Реформи як обов'язкова запорука перемоги
Спливло рівно рік відтоді, як протистояння на Майдані переросло в безцеремонну окупацію Криму Росією, а відтак і в справжню війну на Донбасі.
Стільки трагедій, скільки пережив наш народ за останні 12 місяців, він, напевне, не бачив за всі 23 роки незалежності. Ментальність типового "хомо совєтікуса" поступово переплавилася в мислення громадянина суверенної держави. Втім, поки що це радше на рівні підсвідомості.
Як воно працює на практиці, ми все іще не знаємо, хоча гасло "Жити по-новому" на виборах приголомшливо перемогло вже двічі. Маємо тепер і нового президента, і новий кабмін, і нову конституційну (!) більшість у Верховній Раді.
Не маємо лише нового життя, за яке полягла Небесна сотня, і до нині майже кожного дня помирають усе нові й нові герої на передовій.
Причетні до холоднокровного розстрілу на Майдані злочинці все ще без проблем уникають правосуддя.
З-під домашнього арешту втік командир "Беркуту" Дмитро Садовник. Під заставу з-під варти випускають одного з ідеологів луганського сепаратизму Олександра Єфремова. В Україну повернувся одіозний екс-міністр Дмитро Табачник. У той же час вершителі правосуддя тримаються, як і раніше, підкреслено зверхньо, нахабно порушують правила дорожнього руху, почуваючи себе повноцінними хазяями життя.
Перед очима всі ознаки того, що "по-новому" в Україні поки що аж ніяк не пішло.
Додайте до цього "гібридне" перемир'я на фронті, нову хвилю мобілізації, приголомшливий обвал гривні – і отримаємо те, що й маємо сьогодні: пригнічення й розчарування, які досі не переросли в нові протести виключно тому, що йде війна, і не хочеться, аби нашим внутрішнім розгардіяшем скористався ворог.
Корупція, як і колись, буйним цвітом квітне всюди, де лише може.
ПДВ продовжують стягувати по-старому; олігархи й далі контролюють сферу держзакупівель; офшорні схеми не скасовані; прогресивного податку для олігархів не встановлено; децентралізація коштів не відбувається; повноваження суддів залишаються тими самими. Судді теж...
Ми й далі купуємо в Росії газ, вугілля та паливо для атомних станцій. Ба, фабрика "Рошен", яка належить президенту Петру Порошенку, запускає нові лінії виробництва в російському Липецьку. І це при тому, що всі чекали, що її там щонайменше закриють...
На Майдані сьогоднішня влада неодноразово заявляла, що реформи буде запущено одразу ж, щойно впаде режим. Народу, мовляв, доведеться позатягувати паски років на кілька, поки зміни не дадуть ефект, а там економіка, дивись, і почне планомірно зростати.
Паски ми, власне, уже неабияк затягнули іще рік тому. Однак при цьому за реформи ніхто й досі не брався.
Прем'єр Арсеній Яценюк саме під гаслами швидких реформ кілька місяців тому тріумфально завів у Верховну Раду фракцію "сильної команди для складних часів". "Після мого прем'єрства шанси на те, щоб утримати свій політичний рейтинг – дуже низькі. Але це мій свідомий вибір", – заявив очільник уряду, який колись сам себе назвав політичним камікадзе. Слово "рейтинг" він, як для камікадзе, вживає надто вже часто, а відтак виникає підозра, що думає, м'яко кажучи, не лише про реформи.
Неймовірно, але факт: кожен, хто думає про рейтинг у сьогоднішніх умовах, мусить враховувати насамперед той факт, що виборець понад усе прагне рішень, хай і не популярних, але переконливих, які справляли б враження насправді докорінних і незворотних. На оперативне втілення саме таких рішень українці чекали, обираючи на виборах нові політичні сили. Хотілося, аби в складні часи "сильна команда" просто "взяла й зробила" усе "по-новому".
Поки не запрацюють нові закони, ми й далі житимемо за старими. Держапарат працюватиме, як і працював, з тою тільки різницею, що на стінах його функціонерів замість портрету Януковича висітиме Порошенко.
За рік, що минув, у нас змінилося четверо міністрів оборони й троє генпрокурорів. Щоразу під тиском громадськості, хоча результати їх діяльності загалом відрізнялися мало. Нині хочуть знімати голову Нацбанку Валерію Гонтарєву. Але, не відчуваючи до неї особливих симпатій, я не вірю, що в такий от спосіб гривня одразу візьме й стабілізується.
Змінюючи керівника, ми просто відсікаємо Лернейській гідрі одну з голів. На її місці тут-таки відростає нова, а тулуб при цьому жодним чином не страждає.
Через відсутність реформ народ поступово охоплює зневіра. Шириться негативне мислення, оскільки позитивом, і, справді, нема де розжитися. У соцмережах жваво обговорюють різні теорії змови, знаходячи їхнє підтвердження в будь-якому інформаційному приводі. А чомусь резонанснішому, на кшталт смерті усіма улюбленого Кузьми Скрябіна надають і взагалі сакрального змісту. "Нас зливають!", "Планомірно знищують цвіт нації!"
Коментуючи фактичну відсутність реформ, у кабміні звикли кивати на бойові дії. Втім, як не парадоксально це звучить, саме швидке реформування України і є нашою найсильнішою зброєю проти Путіна. Адже реформованій країні міжнародна спільнота й гроші, і зброю надаватиме куди охочіше.
Не дати нам жити по-новому – саме цю мету Путін переслідував ще тоді, коли тільки посилав у Крим "зелених чоловічків". Картина того, як ми рік поспіль борсаємося в тій самій грязюці, лише додає ворогу наснаги діяти іще нахабніше.
Бо, поки зміни не пішли, ми лишаємося такими, як він і уявляє – тою-таки Росією, з певними регіональними особливостями, які, однак, активізувавшись, можна легко прибрати.
Смерть кремлівського "чахлика" здатні прискорити виключно й тільки "сумні" вісті з України: судову гілку піддали тотальній люстрації, податкове законодавство спростили, стимулюється аграрний сектор, реформується правоохоронна система, діячів п'ятої колони затримують одного за другим…
Якщо саме такими новинами наповниться наш інформаційний простір – упевнений, і я, і абсолютна більшість моїх співгромадян терпляче затягнемо паски.
Перемоги в тилу повинні бути не менш гучними, аніж на фронті.
Процес удосконалення завжди болючий. Але біль від росту м'язів терпіти значно легше, аніж втому від позбавленої глузду роботи.
Зміни обов'язково відбудуться. Однак дуже хотілося б, аби це трапилося без зайвих катаклізмів. Іще при цій владі…
Максим Коломис, Рівне, спеціально для УП