Обережно! Цунамі! І томати "Бичаче серце"
За усе бурхливо-мандрівне геолого-писацьке життя де тільки-но і за яких лишень екзотично-несподіваних обставин мені не доводилось зустрічати Новий рік.
Бувало що і застрягши в Хабаровському аеропорту; і в якомусь шаленому напівпустому Харків-Львівському потязі з одним провідником на пів-составу; і в Богом забутій мисливській заїмці на Підкам’яній Тунгусці.
Одного ж разу трапилось святкувати на якомусь засніженому полустанку десь поміж Золочівим та Пересічним під Харковом у кампанії двох друганів, таких же як і я скубеїв, маючи на "святковому столі" двухлітровку перваку, півпачки галет, кимось покинутий букет змерзлих троянд і старого смердючого чобота.
Первак ми пили прямо зі слоїка, попередньо покидавши туди трояндові пелюстки, закусювали галетами зі снігом, а чоботом занюхували. А ще була трійка ялинок, через здобування котрих ми, власне туди і потрапили, і навколо котрих стрибали майже до ранку, – бо як відомо алкоголь на морозі не зігріває, а навпаки тіло охолоджує.
Коли ж нарешті надійшла електричка, що таки прорвалась через снігові замети (уявляєте!? – тоді в 70-ті Новий рік був зі снігом, а не з дощем чи сракопадом як переважно останнім часом) – горілка була випита, навіть пелюстки висмоктані, галети потрощені, чобіт винюханий, а ялинки тут-таки продані задля продовження свята…
Але найпам’ятнішими чомусь залишилась зустріч нового 1982-го та проводи старого 81-го років на славному острівці Шикотан Малої Курильської гряди…
***
Я працював тоді в Центрі Цунамі Южно-Сахалінського Гідромету, і наприкінці 81-го був відряджений на Малокурильську сейсмостанцію (надалі СС) набиратися досвіду.
З усіх, ще за рік до того, я ще на Сахаліні познайомився лише із начальником Шикотанської метеостанції і за сумісництвом в. о. місцевої філії ЦЦ у вигляді тієї ж СС Геною Полянським, котрий дізнавшись про моє незабарішнє відрядження до Харкова, попрохав привезти дещицю насіння овочів елітних сортів, в тому числі, і томатів "Бичаче серце", пояснивши:
- У вас під Харковом в Борках є селекційний інститут, спробуй роздобути саме там. А потому із оказією передаси мені на Шикотан. У боргу не залишусь.
І вже при першій же зустрічі на Шикотані Гена вручив мені торбу із картоплею впереміж із морквою та буряком і радісно повідомив:
- Картоха місцева, а буряк та морква з "твого" насіння. Є й капуста з огірками, а помідори аж буяють. Днями поїдемо покажу своє головне господарство – сам все побачиш.
На Новий рік випала чудова нагода і з людьми поспілкуватися, і в курс справ увійти. Тим паче, що традиційно свято це на СС зустрічалось гуртом та ще у форматі step by step.
Цей формат передбачала поетапну 12-кратну зустріч Нового року. По кількості часових поясів, що накривали тодішню Есесесерію.
Тобто перший раз Новий рік зустрічався за місцевим часом о 20.00 заразом із чукчами, алеутами та ескімосами, а в останнє вже о восьмій ранку хто з ким, за місцем материкового проживання. Я випив – із харків’янами.
Десь поміж Магаданом і Якутськом Гена почав уводити мене в курс справ, а вже на проміжку поміж Іркутськом і Свердловськом він заявив, що ми там у себе в ЦЦ із створенням автоматичної системи попередження цунамі муйнею займаємося, бо він вже ту АСПЦ на Шикотані запровадив.
А потім довго розтовкмачував мені, що він декілька нових сейсмоприймачів примудрився підключити до системи "повітряна тривога", котру принагідно йому пощастило вициганити у військових. І тепер, якщо десь трясоне більше ніж за 6 балів, то шикотанців про можливе цунамі верескливим ревінням попередить сирена повітряної небезпеки.
Вона засвистить так, що і мертвого підніме, – на підході до Новосибірську повідомив Полянський, і склавши губи сопілкою спробував зімітувати ревіння сирени.
Але почулося лише шипіння, і махнувши розпачливо рукою він додав:
- Хоч мертві, хоч живі усі хутко леменуться в сопки. Ми із дружиною рік лікнеп на острові провадили, так що народ в курсі, що робити, коли ревун загарчить.
А першого трясонуло. Дружина саме пішла на вулицю розвішувати білизну, 1,5-річна донька Світлана сиділа на підлозі на килимку і бавилась іграшками, а я, забравшись на табурет, намагався забити в стінку цвяха.
Я якраз замахнувся молотком аби вгатити гвіздка, як почулося якесь гудіння – гул підземної хвилі – і стінка кудись подалась від мене. Краєм ока я помітив, що Світлана покотилася з килимка кудись під ліжко.
Потім стінка почала насуватися на мене мітячи наживленим в нею цвяхом прямо мені в лоба. Аби не насадитися на гвіздок, я в останній момент відштовхнувшись від стінки обома руками, жабою гепнувся з табурета на підлогу. Мала підкотилася до мене і сіла, як нічого і не було.
І тут врізало. Візуально мені здалось, що Світлану підкинуло десь на півметра. Знаючи, що це лише перша, не найпотужніша хвиля, я не став чекати другої потужнішої, і підхопивши малу прожогом вилетів на вулицю.
Надійшла друга хвиля. Я лише якимось дивом втримався на ногах, а когось із співробітників, що біг доріжкою до СС, просто знесло вбік і він покотився схилом сопки кудись під паркан.
Передавши малу дружині, котра, сидячи прямо на травичці, в розпачі роздивлялась розкидану по землі білизну, я подався на СС. Там спостерігався суцільний гармидер…
Хтось кудись біг, хтось щось кричав, хтось просто метушився безцільно дефілюючи із кімнати в кімнату. Лише Гена присівши навпочіпки, спиною підпирав стіну в коридорі, курив і в якійсь прострації повторював: "Усе гикнулось. Все вийшло з ладу".
Аж тут хтось нагадав Полянському про тривогу Цунамі, котра автоматично так і не спрацювала. Гена стрепенувся, підхопився, кудись збігав і над островом залунало противне ревіння.
Він запропонував усім заспокоїтись і поки сходити глянути як воно люд буде евакуюватися в сопки. Зі СС, що розташувалась на самій верхівці пануючої над Малокурильським сопки, як на долоні було видно і нижнє селище, і однойменну бухту із портом в ній.
Перше на що хтось звернув увагу – жоден сухогруз, сейнер чи "пасажир", які бовтались в бухті не проводив евакуаційних маніпуляцій.
Ніхто не підіймав якорів, не починав маневрувати бухтою, розгортаючись курсом на вихід із неї, і тим паче не вишиковувався в чергу біля вузької бухтової горлянки аби якнайшвидше вийти із закритої заводі і влупити якнайдалі від берегу.
Але пасивність мореманів компенсували активність місцевих поселян. Хоча замість бігти в сопки, народ густо під ревіння сирени посунув у звортньому напрямку – на берег бухти. І незабаром на так званій набережній і портовому пірсі зібрався чималенький натовп люду.
Гена, спостерігаючи за цим абсурдом, тільки і спромігся що буркнути: "Дебілоїди!!!".
В це коротеньке слівце була вкладена вся розпач за дурно потрачені час і зусилля на створення най і примітивної системи попередження та навчання дурнуватого місцевого народонаселення.
Хтось надбіг і доповів, що радіозв’язком із Сахаліну запитують про силу землетрусу. Гена наслинив пальця, підняв його вгору, прислухався і сказав:
- Передай, 8,5 балів.
Як у воду дивився. Саме таку цифру видали японські сейсмологи щодо землетрусу, епіцентр котрого був саме посередині між острівцем і північним краєм японського Хоккайдо.
Сам по собі землетрус шкоди майже не наробив. Житлові будівлі на острові були сейсмостійкі, тобто дерев’яні і не вище двох поверхів. Все обійшлось переляком і битим посудом.
Надвечір Гена запросив нас із дружиною на проводи Старого року до себе на метеостанцію, що самотіла на протилежній через бухту сопці.
***
Гена, онук репресованого і засланого до Сибіру куркуля, син шабая-будівельника і сам був ще тим куркулем і шабаєм. Головним же його життєвим кредо була спадкова сентенція, яку заповідав ще дід: "чим далі від Москви – головної цитаделі совєцької влади – тим краще, бо тієї самої влади менше".
А ще дід, котрий після розкуркулення і депортації подався до артілі вільних золотошукачів, потому радив нащадкам застосовувати таланти у сферах найменш контрольованих державою.
Так воно і було. Батько Гени гайнув ще далі на схід, на Зелений Клин, де сколотивши із таких же як і він шибайголів бригаду "освоював" дурні БАМ-івські гроші.
Ну, а Гена, діставшись аж самого, майже буквального Краю Світу – на Шикотані є такий мис – розгорнувся на всю дану йому Богом і предками потугу, перейнявшись за його ж суржиковим висловом "інтенсивним куркулеводоством".
До чого надзвичайно сприяла майже повна відсутність на острові совєцької влади. Чи не єдиного її ж представника на Шикотані – голову місцевої селищної ради – можна було відшукати хіба що у найближчій до крамниці баюрі і без допомоги тієї ж міліції, бо її на острівці не було.
***
Поки дружини накривали на стіл, Гена нашвидку познайомив мене із своїм господарством. Увесь південний схил сопки він відвоював у цупкого як кліщ місцевого бамбучника і розвів там огороди на надзвичайно родючій земельці, щедро здобрюваній попелом вулкану Тятя із сусіднього Кунаширу.
Малися в господарстві і корівник зі свинарником, під які Гена переобладнав старий покинутий барак, і котрі майже за Андрієм Курковим називав коров’ячим та свинячим гуртожитками.
Особливо пишався Гена теплицями, в одній із котрих буяли, підпираючи плексигласову стелю, томати "Бичаче серце".
***
Старий рік проводжали за вже згаданою схемою step by step. І Гена десь поміж Тиндою і Улан-Уде видав тост:
- Люди хочуть не тільки вірити, але і бачити дива. І у цій вірі вони готові обманюватися, а будучи обдуреними дратуються і навіть шаленіють. Так хильнемо за те, аби не бути обдуреними робімо дива своїми головою та руками…
Аж тут щось затріскотіло. "Землетрус!" – майнуло майже у всіх. Але Гена, вгадавши наш переляк, заперечливо промовив: "Ні, це щось інше. Гайда подивимось!".
Гена увімкнув потужного станційного прожектора і незабаром ми побачили, що теплиця із "Бичачим серцем" припіднялася над землею сантиметрів так на 30.
Гена розпачливо з пересердя мовив: "Отак завжди, коли українське зерно та в чужий родючий грунт – яка-небудь дурня може трапитись…".
***
Із Геною я пересікся ще раз випадково вже наприкінці 90-х на Харківському залізничному вокзалі. Я поспішав на Сумський, а він на Полтавський.
Коротко поспілкувавшись, з’ясувалось: на рідну Полтавщину він повернувся років зо два тому, переймається фермерством. Діти, певно за родинним поконом, подалися далі на Схід, хто до Штатів, а хто до Канади.
Вони із дружиною виховують двох онуків. Мріє, коли підростуть, послати наймолодшу поросль на навчання до Європи. Там, напевне, два останніх покоління Полянських і зустрінуться.
А мені подумалось, що не лише Полянських, але й іншого неприкаяного українства…
Валерій Семиволос, Харківщина, село Губарівка, для УП
