Живий пломінь Майдану. Спроба інтимного спомину
І тут ні сліз, ні відчаю не треба,
І тут не треба страху і ниття –
Живе лиш той, хто не живе для себе,
Хто для других виборює життя.
Василь Симоненко
У нашому житті бувають явища і люди, які, мов метеорити, спалахують на мить перед тобою і возносяться далі, за обрій, зникаючи назавжди.
І ти все життя будеш пригадувати ту мить, страшенно жалкуючи, що не зупинив її, не увійшов у неї… Не до кінця розуміючи, – а чому ти так тужиш за цим?
Відлуння, теплий пломінь від тої миті-образу час від часу повертаються до тебе з незбагненною закономірністю і незмінною тугою.
Ти линеш, тягнешся туди, хочеш повернути і поринути в неї. І тобі так добре бодай від самого цього пориву-спомину і її марева.
І меркне навіть гіркота від відчуття, що ти не в силі це повернути, що ти ніколи не зможеш перевтілити це диво-видиво в реальність…
І ти ніколи повністю не збагнеш: чому саме це, для чого, що б воно могло означати?
Такими метеоритами-явищами у моєму житті стали і побратими Євромайдану, праведники Небесної сотні, герої війни на Сході. Хоча… Я розумію, чому саме вони, і що це означає.
Ми маємо зробити все, щоб символами нової епохи і нашої незнищенності стали саме ці Святі. Бо такими "символами" хочуть стати ті, хто не братнє плече, а хитрі лікті зробив важелем своєї долі, чиє придворне становище дає більше засобів для самопіару, хто, навіть гідно пройшовши крізь страх і втому, застряг у спокусі мідних труб і золотих циферблатів.
Сергій Нігоян. Якого запізнав і через кілька хвилин попрощався, представляючи його чудовий виступ і декламацію Шевченкового "Кавказу" на сцені Майдану.
Як пишався він своєю доброю українською мовою! Я тоді публічно поставив його в приклад тим, кому навіть зараз "какаяразніца" і "нєвсьоліравно", хто свідомо чи несвідомо створює простір для агресії кривавих тиранів і численних завойовників, бо ж їхня "Россия заканчивается там, где заканчивается русский язык"… І зараз ставлю!
Десятки тисяч найкращих людей за тих 100 днів пройшли через цю сцену і мікрофон, через мої душу і нерви, але добре пам’ятаю і потиск Сергієвої руки, відчуваю те прощальне обняття з худорляво-жилавим його тілом.
Чому я тоді не відчув, що ми прощаємось увічно?
Привіт, Андрію! Так звично я вітався з Андрієм Дигдаловичем – воїном-"афганцем" з Львівщини. Ми познайомились, як і з багатьма його суворими братами-воїнами, на "афганській" кухні за сценою.
Туди так зручно було заходити під час сценічних пауз підхопити теплого супчику чи цілющого узвару, звареного диво-поварем Ігорем з Теребовлі.
А ще, коли дозволяла ситуація, я мав "хобі" підрубати дрівець на цій кухні – зігрітися, розвіяти напругу, та й суп "відпрацювати"… І тоді найвимогливішим ревізором-коментатором ставав Андрій, через добродушні жарти якого я відкривав для себе його щиру сутність.
– Привіт, Андрію! – сказав я звично йому в той страшний лютневий день, вдивляючись в його очі.
– Привіт, друже, пробач! – відповів він мені з великого портрету на хресті біля кухні, оперезаного чорною стрічкою…
Того кривавого вечора, зійшовши зі сцени після своїх щоденних 6-8 "мікрофоногодин" і видихнувши з себе, на скільки зміг, жах побоїща, відчув якийсь особливий тип втоми.
Ні, це не було вже звичне виснаження від постійного зосередження, напруження, відповідальності за "картинку" на весь світ сцени Майдану, цієї найвищої трибуни людства у його боротьбі зі злом.
Не подібно це було й на перманентний і також уже добре знайомий зуд молочної кислоти у м’язах, як пояснюють біохіміки ефект від надмірних фізичних навантажень.
Ця втома, яку ніколи раніше не відчував, боліла, колола тисячами голок зсередини, пекла і душила душу…
І раптом я зрозумів, що це – втома від горя, гіркої туги… За Андрієм, Сергієм, ... І тими десятками невідомих тобі найкращих обранців Бога, які прямо на твоїх очах відлітали у Вирій з пагорбів Інститутської, барикад, чи просто з багатьох точок Майдану.
І ти кричиш, волаєш у простір, як можеш, заклинаєш холуїв зла зупинитися і схаменутися, кличеш лікарів, телефонуєш "вождям" якось це зупинити!..
А вони, ці ніжні хлопчики, закривавлені праведною кров’ю посланці добра, все пливуть і пливуть повз тебе. У корабликах нош, по морю рук і плечей своїх ще живих побратимів…
А може, ця пекуча невідома знемога – то втома від страху? Твого підсвідомого довготривалого страху, що проривався з підсвідомості у свідомість хіба що в моменти зустрічі поглядом зі "своїми" снайперами, які "оселилися" на даху готелю "Україна", а інші – на горищі "Козацького".
І ти щодня повертався додому, дивуючись, що живий. Що це якесь непорозуміння, чому ти, найзручніша і найвигідніша мішень, збільшена величезними екранами, досі не вимкнений ворогом за твої вірші, пісні, заклики, дії…
Чи дарунок Всевишнього?
– Лиш би його смерть не була даремною, – відповіла на мої співчуття Андрієва дружина Наталія. Ненавиджу слово "вдова"!, красива козачка-галичанка з великими тужними очима, коли через кілька днів я побачив її там, біля кухонної дровітні, перед цим першим імпровізованим пам’ятником Андрієві.
Вона мовчки сиділа біля його портрету, якраз на тій великій дерев’яній колоді, на якій ми з ним так любили рубати дрова…
Вони також Герої, – дружини, матері, батьки, сестри, діти всіх тих Лицарів світла, кого так щемно відряджали і зараз відряджають на герць зі злом. І потім – щосекундна мука чекання-тривоги-болю-віри-сподівання, щомиттєве єдине запитання до Господа: "Як він там?".
– Привіт, Андрію, прости! – здороваюсь я з ним кожного разу, знаходячи очима його Лик з-посеред Образів Героїв Небесної сотні...
– Привіт, друже, пробач! – чую і зараз його голос із-за обрію…
О, скільки вас, хто не дійшов,
Не зрадив шляху власної пречесті,
Хто на кривавих перехрестях
Добра і зла, ганьби і честі
Не зрадив Матері пречистій,
Пішов дорогою безсмертя,
Щоб бути з нами назавжди.
Володимир Гонський, ведучий Євромайдану, для УП
