Цифрове право
Президент дав формальний старт черговому переділу конституційних повноважень суб’єктів влади.
Після проголошення незалежності у 1991 році, процес внесення змін до Основного закону України має перманентний характер – від перших новацій ще до Конституції УРСР, якими, зокрема, змінювалася назва держави, запроваджувалася посада президента, встановлювалася автономія Криму… до підміни тексту на замовлення Януковича восени 2010 року, а в 2014 – поверненні до Конституції у редакції 2004 року за рішенням парламенту попереднього скликання.
Розділ ІІ Коаліційної угоди передбачає, точніше, передбачав, зобов’язання нинішньої парламентської коаліції утворити Тимчасову спеціальну комісію Верховної Ради щодо внесення змін до Конституції.
Це положення не виконане, і виконаним не буде. Натомість президент своїм указом утворив при собі спеціальний допоміжний орган – Конституційну Комісію. Таким чином, центр підготовки конституційної реформи переміщено з парламенту до президента.
Днями "допоміжний орган" розпочав свою роботу. Визначено три напрямки конституційної реформи: судоустрій; права людини; територіальна організація влади – самоврядування.
Спроби створення адекватної до сучасного рівня розвитку продуктивних сил Конституції вже мали місце в політичній історії сучасної України. Необхідність нового повернення до цієї проблеми свідчить про неуспішність усіх попередніх замірів. У чому їхня родова вада?
У головному суб’єкті конституційного процесу – у главі держави. Будь-то Кравчук, Кучма, Ющенко чи Янукович. Усі вони намагалися створити Конституцію під себе, бо збиралися затриматися при владі на позірний історичний період.
Не вийшло в жодного. Найдовше кермував Кучма, але закінчилося його "царювання" Першим Майданом.
Сьогодні прийнято вважати, що Україна є парламентсько-президентською республікою. Це так, за формальною ознакою. Проте фактичний баланс повноважень між президентом та урядом усе ж є ближчим до президентсько-парламентського способу правління.
А коли врахувати можливості безпосереднього впливу президента на чиновників, яких формально призначає коаліційний уряд, то можна говорити про президентську республіку.
Природа згаданого впливу президента різноманітна. Легальна його складова лежить у публічній площині. Петро Порошенко контролює власну "іменну", найчисельнішу фракцію у парламенті, відтак – найбільшу кількість міністрів в уряді Яценюка.
Таким чином жодне парламентське та урядове рішення прем’єр не може провести без врахування інтересів президента та його оточення.
Вплив на керівників правоохоронних органів дає змогу президенту регулювати фінансові інтереси вищого чиновництва. Ще одним чинником завищеної суб’єктності глави держави є те, що він власник впливового телеканалу та інших медіа.
На сьогодні можна впевнено говорити про те, що реальний обсяг повноважень Порошенка є не меншим, ніж у Януковича напередодні Другого Майдану. З цих позицій чинний гарант здійснює спробу зміни Конституції.
Війна Росії проти України, економічний занепад та криза системи державних інститутів слугують переконливим виправданням для намагання знову скласти конституційну модель "монархічної республіки", яка вже призводила до двох майданів.
Виходить як у тому старезному анекдоті про викрадені з радянського тракторобудівного заводу запчастини: як їх не складай, а виходить не трактор, а танк.
Втім, важливими є не лише характеристики "запчастин", себто системи наявних державних інституцій з повноваженнями їхніх службовців, які вони прагнуть зберегти, та адміністративно-територіальних одиниць, з їхніми органами управління, а й базові інтереси "складальників".
Ці інтереси спираються на систему олігополії – великого, олігархічного, бізнесу, зрощеного з державною машиною. Олігархи послідовно – "попаски" утилізують народне господарство України.
Вони вже вичавили надприбутки з рентабельних виробництв, що залишилися від радянської промисловості, транспортної інфраструктури, енергетики.
Лишилися два з половиною типи ресурсів, які ще можуть бути поживними для них: родючі землі, валютні заощадження громадян, а "половина" – це їхня нерухомість. "Половина", тому, що квартири, будинки, навіть земельні ділянки швидко втрачають в ціні через занепад комунального господарства, транспорту, загальне "замерзання" економіки.
На заваді привласненню землі стоїть місцеве самоврядування. Саме для малих громад – сіл, селищ та містечок питання землі є питанням виживання. Їхні ради – це механізм інституційного опору загарбанню землі та аграрного виробництва латифундистами.
Тому олігополія винайшла механізм руйнації місцевого самоврядування, замаскувавши його під децентралізацію.
Ідея полягає у тому щоб через зміни до Конституції і законодавства, яким регулюються відносини самоврядування, утворити так звані об’єднані громади. Коли у селі, чи селищі не буде власної ради та місцевого голови, а вони функціонуватимуть на ріні чогось подібного до нинішнього району в області.
Малі ж населені пункти управлятимуться призначуваними старостами. Відповідно ресурсами громад – перед усім землею – порядкуватимуть з новоутвореного рівня самоврядування. І це напередодні перетворення землі на товар. Зрозуміло, хто виступатиме продавцем цього товару.
У багатьох випадках депутатами в об’єднаних громадах стануть безпринципні та безідейні бариги, головним мотивом діяльності яких є власне збагачення. Саме діячі цього штибу мають найкращі шанси посісти місця у радах, просто купивши мандати "за гречку".
Шляхом запровадження фактично мажоритарної системи виборів, політичні партії буде усунуто від впливу на місцеві ради. Водночас поведінку місцевих депутатів легко можна буде диктувати з Києва через вертикаль силових установ. Така от "децентралізація".
Щодо утилізації олігополією заощаджень громадян, то вона розпочала цей процес з руйнації банківської системи, коли люди просто втратили і продовжують втрачати там свої депозити.
Тепер черга за готівковими валютними накопиченнями громадян, які вчасно забрали їх з банків, або не носили туди взагалі. На сьогодні обсяг валютної готівки на руках у населення перевищує 50 мільярдів доларів. Щороку близько 6 мільярдів надходить в Україну лише через легальні канали переказу від заробітчан за кордоном для їхніх родин.
Накласти лапу на готівкову валюту населення олігополії допомагає підвищення тарифів на комунальні послуги та оподаткування нерухомості, інфляція, себто зростання цін на товари першої необхідності, з одночасним заморожуванням заробітної платні, соціальних виплат, оподаткування пенсій та інші побори.
Водночас законодавець дозволив відчуження приватного майна за комунальні борги. Щоб вижити і не втратити житла чи землі, громадяни муситимуть понести в обмінні пункти свої валютні заощадження.
Злиденність вже зараз підриває базу для діяльності малого і середнього бізнесу, самозайнятого населення, системи сучасної освіти, охорони здоров’я, веде до деградації культурних запитів громадян, до розвитку алкоголізму, наркоманії, бандитизму.
Через нужденність люди потрапляють у залежність до так званих "крупних роботодавців" – тих таки олігархів і держави. Водночас зупиняються соціальні ініціативи, наприклад, волонтерський рух.
Так працює – низхідний мультиплікатор деградації.
Олігополія ухопила Україну двома клешнями – з одного боку, привласнивши політичну владу, вона "конституційно" рихтує під себе державну машину, а з іншого – перебиравши основні важелі фінансово-економічної системи, унеможливлює суспільний опір цьому.
Лишень одного чинника не враховує олігополія. Йдеться про вже згадуваний розвиток продуктивних сил.
На дворі друге десятиліття ХХІ сторіччя, з його 5-м та 6-м технічними укладами.
Темпи поширення інформації та збільшення кількості інформаційних джерел, можливості цифрової самоорганізації людей, прискорення руху капіталів та цифрових товарів – від культурно-інформаційних продуктів до програмового забезпечення, зменшують роль держави у регулюванні суспільних відносин.
Олігополія не встигає за глобальними змінами, тому намагається сповільнювати або ігнорувати їх, а краще – ізолюватися від них. Ця тактика є дуже ефективною – у Північній Кореї, наприклад, чи у Білорусі. Для України вона безнадійна.
Як і у Росії та Білорусі, в Україні намагаються збудувати олігополію одного олігарха. Однак це на порядок складніше – від початку побудови капіталізму, через галузеву багатоманітність економіки в Україні виникло штук із 5 олігархічних угруповань з численними відгалуженнями, переплетеними між собою.
Президент Кучма так сяк тримав баланс між ними, а коли у 2004 році спробував передати цю роль Януковичу, то наразився на першу хвилю протестів проти олігополії, у результаті яких булава опинилася в руках Ющенка.
Той з роллю балансира не впорався і зрештою безпорадно зіперся на найпотужніше, як тоді здавалося, олігархічне утворення. Його політичним представником виступав "опозиціонер" Янукович.
Він, щойно посівши президентську посаду, знову заходився вибудовувати ту саму олігополію одного олігарха. Знову українці не дали цього зробити, однак цього разу – ціною життів тисяч кращих громадян, бо нинішня війна з Росією є прямим наслідком тих самодержавних намагань Януковича.
Сьогодні триває третя – найсистемніша та найпродуманіша, добре ешелонована спроба збудувати в Україні олігополію одного олігарха. Протистояти цим замірам суспільство може, спираючись на технічні та політичні інновації.
Перед усім – це цифрове право. Слід розробити та впровадити нову систему правовідносин, яка унормовуватиме взаємини держави та суспільства, різноманітних суспільних суб’єктів між собою через цифрові технології.
Не зрозуміло про що йдеться? А між тим використовуємо зародкові елементи цієї системи щодня, наприклад, відвідуючи фейсбук-сторінки міністрів та інших посадовців, беручи участь в обговореннях у соціальних мережах законодавчих та нормотворчих проектів, використовуючи електронні бази даних, підписуючи інтернет-петиції тощо.
Час вже визнати конституційним правом громадянина, навіть більше – невід’ємним правом людини – доступ до інтернету, бо без такого доступу є неможливим повноцінне функціонування людського індивіда та його адекватний до суспільних взаємин розвиток.
Відсутність можливості такого доступу має бути визнана формою дискримінації.
З виникненням цифрового права, виникає нова форма суб’єкта самоврядування – цифрова громада, яка вже не пов’язана з населеним пунктом. Учасники, наприклад, волонтерського руху мають не менші права на самоврядну суб’єктність, ніж мешканці Жмеринки чи Конотопу. Включно з правом на частку податків.
З цього випливає, що держава перетворюється, з одного боку, на мережу територіальних та екстериторіальних громад, а з іншого, держава у цифровому просторі може забезпечувати права своїх громадян, їхніх спільнот, поза географічними межами своєї суверенної території.
Наприклад, право на освіту. Направду в світі вже давно існують екстериторіальні держави, як і екстериторіальні нації.
Самозрозуміло, що нормами цифрового права будуть величезною мірою регулюватися бюджетно-податкові стосунки, виборчі системи, паспортизація населення тощо. Зокрема і у цій площині розвивається філософія права у сучасному світі.
Олігополії буде вкрай складно пристосуватися до цифрової прозорості суспільних взаємин. Вона мімікруватиме у менш небезпечні для суспільства форми, або на випередження спробує поцупити у суспільства цифровий ресурс. Наприклад, шляхом того, що прочавить через нинішній парламент архаїчну Конституцію зразка ХІХ сторіччя…
Костянтин Матвієнко, для УП
