Віра у диво, або ж різдвяна байка
Завдяки своєму природному скептицизму українець повірить у щось чудернацьке лише помацавши ту чудасію пальцями, або коли оте щось не торохне його лантухом по макітрі.
І тоді, після якоїсь чудної події, нитка долі, що тягнеться за голкою Провидіння починає вишивати зовсім несподівані візерунки…
* * *
Якось років із 15 тому карти лягли так, що довелось мені Різдвяного передрання чургенити приміською електричкою до Лозової.
Електричка добряче промерзла, а обігрів, як водиться не фуричив. Я подався майже пустим потягом шукати тепленької оази, котру і відшукав в головному вагоні. Втім, і в ньому тепло гнав єдиний обігрівач і й той був окупований якимось чолов’ягою, котрий напівприлігши на лавочці, маючи під боком рюкзака задоволено сибаритствував, загромадивши ноги у чоботях прямо на кожух калорифера.
Дядько махнув мені рукою:
- Гайда, сюдої. Тутечки тепліше. На пару грітися буде веселіше.
За хвилину на сусідній лавочці я прийняв аналогічну дядьковій напівсидячу конфігурацію із ногами на калорифері та власною дорожньою торбою під боком.
Дядька, десь мого однолітка, звали Віктором і трястись нам разом випадало години три майже до самого кінця – йому трохи ближче.
- Нічого, мо’ народ дорогою підсяде, надихає, наметеорізує атмосферу – все тепліше буде, – припустив Віктор.
Минули зупинок зо три – до вагону ніхто не заходив. Тоді він припіднявся і зі словами: "Дурних, як ми немає – усі вдома сидять, святкують. Давай і ми розговіємося", – витяг із-під лавки кимось залишеного пустого картонного ящика та й, патраючи свого рюкзака, почав виставляти на імпровізований стіл шмат порізаного сала, окраєць хліба, декілька солоних огірків, кусень кров’янки і ще щось із традиційного дорожнього чоловічого "спецпайку".
Я не заперечував, та й собі смикнувся до торби вийняти якісь харчі і до них.
Випили за знайомство, закусили, помовчали, перекурили…
Аж тут мій попутник несподівано запитався:
- Ти, в дива віриш?
Я спочатку аж поперхнувся. Віктор, зрозумівши мій збій по-своєму, хутко розлив ще по 50-т. І поки випивали та закусювали я сформулював відповідь приблизно у вже якось згадуваному контексті із особистого досвіду.
Та новий знайомий лише заперечливо помотав головою:
- Я трохи про інше. Буває трапляється щось таке, необов’язково незрозуміле чи потойбічне, але неочікуване, після чого ти дивним чином кардинально змінюєшся – світоглядно, переглядаєш власну філософію життя-буття, змінюєш поведінку, ламаєш власну долю. Тобто, починаєш жити інакше. Ні краще, ні гірше, а просто інакше…
Ось зі мною якось саме на Різдво таке сталося.
* * *
Трапилась та пригода з ним на самому старті досить перспективної кар’єри та по всьому успішного життя-буття.
Він тоді для досить заможного за совковими мірками обивательського животіння мав майже усе: без п’яти хвилин кандидат наук із перспективою обійняти "солодку" посаду, підкріплену набутим ще в строкову армійську службу членством в партії; двокімнатний кооператив – подарунок від батьків, авто із гаражем – спадок від діда-професора та молоду дружину-красуню до цього.
Невдовзі після весілля подались молодята до батьків дружини Різдво зустрічати. Віктор – дитя совкової епохи та номенклатурних тата з мамою спочатку навіть не второпав, що щедрий стіл та щира гостинність сватів пов’язана не лише із їхніми відвідинами, але й зі світлим святом. До нього це дійшло пізніше.
Засидівшись за святковим столом, вони трохи припізнились на електричку. Вона вже стартово гарчала, коли молодята вибігли на платформу. Віктор із рвонув до хвостового вагону і в останній момент спробував заскочити до тамбуру аби зірвати стоп-кран. Але послизнувся, впав, стулки дверцят зі зміїним сичанням зійшлися, міцно защемивши його ліву ногу, електричка реактивно набираючи швидкість рушила і потягла Віктора за собою по платформі.
Зі слів, Віктора, за той десяток секунд поки тривала пригода перед очима промайнула череда картинок, як реальних, так і уявних.
Спочатку він побачив дружину, котра бігла пероном позаду і щось кричала. Потім він уявив, як електричка дотягує його до кінця платформи і він починає колотитися головою по східцям з неї. Потім майнуло майже все його нетривале і, як йому здалося із присмаком якоїсь нікчемності, благополучне життя.
За тим він уздрів себе самого років так на 20 старшого, тлустого і задоволеного, що сидів у кріслі перед телевізором репав пельмені і дудлив пиво. Цю картинку змінила ще одна – він же набагато доросліший, але не тлустий, а навпаки – худющий і змарнілий повзе кригою у сніговій заметілі, штовхаючи поперед себе пару по-зимовому вдягнених дитячих тілець.
Потому знову явилась заплакана, уся у чорному дружина, яка стояла біля могили із його ж фото на надгробку.
Тут Віктору знов уявилось як його голова "рахує" східці з платформи і він, невідомо до кого звертаючись, заволав: "Рятуйте!".
І доволався… Противно завищали гальма, електричка пару-трійку кроків не дотягнувши Віктора до зловісних східців зупинилась, його до того трохи при підняте, певне, за рахунок стартової швидкості, тіло, як йому здалося, лагідно вклалося на платформу, стулки дверей, звільняючи ногу із пастки, розійшлися.
Надбігла зарюмсана дружина, із вагону вискочила якась перелякана тітонька. Жінки допомогли Віктору піднятися, вони зайшли до вагону, електричка знов рушила і під істеричне схлипування дружини, тітонька усю дорогу кілька разів переповідала, як випадково вгледівши у вікно халепу, метнулась до тамбуру і смикнула стоп-кран.
Вже трохи згодом, згадуючи цю історію, Віктор виявив певні дивини, котрі на перший погляд здавались усього лише щасливим збігом обставин.
Якось так усе співпало, що його рятівниця сіла саме в останній, не найліпший у деяких пасажирських вигодах, вагон; розташувалась обличчям, як то воліє багато-хто, не за рухом потягу, а навпаки та ще й біля вікна з "потрібного" боку вагону; з її розповіді, усю дорогу читала, і лише на тій клятій зупинці на мить роззирнулася – куди доїхала – от і помітила якийсь негаразд; до того ж вона ніколи раніш не користалась стоп-краном і навіть не відала де той знаходиться – до тамбуру леменулась суто інтуїтивно.
Спочатку такий збіг обставин лише трохи подивував Віктора, але потім зіставивши усі ці збіги із баченими картинками, Віктор дійшов трохи іншого висновку.
Йому здалось, а згодом здогадка трансформувалась в усталене переконання, що і бачені ним картинки, і чудовий порятунок речі пов’язані. Хтось, всесильний, начебто спочатку запроторив його на межу смерті, а потім запропонував на вибір смерть чи життя і він, вибравши останнє, тепер мусив визначитися вже самостійно яке саме: давно ним же заплановане, спокійне, заможне благополучно-обивательське чи якесь інше, незнайоме, нелегке і по-всьому ризикове.
* * *
Віктор обрав інше…
Для початку він… розлучився.
Пояснив. Мовляв, одружувався задля виття зразкової комірчини суспільства та усталеного, передбачуваного і спокійного життя-буття. Тягти ж за собою кудись у невідоме людину, котра туди зовсім не збиралась і ламати через це власну долю не планувала він не вважав можливим.
Із попереднім життям Віктор поривав радикально: покинув аспірантуру і, відвідавши військкомат, під впливом тогочасних псевдо патріотично-романтичних віянь, подав рапорт до служби в Афгані.
З огляду на його, як армійсько-строкову, так і військово-кафедральну спеціальності до війська Віктора взяли радо, і через декілька місяців перепідготовки він невдовзі потрапив до Кабулу служити бортмеханіком санітарного МІ-8.
Морально-сенсове – порятунок людей – служба його цілком задовольняла. Але бачені на "картинці" його вірогідного майбуття крига і заметілі були десь ген-ген високо в горах, а тутечки в долині Шамалі лише спека вдень та така-сяка прохолода вночі. Та й сумніви точили сумління – а чи його це війна?
Після Афгану Віктор, згадавши своє студентське захоплення альпінізмом подався на Домбай, де і влаштувався гірнорятувальником на льодовик Алібек.
І хоча зовнішній антураж із кригою та заметіллю і рятуванням людей бувало і співпадав з давньою картинкою, але дітлахів серед них якось не спостерігалось.
Згодом Віктор повернувся до Харкова і на момент нашого знайомства працював в оперативно-рятувальній службі (ОРС – на той час окрема від МНС громадська організація).
І ось тут у нього уявні і реальні пазли співпали. Якось у лютневу завірюху йому таки довелось знімати з криги двох хлопчаків, які аби скоротити дорогу вирішили перебігти Лопань чи не в найширшому її місці злиття із річкою Харків. Але майже на середині побачили здоровезну ополонку і репетуючи отамечки заклякли.
На виклик дісталися швидко – майже поруч було. Але крига опісля нещодавньої відлиги була слабкою та до того ж швидко сутеніло. Вигадувати щось на кшталт пророблення каналу для надувного човна часу не було і тоді Віктор поскидавши з себе усе зайве, обв’язавшись страху вальною мотузкою та прихопивши пару картонок, повзком подався до неборак. А звідтам вже, поклавши їх на картонки, доставив до берега, штовхаючи "вантаж" поперед собою.
Начебто все склалось, але Віктора почала муляти думка, а чи вірно він усе зрозумів, і чи на цьому його місія виконана. А задля якоїсь підказки почав кожного Різдва їздити до злощасної платформи, аби в очікуванні зворотної електрички, походити нею, придивляючись та прислуховуючись, чи не подасть йому хтось відповідного знаку…
- Та втім, я і без підказок відаю, що мені далі робити – рятувати людей та допомагати їм, – мовив Віктор на прощання.
* * *
Несподівано ж ця історія пригадалась, коли в якомусь нещодавньому сюжеті про вивезення харківськими волонтерами із так званої зони АТО декількох родин із дітьми промайнуло знайоме обличчя. Я якийсь час шукав того сюжету в Інеті – чи не помилився бува.
Але потім заспокоївся, бо де ж Віктору власне і бути, як не серед людей, котрі задля допомоги іншим та порятунку країни часто-густо ламають власні долі, відривають себе від попереднього рутинного життя…
І навряд чи це пов’язано із якимись дивами. Диво в іншому – це явище стало масовим…
Валерій Семиволос, вільний журналіст, Харківщина, село Губарівка, для УП
