Російський імперіалізм і "новий світовий порядок"

Чи може імперія існувати в ХХІ столітті? Звісно, ні, – відповідають українські публіцисти, науковці та політики. Але геть іншу відповідь дають російські автори, для яких імперія – це відповідь на всі російські молитви.

Ми можемо вважати російську картину світу хибною, а політичні дії – злочинними. Однак, це ще не означає, що спосіб російського мислення не варто розуміти – принаймні для того, щоб мати можливість ефективно реагувати на російські виклики.

Прояви російського імперського дискурсу

Якщо придивитися до російської імперської ідеології та пропаганди, яку вибудовано на її основі, то вона цілком відповідає "техзамовленню". Життя сучасного росіянина вплітається ланкою в неперервний часовий ланцюг, від перших творців імперії до сьогодення й далі в неоглядне майбутнє: "Імперія існувала, імперія існує, імперія мусить існувати".

Наразі немає сенсу аналізувати всю палітру російських історико-політичних химер. Є сенс лише відзначити, що в цім політизованім дискурсі знайдеться продукт на будь-який смак, починаючи з, безперечно, фахових студій, і закінчуючи справжніми мареннями.

Проте, варто наголосити на іншому: знайомлячись із численними монографіями Ігоря Панаріна, Андрєя Фурсова, Ніколая Старикова, не кажучи вже про Сєрґєя Курґіняна чи Алєксандра Дуґіна, ми, звісно, маємо підстави підозрювати, що їхня творчість є проявом обсесивно-компульсивного синдрому; переглядаючи публіцистичні фільми Міхаіла Лєонтьєва – наприклад, епопеї "Велика гра" чи "Велика американська дірка" – захоплюватися прозріннями Зіґмунда Фройда.

Але ми не можемо ігнорувати очевидний факт: це є комплексний дискурс, котрий забезпечує відчуття історичної тяглості.

Три складники російської ідеології

Варто акцентувати увагу на трьох складниках російської імперської ідеології, які реалізуються завдяки пропаганді.

По-перше, це – опанування часової вертикалі.

І минуле, і сучасність, і майбутнє набувають сенсу. Історія – це не змарновані покоління, не мільйони життів, загублених у численних війнах. Історія – це участь у "великій грі", нав'язаній, звісно, іншими, але в цій грі Росія виступила гідним супротивником.

Сучасність – не ірраціональні втручання у внутрішні справи інших країн, не безглузді анексії й не злочинні смерті солдат, – це участь у величному протистоянні. А для конкретного росіянина – участь у творенні великої держави. Майбутнє ж – пролонговане минуле.

Велика Росія перетворюється на спільний проект, цеглину в який кладуть, згадуючи нашого класика, "і мертві, і живі, і ненароджені". Відповідно, як бачимо, онтологічне питання сенсу, яке є болючим для будь-якої людини, вирішується за допомогою включення людини до геополітичної гри.

По-друге, перетворивши імперію на сенс поколінь, ідеологія раціоналізує картину світу.

Якщо сенс історії – це становлення, розвиток і збереження імперії, то всі спроби раціонального осмислення історії, сучасності та майбутнього мають обертатися довкола цієї основної вісі.

Звернімо увагу, сенс – це здобуток не раціо, а віри. Однак, самої лише віри замало для людини. Людина потребує розумного пояснення перебігу життя. Саме для цього людині потрібна раціональна картина світу. Але така "призма раціональності", за посередництва котрої заломлюється сприйняття, ніколи не може бути персональною.

Картина світу є колективним світоглядом, який виробляється передусім завдяки ідеології. Відповідно, раціоналізувавши образ реальності, російська імперська ідеологія не має потреби в ненастанному пресингові на ЗМІ: суспільство саме домислює, спрощує й конструює раціональні пояснення всіх подій.

Що є світ, згідно із сучасним російським уявленням? – Це жорстока боротьба за природні ресурси – копалини, землю, воду; це віртуальна світова економіка, в основі якої доларова піраміда; це фальшиві культурні цінності "нового світового порядку"; та цілком реальне право військової моці, яке прикривається демагогією про "права людини".

Згідно з такою раціоналізованою картиною світу, Росія знову опиняється в стані обложеної фортеці. І зміцнення мурів цієї фортеці починає здаватися не примхою, а найважливішим завданням.

По-третє, раціоналізувавши дійсність як боротьбу за ресурси, імперська ідеологія спричиняє перманентну тривогу. Як наслідок, виникає третє завдання, котре має розв'язати імперська ідеологія, – це блокування неминучих фобій, які є наслідком тривоги. У позитивному ж ключі, це є завдання створення психологічного комфорту для російських громадян.

Фортеця (Кремль), залізна завіса, неосяжна Матінка-Росія, солдати якої можуть відступати до Москви, або ж і за Уральські гори, – це образ материнського лона, відчуття захищеності, безпеки й умиротворення.

Але Матінці-Росії потрібен чоловік. Гіперболізовані риси маскулінності, які ми спостерігаємо в гламурних явленнях Володимира Путіна, – це не психологічні перверзії й навіть не надміри політтехнологів. Це необхідність, що випливає з гіперболізованої фемінності Матінки-Росії. Великій Росії потрібен великий президент, плюс – активізація підсвідомості її громадян.

Утім, важливим є інше: цей тандем – Путін і Росія – тандем мілітарної сили, гордість якої ракети "Тополь" і "Булава", та материнської неосяжності російської землі, котра потребує захисту, зумовлює відчуття затишку й одночасно персональної значущості. Ставши в опозицію до всього світу, росіяни ніби повернулися в пелюшки; сповивана дитина заспокоюється: "Усе мовчить, бо благоденствує".

Отже, російська ідеологія містить три складники: ірраціональний, раціональний і, умовно кажучи, емоційно-психологічний.

Проте, російська ідеологія є не лише повнофункціональною, охоплюючи всі сфери людської екзистенції, а й надзвичайно гнучкою.

До сфери ірраціонального впливу залучаються не тільки символи секуляризованої політичної віри, а й суто містичні – пророцтва Едґара Кейсі, Ванги, православних старців тощо – котрі, звісно, проливають світло на величне майбутнє Росії. Одне слово, кожен реципієнт отримує те, що йому є доступним, залежно від ступеня його розвитку – однак результат рецепції завжди один і той самий: зміцнення віри в майбуття Росії.

До сфери раціонального включаються не лише смислові конструкти, вироблені в рамках історичної та політичної наук, а й економіки та наук природничих: нема такої технології, яка нині була б не освоєна в Росії, включаючи холодний ядерний синтез, нема такого апокаліптичного сценарію, можливість якого не підтверджували б російські фізики.

І в цій системі особливу роль відіграє російська популярна культура. "Епічні творіння" і неперетравне кінематографічне "мило" оповідають про одне – усе минуще, Росія – вічна, пам'ять про захисників Росії – вічна.

Російський психоз

Згадаймо невеликий курйоз: 2013-го року, підчас конкурсу Євробачення, російська учасниця не отримала того місця, на яке сподівалися росіяни. Сергій Лавров заявив: "Россия даст достойный ответ". Цікаво, який? – міркували журналісти. – Невже завдасть термоядерний удар по Копенгагену?

У Копенгагені була принижена не якась там співачка, ім'я якої не пам'ятаю, – принижена була вся Росія.

І справа не в конкретній ситуації. Справа в перманентному переживанні: Росія завжди (!) принижена. Переживання власної неповноцінності змушує помічати криві погляди й чути іронічні натяки.

Що ми скажемо про людину, яка повсякчас заявляє: вона піднялася з колін, і її вже ніколи не поставити на коліна? Що ми скажемо про людину, яка трактує все своє життя як нескінчену боротьбу проти нескінчених спроб принизити її? Як ми назвемо людину, яка бачить довкола тільки ворогів, і наголошує на своїй здатності та готовності дати відсіч будь-коли й будь-кому? Напевно, саме собою напрошується слово – параноя.

Зиґмунд Фройд вважав, що схеми персональної психології можуть бути перенесені на сферу психології соціальної. Не всі психологи погоджуються із цією думкою, але й не всі її заперечують. Водночас, наголосімо й на такій надзвичайно важливій тезі, щодо слушності якої психологи одностайні: невротичні розлади, навіть ті, котрі являють собою прояви патологій, постають між тим і формами соціальної адаптації особистості, а відповідно й формами розвитку особистості.

Ролло Мей писав, що невротичні патології – це не сторонні "врізки" до структури особистості, а її органічні складники. Саме тому невротична особистість, навіть усвідомлюючи власні деструктивні нахили, опирається психотерапевтичному впливові, оскільки цей опір є для неї нічим іншим як захистом власної особистісної цілісності.

А тепер висновки:

1) російська імперська ідеологія – це історично зумовлена форма адаптації Росії до способу буття в сучасному світі;

2) російська імперська ідеологія, як і спричинені нею способи світосприйняття та політичних практик, – це органічний прояв російської "особистості";

3) навіть усвідомлення росіянами всіх можливих небезпек, пов'язаних із веденням імперської політики, не матиме наслідком відмову од імперської політики.

Яким йому бути – "новому світовому порядку"?

Наразі ж поміркуймо над питанням, з якого й розпочиналася стаття: а чи може існувати імперія в ХХІ столітті?

Відповідь, як,на мій погляд, очевидна: імперія у ХХІ столітті не лише може існувати, а й весь розвиток людства, весь всесвітньо історичний процес є становленням однієї єдиної світової імперії. Якщо комусь не подобається слово імперія, то від нього можна відмовитися, бо й справді, звучить якось неполіткоректно.

Чим є процес глобалізації, як не формуванням єдиної світової культури та світової економіки з єдиною кредитно-фінансовою системою і єдиним емісійним центром?

Чим є феномен верховенства міжнародного права над правом національним? І це верховенство вже зафіксоване в Українській Конституції.

Чим є миротворчі контингенти під прапором ООН, як не предтечею єдиної світової військової сили?

Чого нині бракує, то це – політичного центру, наділеного правом на імперіум (лат. іmperium, українською – "наказ").

Ми оточені ознаками нової світової реальності, але намагаємося не помічати її.

Росія бунтує проти "нового світового порядку", проти грядущої світової імперії. Україна ж – намагається максимально комфортно вмоститись в піраміду цього нового світоустрою. І навіть, якщо в Україні немає розуміння суті глобальних процесів, то це ще не означає, що Україна не бере в них участь. І поготів, неусвідомленість української участі є для неї особливо комфортною, можна навіть сказати – інфантильно наївною, майже блаженною.

Росія намагається сформувати альтернативний Заходу центр політичного впливу. В у цім сенсі теза, згідно з якою Україна є простором зіткнення між Заходом і Росією, – цілком слушна.

Однак, чи означає це, що Україна приречена на пасивність? Гадаю ні. Бо те, яким буде цей "новий світовий порядок", наразі залежить і від України. Можливо, передусім від України.

У цім контексті перед Україною постає низка позитивних завдань. Але є й негативне завдання: запобігти російському експансіонізму. Бо наслідки російської загрози виходять далеко за межі пострадянського простору.

Подальше протистояння Росії та Заходу неминуче призведе до постання додаткового, третього центру політико-ідеологічного впливу. І цим центром аж ніяк не буде Китай. Цим центром буде ісламський світ, бо саме ісламський світ має необхідну для цього ідеологію.

Три наддержави протистоять одна одній у всепланетарному масштабі: тотальна мобілізація, тотальний контроль, нескінчені війни.

Що це, як не втілення орвеллівської антиутопії?..

Валентин Бушанський, спеціально для УП