженациональных коллективов, образование самостоятельного национального государства… С точки зрения национальных отношений, наилучшие условия для развития капитализма представляет, несомненно, национальное государство…" В.И.Ленин

Найперше, навіть Ульянов-Ленін визнає природним бажання будь-яких відокремлених суспільних груп – культурними, релігійними та найперше мовними особливостями – до створення власної національної держави та відповідно відділення від "чуженациональных коллективов", а також указує на недооцінку "сили стремління націй до створення власних держав".

Значну роль у цьому відіграють економічні відносини, а саме поширення ринкових відносин, та інтереси капіталістів, що зацікавлені у формуванні відокремлених державних утворень, які б гарантували безпеку капіталу та дотримання загальних усталених внутрішніх правил.

Держава, що має у своєму складі культурно відособлені національні групи із власною мовою, автоматично матиме справу з відцентровими тенденціями та намаганням цих груп до відособлення та самоврядування.

Як наслідок, для такої держави постає вибір: між сприйняттям такого відокремлення – або придушенням таких проявів, тобто фактичним пригнобленням таких національних груп.

На цей аспект слід звернути особливу увагу. І ми до нього ще повернемось.

Держави національностей

"…Пестрые в национальном отношении государства (так называемые государства национальностей, в отличие от национальных государств) являются "всегда государствами, внутреннее сложение которых осталось ненормальным или недоразвитым" в смысле несоответствия тому, что наиболее приспособлено к требованиям развивающегося капитализма …Национальное государство есть правило и "норма" капитализма, пестрое в национальном отношении государство – отсталость или исключение". В.И.Ленин

Успіх у розбудові капіталізму, себто ринкової економіки, можуть досягнути лише національні держави – держави, де врегульоване національне питання, у тому числі через можливу широку автономію.

Причини тому криються в зв'язку між вирішенням державою національних питань та формою державного механізму. Це питання не просте. Тому почнемо здалеку – зі спрощеної моделі ефективно функціонуючого державного механізму в частині, яка має прямий зв'язок із підприємницьким середовищем.

Таблиця 1. Ефективно функціонуючий державний механізм

Ефективне функціонування державного механізму, який забезпечує безперешкодний розвиток підприємництва, представляє собою поєднання функцій управління, регулювання та контролю централізованого державного апарату та місцевого самоврядування зі значною участю громадськості в контролі за всіма сферами суспільного життя.

Пряма участь громадськості в контрольних функціях забезпечує ефективний контроль за недопущенням масштабних проявів корупції та зловживань представниками влади. У свою чергу, відсутність зловживань посадовими особами створює сприятливе середовище для підприємництва.

Уявіть ситуацію, наприклад, щоб суддя невеликого 10-тисячного містечка, обраний громадою – незаконно відбирав бізнес. Або обраний громадою міліціонер – вимагав хабарів. Чи залежний від громади пожежник годувався з бізнесу. Абсурд. Зовсім інша ситуація – при "незалежності" вказаних осіб від громади. Як воно виглядає, ми всі бачимо.

У мультинаціональних державах для збереження територіальної цілісності й продовження домінування однієї національної групи над іншою, повністю подавляється будь-яка громадянська активність та суттєво урізається місцеве самоврядування. Централізований державний апарат наділяється широкими управлінськими та контрольними повноваженнями у всіх сферах.

Таблиця 2. Державний механізм "держав національностей" з ознаками азійської деспотії

Держави національностей, на відміну від національних держав, вимушені створювати репресивний апарат пригноблення, що пронизує всі сфери суспільного життя та поширюється на всю країну, а не тільки на території національних меншин.

У такій державі подавляються незалежні ЗМІ, повністю контролюється інформаційне середовище через пропагування сурогатних ідеології, покликаних заплутати суспільство та подавити спротив. Як правило, створюється образ справедливого вождя, який бореться з корупцією, бюрократією та турбується про народ.

Слід чітко усвідомлювати, що система централізованої влади не може бути в принципі ефективна, незалежно від особи, що її очолює. Історія взагалі не знає випадків, коли централізована влада була б ефективною, позбавленою розгулу корупції та зловживань. Одна людина, навіть із дійсно найбільш благими намірами, не здатна фізично контролювати сотні тисяч чиновників, для яких своя сорочка ближча.

Державна модель тотального контролю несумісна з ринковою економікою, оскільки формує значні ризики для підприємництва.

Має місце попадання в залежність капіталу від державної машини. Пригноблюється конкуренція. Підприємці можуть втратити в будь-який момент вкладений капітал, що виключає саму можливість ефективного розвитку ринкових відносин, інвестування у високі технології та зумовлює відсталість економіки країни.

Через слабкість громадянських інститутів та відсутність відповідних традицій, в Україні та цілому ряді інших пострадянських республік, досі збереглась пострадянська репресивно-контролююча державна машина. Причина – необмежені можливості для корупції та зловживань, які вона представляє для тих хто її очолює.

У руках владної верхівки знаходиться половина всіх доходів, зароблених громадянами. І відмовитись від можливості безконтрольно їх витрачати – ой як важко, як і відмовитись від чисельних регуляторно-контрольних функцій, які є чудовою можливістю отримати додатковий заробіток.

У таких країнах як Білорусь, Казахстан та Україна, практично немає інших передумов існування сильної централізації, окрім корупційних мотивів владної верхівки.

Росія тут стоїть окремо.

Росія

"…Россия – государство с единым национальным центром, великорусским. Великорусы занимают гигантскую сплошную территорию, достигая по численности приблизительно 70 миллионов человек. Особенность этого национального государства, во-1-х, та, что "инородцы" (составляющие в целом большинство населения — 57%) населяют как раз окраины; во-2-х, та, что угнетение этих инородцев гораздо сильнее, чем в соседних государствах (и даже не только в европейских);

…Может ли быть свободен народ, угнетающий другие народы? Нет. Интересы свободы великорусского населения требуют борьбы с таким угнетением. Долгая история, вековая история подавления движений угнетенных наций, систематическая пропаганда такого подавления со стороны "высших" классов создали громадные помехи делу свободы самого великорусского народа в его предрассудках и т.д…

Энгельс отмечает: "На примере ирландской истории можно видеть, какое это несчастье для народа, если он поработил другой народ. Все английские подлости имеют свое происхождение в ирландской сфере. Кромвелевскую эпоху я еще должен изучать, но во всяком случае для меня несомненно, что дела и в Англии приняли бы иной оборот, если бы не было необходимости господствовать по-военному в Ирландии и создавать новую аристократию…

…Не следует ли взглянуть на позицию господствующих классов России? Позиция "бюрократии" (извиняемся за неточное слово) и феодальных помещиков типа объединенного дворянства общеизвестна. Безусловное отрицание и равноправия национальностей, и права на самоопределение. Старый, взятый из времен крепостного права лозунг: самодержавие, православие, народность, причем под последней имеется в виду только великорусская. Даже украинцы объявлены "инородцами", даже их родной язык преследуется…"

…Вот этот, великорусский, яд национализма отравляет всю общероссийскую политическую атмосферу. Несчастье народа, который, порабощая другие народы, укрепляет реакцию во всей России…" В.И.Ленин

Приклад Росії є хрестоматійним для розуміння залежності процесів демократизації та питання самовизначення націй. Будь-які спроби реформувати Росію закінчувались однаково – парадом суверенітетів.

Перша невдала спроба відійти від імперського минулого Росії мала місце на початку 20 століття. Більшість співвітчизників відверто слабо орієнтуються в подіях тих років завдяки "опрацьованій" історії. А шкода.

Для розуміння задамо собі просте питання: а чи дійсно в Росії перемогла революція? Звісно, скажете Ви. На перший погляд, країна однозначно змінилась, були переформатовані держані інститути, докорінно змінилась офіційна ідеологія, змінились суспільні відносини...

Але чи досягла своїх цілей революція?

Хто в результаті являвся більшим "монархом" з абсолютними повноваженнями – Сталін чи Микола ІІ? Чи мали Ради реальну владу, чи були лише фікцією? Де прості люди мали більше свобод – у Сталінському СРСР чи царській Росії? Чим колгоспник відрізнявся від кріпака? А мільйони фактичних рабів у таборах?

Також слід чітко відрізняти червоний терор 20-х років від сталінського терору. Якщо терор 20 років все-таки мав під собою, у більшій мірі, основу "класової боротьби" – то сталінський стояв зовсім відособлено.

Справа в тім, що з початком революції в Росії та ліквідацією імперської влади виникло те саме національне питання. Фінляндія, Польща, Україна... У таких умовах влада рад, свободи громадян та інші ідеї революції ставали несумісними з "цілісністю" Росії.

Після закінчення громадянської війни, революціонери намагались слідувати проголошеним цілям. Відповідно, і терор носив ідеологічний характер. Знищувались певні класи суспільства, які були "неготові" до нової реальності.

Також показово дотримувались мінімальні права національних меншин. Замість Росії виник СРСР, який складався з окремих утворень із зафіксованим правом виходу із союзу. Проводилась масштабна українізація. Ради ще володіли певною владою.

Але наприкінці двадцятих років усе змінилось.

Запровадження НЕПу разом із наявністю повноважень у радах знову створювали передумови для виникнення національних питань. Вираз Сталіна – "Або ми заберемо в них хліб, або втратимо Україну" – чітко характеризує реалії тих пір.

На цьому революція початку 20 століття і закінчилась. Ідеологія великоруського шовінізму взяла верх.

Хибно думати, що це "Сталін захопив владу". Насправді її захопили шовіністи на чолі зі Сталіним. Їм довелось знищити не тільки більшість революціонерів, а й будь-яку інтелігенцію, що здатна мислити – настільки очевидним став відкат до імперських основ.

Навіть поважного віку Троцького не пошкодували, який ніякої загрози вже не представляв, окрім своїх викривальних статей із-за кордону, де називав речі своїми іменами.

Імперію фактично відновили під комуністичним прапором, під личиною нової комуністичної ідеології, яка виявилась непридатною для побудови нового життя, проте добре підходила для імперських цілей.

З Ілліча зробили культ, а революцію оголосили такою, що відбулась. Проте якось забули про свободи – головну ціль революції.

Парадокс у тому, що якби ви в радянські часи вийшли на площу й проголошували окремі тези того ж таки Леніна, то автоматично попали б у в'язницю років на 10. А якщо б ще сказали, що це тези Леніна – то просто б зникли.

Історія повторилась в 80-90ті.

Перебудова – втрата контролю над східною Європою та Прибалтикою. Подальші кроки в напрямку демократизації – розвал СРСР. Перша спроба шовіністичної реакції у вигляді ГКЧП.

Навіть після цих подій Росія ще певний час залишалась лідером процесів демократизації на пострадянському просторі, поки питання про самовизначення націй не почали підніматись в самій метрополії. Остаточно Росія відмовилась від шляху модернізації після Другої чеченської війни.

Отрута великоруського шовінізму знову взяла верх.

Можна сміливо констатувати відкат Росії до її імперських основ, наочний рішучий наступ на громадянське суспільство. Інформаційний простір узято під контроль, суспільству активно насаджується призабута сурогатна ідеологія, яка покликана заплутати громадськість, викривити цінності та виправдати втрату свобод – великоруський шовінізм.

Україна

Нажаль, отримавши незалежність, Україна так і залишилась уламком імперії – як організаційно, так і ментально.

В Україні наявний значний прошарок "радянських" громадян із рідною російською мовою та пригніченою здатністю до громадянської діяльності, проте здатних прийти й проголосувати "за Росію". Саме до них апелюють прибічники "російського курсу", приміряючи на себе роль намісників імперії в Україні.

Немає жодної можливості змінити вже сформований світогляд. І будь-які жорсткі заходи в цьому напрямку матимуть виключно зворотні наслідки.

Ми прийшли до етапу, коли необхідність демонтажу пострадянської системи централізованого державного апарату критично важлива. Без цього кроку подальшої дороги не має. Слід розуміти, що в цьому питанні інтереси суспільства конфліктують із корупційними інтересами осіб, що очолюють владу.

Ідеї будь-яких форм інтеграції з Росією в її сьогоднішньому вигляді абсолютно безперспективні, абсурдні та вкрай небезпечні.

У таких об'єднаннях Україні заготовлено роль жертви пригноблення через наявність чітко виражених національних тенденцій. А головне, у таких об'єднаннях фактично консервується механізм пригноблення – а значить, і відсталості.

Революція гідності дала Україні шанс змінитись та водночас стала проявом цих змін. Адже спровокована та запрограмована Москвою, як засіб знищення Української державності, – революція, навпаки, надала Україні новий поштовх.

Демократична Росія могла б стати природним партнером України. Але цей вибір доведеться зробити російському суспільству самотужки.

А він не простий і може мати непередбачувані наслідки.

Олег Волчанський, спеціально для УП