Український Донбас
Легко бути патріотом на Західній Україні. Можна безперешкодно висловлювати проукраїнські позиції в Києві. Однак, мати сміливість виступити за єдину Україну на Донбасі – це справжнє геройство і патріотизм.
Особливо після того, як із самого початку розгортання сепаратистського сценарію на Донбасі російські найманці розпочали цілеспрямовану кампанію терору проти українців. Викрадення українських священників, волонтерів, громадських активістів, звіряче вбивство Володимира Рибака в Горлівці цілком повторюють епізоди "червоного" та "білого терору", про які нам розповідали на уроках історії.
Але навіть дев'ять місяців гонінь за українськими активістами, бойових дій і тортур у підвалах бойовиків не злякали донецьку молодь, яка 1 грудня 2014 року прийшла на зустріч з лідерами сепаратистів у проукраїнській символіці. Вони і є тим українським Донбасом, який дає надію на краще майбутнє для регіону й перед яким мають нести відповідальність представники українського уряду.
Але що може запропонувати Донбасу українська влада й чи може вона сказати про це відверто?
Чотири сценарії щодо Донбасу – і жодного офіційного
Дії української влади в питанні Донбасу обмежуються одиничними рішеннями, які не вибудовуються в комплексну політику із чітко окресленим вектором. Сценаріїв розвитку подій не так багато, але остаточний вибір моделі поведінки уряду має бути чітко артикульований громадянам як на Донбасі, так і на решті території України.
Першим сценарієм є військовий наступ. Однак для нього в України об'єктивно нема ресурсів, особливо враховуючи активну передислокацію Росією озброєння та військових на цю територію за час дії мінського протоколу.
Другий – створення українською владою лінії захисних споруд по всьому периметру зони АТО, економічна блокада цієї території, дипломатичні зусилля щодо посилення тиску міжнародної спільноти на Росію, припинення виплати пенсій і евакуація державних службовців.
Цим шляхом іде український уряд зараз. Але подібний варіант веде до замороження конфлікту та руйнує зв'язки центру з українськими громадянами, які залишилися на Донбасі. Водночас влада так і не наважилася сказати громадянам, що боротиметься із сепаратизмом економічними методами.
Третій варіант повторює попередній з єдиним винятком, що всі фінансові зусилля уряду стосовно Донбасу мають спрямовуватися на роботу із внутрішніми переселенцями як справжнім голосом українського Донбасу. У перспективі саме ці громадяни можуть використовуватися для поширення українського впливу на окупований Донбас.
Четвертим є так званий грузинський сценарій, коли неконтрольовані центром території визнаються тимчасово окупованими, але влада готова витрачати гроші на програми для місцевого населення, щоб мати можливість їх повернути хоча б у довгостроковій перспективі.
Досвід Грузії в питанні реінтеграції самопроголошених республік
Грузія будує свою політику щодо самопроголошених республік із позиції, що вона може більше запропонувати Абхазії та Південній Осетії, ніж Росія.
Зокрема, у Грузії діє окреме міністерство з питань примирення й громадянської рівноправності. Основним напрямом його діяльності є реінтеграція населення самопроголошених республік у загальнонаціональні політичні процеси. Крім того, у Тбілісі продовжують працювати уряди Абхазії та Південної Осетії у вигнанні.
Значний акцент робиться на освіті та системі охорони здоров'я. Наприклад, для власників грузинських паспортів з Абхазії чи Південної Осетії медичне обслуговування набагато дешевше й доступніше, ніж для пересічних грузинів. Грузинська влада також забезпечує безкоштовну імунізацію населення.
Аналогічно, грузини Абхазії можуть безкоштовно навчатися в грузинських університетах. Завдяки тому що грузини в Абхазії компактно проживають на одній території, у них діють грузинські школи. У свою чергу, на Донбасі та в Криму проросійська влада робить усе можливе, щоб витіснити будь-що українське із цієї території.
Також грузинська влада без проблем видає свої паспорти жителям цієї території й навіть не піднімає питання про вилучення вже виданих паспортів.
Представники грузинської влади переконані, що необхідно зберігати інфраструктурну прив'язку самопроголошених республік до решти Грузії. Відрізати водо- та електропостачання можна одним рішенням, але відновити їх буде набагато важче.
Окремим пунктом офіційної політики щодо Абхазії та Південної Осетії є проблема внутрішньо переміщених осіб, кількість яких навіть перевищує українські показники.
У Грузії налічується 350 тисяч внутрішніх переселенців, тоді як населення країни – 4,5 мільйони осіб. Для порівняння, в Україні за станом на 1 грудня 2014 року офіційно зареєстровано 500 тисяч внутрішніх переселенців, тоді як ООН стверджує, що реальні показники перетнули цифру в 1 мільйон осіб.
На початках грузино-абхазького конфлікту внутрішніх переселенців розміщували в державних гуртожитках і санаторіях, оскільки влада розраховувала вирішити проблему в короткостроковій перспективі. Однак, замороження конфлікту призвело до того, що держава тепер дає можливість внутрішнім переселенцям приватизувати державну нерухомість, у якій вони проживали роками. Після російсько-грузинської війни 2008 року до створення житла для внутрішніх переселенців активно залучалися й іноземні донори.
Грузія готова нести фінансові видатки, щоб мати можливість повернути свою територію в довгостроковій перспективі. Україна діє за протилежним сценарієм – чого варте лише рішення розподілити 198 мільйонів гривень субвенцій, які передбачалися Луганщині, серед п'яти областей, з яких лише Дніпропетровська межує з зоною АТО. Ці кошти можна було використати для забезпечення працівників державних підприємств у прифронтовій зоні чи на цільові програми для внутрішніх переселенців, які виїхали із цього регіону.
Саме фінансове забезпечення прифронтової зони, контрольованою українською владою, і соціальна робота з місцевим населенням – є тим рубежем оборони, який не дозволить поширюватися сепаратизму.
Грузини намагаються використовувати політику "м'якої сили" для реінтеграції самопроголошених республік.
Оскільки військового вирішення для ситуації в Криму та на Донбасі не існує, українська влада також має навчитися працювати з населенням "сепаратистських регіонів". Принаймні захищаючи проукраїнські елементи на тимчасово окупованих територіях.
Ярослав Ковальчук, МЦПД, спеціально для УП
