Необхідний мінімум судової реформи

"Змінюємо Країну. Перепрошуємо за незручності" – у цьому плакаті, який з'явився рік тому на Інститутській, особисто для мене була і є квінтесенція Революції Гідності.

Зараз революція перейшла з "гарячої" фази громадянського протистояння – коли криза легітимності влади була такою, що ти довіряв хлопцеві в масці більше ніж міліціонеру – у площину політичну: за півроку ми спромоглися оновити Президента, парламент і уряд. Обравши в легітимний спосіб своїх представників до органів влади, ми переклали на них як повноваження, так і відповідальність за впровадження необхідних реформ для досягнення омріяних цілей.

І найближчим часом Україна або досягне цілей, які поставив собі її народ – читай: змінитися докорінно, – або перестане існувати в тому вигляді, у якому ми її знаємо.

За таких умов здійснення необхідних реформ є не просто "завданням революції", а умовою виживання України.

Одночасно, говорячи про здійснення реформ, варто мати на увазі не просто прийняття в усіх сферах нових законів, хоч би й найкращих. Математично це виглядає так: прийняття якісних законів є необхідною, але не є достатньою умовою для успіху України.

Необхідним є щонайменше здійснення відповідальних дій із впровадження положень законів відповідальними особами. І щось підказує, що не всі з цих осіб почнуть із першого дня бездоганно їх виконувати. Відповідно, справжнє втілення будь-якої реформи стає під загрозу за відсутності можливості в законний спосіб змусити несумлінного чиновника виконати покладені на нього обов'язки.

Іншими словами, жодна реформа не матиме успіху без незалежного, неупередженого та професійного суду, до компетенції якого в тому числі належить розгляд справ щодо неправомірних дій чи бездіяльності посадових осіб.

На сьогодні вже було чимало сказано про судову реформу. Але поки що немає жодної остаточної відповіді на питання, якою ця реформа буде.

Традиційно в демократичних суспільствах такі складні питання вирішуються в політичному процесі. І в Україні перші важливі кроки на цьому шляху вже зроблені – текст коаліційної угоди Верховної Ради VIII скликання передбачає декілька досить перспективних напрямів реформування судової системи. Це є чималим успіхом і свідчить одночасно про наявність політичної волі в учасників парламентської коаліції щодо впровадження цих кроків та взяття цими політиками на себе зобов'язань втілити їх у життя в найкоротші строки.

Підтвердженням цього стало досить екзотичне рішення ВР від 13 січня 2014 року про прийняття за основу обох законопроектів щодо судової реформи: одного – розробленого робочою групою Реанімаційного пакету реформ разом із Міністерством юстиції України, іншого – внесеного президентом України.

Доводиться констатувати, що ці законопроекти досить різні. І не зрозуміло, який сам текст усе-таки візьмуть за основу до другого читання.

Але є дещо, що об'єднує два законопроекти – це відсутність достатньої комунікації щодо їхнього змісту. Очевидним є, що настільки важливу реформу не можна робити тишком-нишком. Навіть у випадку розробки ідеального законопроекту або їх пакету, до них не буде жодної довіри в суспільстві, якщо народ не буде обізнаний у тому, які саме положення старого закону заважали побудувати справедливу систему правосуддя, і як саме новий закон може цю ситуацію змінити.

Ускладнюється ситуація ще й тим, що всі, кого стосується судова реформа й люстрація суддів, мають відносно неї зовсім різні, подекуди діаметрально протилежні очікування.

Суспільство, розчароване у судовій владі та підхльоснуте демонізацією судів у ЗМІ – не завжди, на жаль, безпідставною, – прагне якщо не смертного вироку, то точно тотальної люстрації і звільнення для всіх без винятку суддів.

На такі очікування радо реагують політики, дуже часто видаючи гасла й перестановку доданків – за реформи.

Судді, у свою чергу, у таких заявах і настроях бачать переважно посягання на свої інтереси й незалежність. Аж до того, що головним чинником, який незаконно впливає на суддівську незалежність, вбачають мирні зібрання – мітинги і протести. Хоча, враховуючи характер деяких протестів, можна уявити, звідки взялася така статистика.

Тож справа не тільки в тому, що дехто з колег-суддів не бачить на сьогодні проблем у судовій системі або робить вигляд, що не бачить їх.

Як би неймовірно це не звучало, величезна кількість суддів по всій країні – це прості люди, професіонали, які не тільки працюють на роботі кожного дня, а й подекуди творять на своїй досить непростій роботі справжні дива на захист прав людей, попри всі обставини і ризики, які цьому перешкоджають. Нажаль, такі "негарячі" новини очевидно залишаються поза увагою преси. І їхній подив на пропозиції звільнити всіх і негайно або влаштовувати всім тотальну переатестацію теж можна зрозуміти.

Протиставляючи себе одне одному й небезпечно підвищуючи градус напруги в суспільстві, народ, суддівство й політики забувають про головне:

Шляхи вирішення ситуації, що склалася, потрібно шукати не в розв'язанні окремих конфліктів і не в постійних взаємних звинуваченнях – а в причинах їх виникнення.

Якщо подивитися на ті судові справи, які викликають найбільший суспільний резонанс – справи Євромайдану й Автомайдану, Садовника, Лозинського тощо, – можна помітити, що всі вони мають політичне забарвлення: якщо прямо не стосуються політики, то однозначно пов'язані з інтересами тих чи інших державних діячів. Натомість, претензій до упередженості чи непрофесійності суду під час розгляду пересічних справ, не пов'язаних із політичною кон'юнктурою, як правило, не виникає.

Усе це свідчить про те, що головною проблемою в судовій системі є залежність суддів і судів від політичної влади. За виразом одного з колег, "не будеш тут флюгером, коли дме так, що аж здуває". Останнє, своєю чергою, обумовлено законодавчими положеннями щодо участі політичної влади у формуванні кваліфікаційно-дисциплінарних суддівських органів, а також вирішальної участі президента й ВР у кар'єрі судді – його призначенні, звільненні, переведенні до інших, у тому числі вищих, судів.

Напевно, є зайвим говорити про те, як склалася б історія, якщо б цієї залежності судових органів від політичної влади не існувало. Та одне можна сказати напевно: якщо цієї залежності судова система раптом позбудеться, якщо суддівство отримає як чіткий сигнал, що воно нарешті є справді незалежним, так і відповідні законодавчі гарантії – це буде величезним кроком на шляху утвердження верховенства права в Україні.

Інші проблеми в судовій сфері буде набагато легше подолати, якщо передовсім суддя буде прагнути виконати не чиєсь політичне замовлення, а положення закону, керуватися не вказівками й самоцензурою, а верховенством права.

Саме такі гарантії шляхом запровадження європейських стандартів у судівництві передбачає законопроект №1497 "Про внесення змін до закону "Про судоустрій і статус суддів" щодо удосконалення засад організації та функціонування судової влади відповідно до європейських стандартів", який втілює кілька десятків рекомендацій органів Ради Європи з приводу належної організації судової влади. І тому саме його варто взяти за основу під час підготовки зведеного проекту закону до другого читання.

Хоча насправді ні номер законопроекту, ні його авторство не мають принципового значення.

Головне – щоб у новій редакції закону втілилися означені рекомендації органів Ради Європи, а політичні органи буди повністю усунені від питань кар'єри судді.

Додатково звертаю увагу на згубність аргументу: "Залежність від Януковича – це погано, а … (вставте ім'я політика) прийде – порядок наведе". Для тих, хто не знайомий з історією про перстень всевладдя, поясню: залежність суду від політичної влади – абсолютне зло. Ніхто не здатен постійно використовувати таку владу на користь, поки вона його сама не розбещить. Та й політика – штука мінлива. Тому навіть за сприятливих політичних умов найменша залежність суду від будь-якої іншої влади залишатиметься тією рушницею на стіні, що може вистрілити в будь-який момент.

У випадку збереження залежності судів від виконавчої та законодавчої влади, можна досить точно спрогнозувати, що питання, віднесені до компетенції суду – тобто, дійсно всі питання, відповідно до другої частини 124-ї Конституції – будуть і надалі предметом політичних торгів, а справедливість залишиться недосяжною мрією.

Це означатиме буквально:

– для держави – неспроможність належно втілити будь-які реформи, відсутність належного інвестиційного клімату, погіршення економічної ситуації;

– для людей – неспроможність захистити свої права, подальше зубожіння, зневіру в інститутах держави;

– для суддів – подальше падіння довіри й суди Лінча, які, боюся, не обмежаться сміттєвою люстрацією;

– для політиків – втрату довіри, рейтингів і влади.

Результатом такого розбалансування й втрати довіри до державних інститутів гарантовано буде перехід реформаторської енергії народу з політичної площини назад у формат вулиці. Навряд чи Україна в теперішньому стані може дозволити собі такий експеримент.

З метою недопущення такого сценарію необхідним є певний суспільний компроміс у питанні судової реформи й люстрації суддів. Окрім ідентифікації головного ворога – залежності судів від політичної влади, – він повинен передбачати приведення очікувань суспільства від судової реформи до певного спільного знаменника. Приблизно його можна описати так:

– Політики визнають, що тимчасові вигоди від залежного суду не варті ризиків втратити державу й відмовляються від будь-яких посягань на незалежність суду, а саме – не наполягають на збереженні суспільно-небезпечних норм щодо вирішення питань кар'єри судді й формування відповідних органів політиками, дотримуються коаліційної угоди під час обговорення й голосування змін до "судових законів"; інші політики згортають оголошений суддям джихад і конструктивно працюють над удосконаленням законодавства;

– Народ визнає, що не всі судді заслуговують на страту й звільнення, а їхнім справжнім прагненням є не помста суддям, а можливість у будь-який час отримати в суді справедливість. Тим більше, що у випадку належного здійснення незалежними компетентними органами дисциплінарних процедур, запит суспільства на покарання суддів, які порушували закон, буде задоволений;

– Судді визнають, що в судовій сфері є проблеми, прагнуть їх вирішити й проявляють у цьому ініціативу – відмовляються від будь-яких не передбачених законом вигод від власної діяльності; відстоюють власну незалежність, передовсім від політиків, а не від народу; дотримуються вимог Кодексу суддівської етики щодо обов'язку уникати тиску на суд – у конкретних справах, а не "взагалі".

Безумовно, це лише необхідний мінімум.

Для того щоб судова влада в Україні була спроможна належним чином виконувати свою головну функцію "захищати права людей і утверджувати верховенство права", потрібна ще низка інших заходів:
– забезпечення ефективної системи реагування на повідомлення про тиск на суд;
– антикорупційні заходи;
– реформа юридичної освіти;
– модернізація й гармонізація процесуального законодавства;
– збільшення розміру суддівської винагороди й заробітної плати працівників суду.

Я розумію, що на останній фразі втратив більшість імовірних прихильників, але зважте – зарплата судді 230 євро на місяць, а помічника 50 – ніколи не забезпечить нам професійний і не корумпований суд.

Це все й багато іншого – завдання на найближче майбутнє. Натомість, окреслений вище суспільний компроміс потрібен уже, принаймні для того, щоб перший етап судової реформи відбувся, не викликав розчарування й приніс перші позитивні результати.

А для компромісу, безумовно, потрібен діалог. І я маю на увазі не лише створення інклюзивної робочої групи з підготовки зведеного проекту закону до другого читання за участі громадських експертів.

Необхідний діалог, у якому учасники, усі ми – судді, адвокати, правозахисники, український народ у цілому – спілкуються не через пресу або інших представників, а безпосередньо, і не лише говорять, будуючи свої тези на власних інтересах, а чують один одного. Почувши один одного й знайшовши точки дотику, якісь спільні ідеї, ми повинні поширювати їх у власних середовищах і ставати апостолами єдності, подібно до того як про це говорить блаженніший Любомир.

Тільки знайшовши спільну мету, можна спільно рухатися. Я вірю в те, що нам усім удасться дещо відкинути власні амбіції та змінити врешті-решт країну.

Адже це в наших спільних інтересах.

Михайло Жернаков, суддя Вінницького окружного адміністративного суду, експерт Реанімаційного Пакету Реформ, спеціально для УП