A blame game. Або як перемогти в інформвійні

Це текст для людей, які мають справу з публічним формулюванням напрямку, в якому розвивається Україна. Він мав би бути для журналістів, прес-секретарів, чиновників, політиків та редакторів. Але структура моменту така, що кожен читач – аналітик та коментатор. І ми всі формуємо "інформаційну політику", хоч заявляємо що самої політики в державі немає. Тому ризикну запропонувати ідею всім, хто зараз пише чи коментує, обговорює чи скаржиться, вимагає чи таврує, виступає чи слухає.

Одного разу український дипломат запитав в ізраїльського генерал-лейтенанта: "Що зробити для того щоб перемогти "Russia Today"? Генерал-лейтенант займалась соціальними мережами в армії: важливим фронтом боротьби Ізраїлю з тероризмом.

Пані не зрозуміла запитання. "Ви ж не з ними воюєте, ви воюєте з ворогом. Не чіпайте медіа – ви нічого не досягнете, тільки зменшите бали на Заході. Просто займайтеся своєю справою – розповідайте вчасно, ефективно та зрозуміло про те, що робите".

Порада змусила всіх присутніх – більшість з яких відповідала за інформаційну політику на окремих фронтах – засумувати. Не лише тому що, кожен жваво уявив що з ним станеться, якщо розповідатиме правду, тільки правду та нічого крім правди. Порада ламала звичний для України шаблон: "Давайте знайдемо винного".

Якось раптом стало зрозуміло, що без пошуку винних інформаційна політика позбавлена суті. І цікавості. А також шансів отримати "лайки"…

Любов до пошуку винних у нас в усіх в крові – не лише в політиків, які критикують "папєрєдніків". Спробуйте провести експеримент і з того, про що ми говоримо публічно, забрати пошук винних – чи багато лишиться?

А пояснювати сьогодні необхідно. В короткий час змін всі починають розуміти, що "інформаційна політика" це всього лиш потреба кожного професіонала пояснити навколишнім проблему, яку він бачить, донести свою точку зору, а також почути когось. Знайти слова, які зрозуміє нефахівець. Щоб з'ясувати – що можна змінити.

Але про що говоритимуть чиновники середньої ланки, якщо не можна буде нарікати на керівництво, "яке займається політикою"? Дуже просто шукати винних, дуже важко в умовах обмеженого часу зрозуміти чим займається держструктура настільки, що це можна пояснити не-експерту. Чи навіть журналісту.

Це вимагає часу, зусиль, знань. Це також означає що пояснювати доведеться всім і щодня. І проактивний держслужбовець загрузне в роботі, або звільнять за надмірний піар. А дуже пасивний знайде фінансування під цілий відділ роботи з громадськістю. Для боротьби з Росією – ясно.

Окрім Росії та "політиків" в чиновників є ще два вороги – громадські організації – "вони грантоїди" і, власне, журналісти – "вони проплачені і недалекі". Кпини і дотепи з прес-релізів сприймаються як образа, ніколи як порада...

Громадські організації теж вміють знайти крайніх. Кожен другий звіт пояснює: "держава не чує" а також "медіа не слухає". В цій ситуації залишається страждати і нікому нічого не пояснювати публічно – лише вимагати під стінами на камери.

Це на тренінгах з комунікації експерти божаться, що стараються роз'яснювати свої теми. В реальному житті журналіст отримує прес-реліз та "спікера". А на прохання "з якогось місця пояснити детальніше" отримає пораду подзвонити згодом, щоб не займати часу.

З журналістами окрема історія – цей цех довів пошук винних до найвищої чесноти, недарма їх просять втрутитися якщо потрібно вирішити проблему. Адже вони приїдуть, голосно вимагатимуть пояснень, ще до повернення в редакцію знайдуть джерело несправедливості.

Зрештою, "медіа-експертне" середовище, яке мало би піднімати цю тему, потроху саме сповзає в гру у звинувачення. Журналісти "не так пишуть"?

Давайте їх на дошку ганьби! Редакції лише джинсують? Давайте їх на велику дошку ганьби!

Репортери не так говорять? Давайте їм напишемо інструкцію, і поставимо перевіряючого, авторитет якого вимірюється лайками публіки. Треба писати правильно. Інакше що? Саме так, дошка ганьби. Або чорний список.

Вся сучасна дискусія про стандарти публічної розмови нагадує .... українську комісію з питань моралі, більш відому як "комісія Костицького".

Вона регулярно викликає комічні коментарі, оскільки її головне завдання – під виглядом посіву доброго та вічного ставити тавро з тризубом. Строго згідно законодавства, Костицький готовий знайти та знешкодити морального ворога – серед журналістів, чиновників, громадських організацій, історичних персонажів чи мультиплікаційних героїв...

Він настільки комічний, що ми часом забуваємо – частинка Костицького є в кожному з нас. В усіх, хто шукає винних – серед друзів, ворогів, колег та партнерів.

Закрити цю комічну структуру вимагає ціла низка прогресивних медіа-організацій. Але чи готові ми це робити? Чи ми готові до справжньої дискусії, до пояснення та чесної розмови в публічному просторі?

Чи готові журналісти обговорювати, чиновники пояснювати, а експерти дискутувати – спустившись з п’єдесталу?

Чи не перетворимося тоді всі ми – люди які причетні до "інформаційної політики" в маленьких костицьких, що шукають аморалку, замість того щоб розповідати нове, корисне, зрозуміле та цікаве?

Роман Вибрановський, керівник відділу роботи з міжнародними ЗМІ Інформаційно-аналітичного центру РНБОУ, для УП