Мінськ на біс

Назвати лютневі переговори в Мінську інакше, ніж "Мінськ на біс", не виходить.

Це повторення вересневих домовленостей про припинення вогню. Уже очевидно, що Путін не збирається дотримуватися перемир'я. Як і у випадку переговорів з Януковичем за часів Майдану.

Будуть продовжуватися бої – Росія в наступі, особливо у ключових стратегічних пунктах фронту. Захист українців буде обмежений, оскільки вони матимуть зв'язані домовленістю руки.

Путін говоритиме, що не контролює "сепаратистів", а "сепаратисти" – що стріляють українці.

Таким чином Путін затягує час, розраховуючи на те, що Україна буде поступово знекровлюватися та загине під тягарем війни та кризи швидше, ніж російська економіка під впливом західних санкцій.

Відсутність швидкого відновлення контролю над кордоном із Росією означає, що Росія може й надалі висилатиме "гуманітарні конвої", а насправді – зброю. Суперечки та зростаючий потенціал незадоволення українського суспільства Росія використовуватиме з метою внутрішньої дестабілізації України.

Що повинен зробити Порошенко? – Припинити витрачати час на безглузді дискусії. Кожне потискання руки Путіну та кожна поступка – це поступова втрата авторитету в суспільстві.

Незважаючи на інтереси України, Меркель та Олланд, які прагнуть миру будь-якою ціною, можуть бути максимум речниками Путіна.

Немає жодної причини, для того щоб Україна прийняла формат переговорів на умовах Путіна.

Путін обрав собі ті країни, які вважає рівноцінними та прихильними партнерами, Розбиваючи тим самим єдність ЄС та Заходу й демонструючи, що аргумент сили має вирішальне значення в міжнародних відносинах.

Немає приводу для того, щоб Україна погоджувалася на цю політику.

Україна не має чого втрачати. Вона може відверто вимагати дискусії за участю Дональда Туска як лідера, що представляє весь ‎‎ЄС, та Джона Керрі від імені США. І вимагати цього голосно, послідовно та рішуче.

Без участі так званих сепаратистів – відкрито відкидаючи ілюзії щодо того, що ми маємо справу з незалежною від Росії стороною. Жодної легалізації терористів, жодної згоди з російською пропагандою й політикою лицемірства, жодної довіри до "Європейського концерту" – Віденської системи міжнародних відносин.

Замість цього – двосторонні відносини з Польщею, ‎Литвою, ‎Швецією та англосаксонськими країнами. А також із Південною Кореєю, Ізраїлем та ‎Японією. Українська дипломатія не повинна виходити з позиції парламентів цих, та й інших країн без отримання згоди на поставки озброєння та військову підтримку.

Наш досвід демонструє, що, звичайно, усе можна лобіювати. Це тільки питання присвяченого часу, інтенсивності дій, але перш за все – волі та рішучості. Навіть якщо ‎Обама ставиться до цього неохоче – але щораз менше - він може змінити свою позицію під тиском Конгресу.

Україна повинна з нуля будувати довіру міжнародної спільноти до себе.

Удосконалення системи забезпечення армії, введення воєнного стану та розрив усіх двозначних економічних – таких, як функціонування фабрики концерну "Рошен" в Росії – і політичних зв'язків з агресором – співпраця правоохоронних органів України та Росії на підтримку Казахстану в переслідуванні політичних біженців у Європі.

Реальне переслідування ГПУ членів групи Януковича та початок процесу повернення коштів, виведених ними із країни.

І, нарешті – реальні українські економічні санкції щодо Росії. Націоналізація російських активів на території України, перебудова економіки на забезпечення військових потреб, закриття кордонів із Росією, цілковита ізоляція Криму.

Україна – це велика країна, яка переживає період тяжких випробувань і всі засоби якої необхідно змобілізувати. Якщо її підтримають сусіди – Польща – та провідні держави НАТО – США, Великобританія – то Росія цієї війни не виграє.

На неї чекає другий Афганістан. А конфронтація з НАТО за умови наявної різниці потенціалів та технологічної переваги альянсу для Путіна є поцілунком смерті.

Бартош Крамек, голова Ради Фундації "Відкритий Діалог", Польща, спеціально для УП