Перед вторгненням
Перед вторгненням: сценарії розгортання україно-російського конфлікту після виборів
Підсумки саміту G20 в Брісбені засвідчили, що тактичні цілі Кремля, сформульовані на ранніх етапах вторгнення в Україну, – легітимізація статусу Криму як частини РФ, пом'якшення та/або відміна режиму економічних санкцій, – внаслідок повзучого "заморожування" і фактичної анексії частини Донбасу, стали недосяжними.
Відтак, на перший план вийшли цілі, які лежали в основі агресивної політики Володимира Путіна стосовно України та Європи ще до початку Майдану.
Як влучно зазначили деякі європейські інтелектуали, президент РФ прагне реалізувати свої геополітичні амбіції у стилі "політики сили" (Machtpolitik) ХІХ століття, в тому числі, визнання за Росією статусу найпотужнішої держави в "європейському концерті" і подальше ослаблення політичного та військового євроатлантичного альянсу, союзу між ЄС і США.
Якщо Путіну вдасться примусити Україну до принизливого миру і засобами силової дипломатії та підривної політичної діяльності "заморозити" не лише анексію Донбасу, а й європейську інтеграцію, – для цілої низки держав ЄС-колишніх "народних республік" це означатиме крах "політики стримування" Росії, яка ведеться інституціями ЄС і НАТО.
Зовнішні ризики для Росії
Зважаючи на досить мляву реакцію ЄС і США на події на українському Донбасі, Кремль отримав реальну можливість використати цю ситуацію для зміни балансу сил в Європі.
По-перше, змусити ключові держави ЄС і США визнати примат сили над правом у геополітичній грі на континенті.
По-друге, дискредитувати найбільш дієві на сьогодні європейські та євроатлантичні політичні та безпекові інститути – ЄС і НАТО, звівши їх до декоративної ролі ООН.
В перспективі кількох наступних років – очікуваної доби економічної стагнації, жорсткої політики бюджетної економії, загострення протиріч всередині ЄС – у Росії буде можливість підживлювати популістські, антидемократичні, проросійські або ж антиЄС-івські уряди лівого і правого спрямування, які розхитуватимуть цілісність ЄС і НАТО егоїстичною політикою захисту "національних інтересів".
Росія стимулюватиме економічний, енергетичний безпековий "націоналізм" шляхом нагород – через ексклюзивні двосторонні угоди, та покарань – використовуючи цільові санкції, цільові погрози. Цим вона примусить одних боятися, а інших – захищати російські інтереси в обгортці своїх власних.
Режим санкцій:
Однозначна політична і потенційна економічна ціна одностороннього військового втручання була б наразі невідповідна вигодам, отриманим від нього.
Незважаючи на фінансову витривалість Росії, яку вимірюють 3-4 роками завдяки китайським вливаннями за військовими та нафтогазовими контрактами, введення ще жорсткішого режиму санкцій з боку Заходу було б вкрай небажаним для Кремля. Усі його превентивні заходи поки не розраховані на посилення економічного тиску.
Впевненості в такій логіці Путіну додавала тиражована переважно російськими ЗМІ інформація про те, що санкційний режим протримається щонайменше до весни 2015 року; і це попри титанічні зусилля Італії, інспіровані з Білокам'яної – яскравим прикладом слугують заяви секретаря італійської партії "Ліга Півночі" Маттео Сальвіні.
Завдання-мінімум для Кремля – нарощувати свою парамілітарну присутність на Донбасі, утримуючи режим санкцій принаймні в поточних рамках. В осіннє-зимовий період це завдання полегшується газовим шантажем – звідси більш сміливі кроки РФ на українському Сході.
Однак існує межа використання цього інструменту у таких військово-політичних "іграх" з Європою і світом – факт, яскраво продемонстрований Путіну на зустрічі G20 у Брісбені. Та все ж Москва намагається чітко для себе її визначити, поки що з очевидним успіхом.
Одночасно Путін робить спроби компенсувати економічні втрати за допомогою співпраці з Китаєм.
Протистояння США і НАТО:
В момент укладення мінських домовленостей та саміту НАТО у Вельсі Кремль прямо заявив, що НАТО залишається головною загрозою Росії.
І стримує цю загрозу лише ядерна зброя. Але така зброя не може бути інструментом експансії: вона лише може слугувати "останнім аргументом" для легітимізації наслідків експансії, які досягаються застосуванням конвенційних озброєнь. При цьому Путін однозначно прив'язує цю загрозу до подій в Україні, що потенційно робить ситуацію на Донбасі "спусковим механізмом" майбутньої війни.
Тому час до весни-2015 або аж до 2018 року Кремль може використати для зміцнення власного військового потенціалу – настільки, наскільки це дозволятиме санкційний режим.
Вже відомі плани РФ з розміщення в Криму стратегічної авіації та ракетних комплексів – засобів доставки ядерної зброї, а також про плани дублювання такого потенціалу на півночі, в Арктиці, які вже викликали доволі гостру реакцію Канади.
В завершеному вигляді ці військові угруповання радикально змінюють стратегічний військовий баланс у Європі, дозволяючи Москві практично не звертати уваги на "фактор НАТО".
Маневри російських ВПС і нещодавня таємнича історія з російським підводним човном дозволяють, по-перше, дистанціювати Північноатлантичний Альянс і ЄС від надмірного втручання в українську ситуацію – доти, доки основна увага Сполучених Штатів та їх Європейських союзників звернена на протидію порушенню їх повітряного та/або водного простору в контексті негативних аналогій "холодної війни".
По-друге, випробовують обороноздатність і боєготовність європейських та євроатлантичних безпекових структур – якщо суто технічні питання перехоплення і протидії російським провокаціям загалом не викликають сумнівів, більш стратегічне питання компетентності європейських та євроатлантичних безпекових структур з приводу недопущення подібних ситуацій в принципі як політичний інструмент гарантування безпеки вже "в прицілі" РФ.
По-третє, відволікають обмежені ресурси слабких центрально-східних європейських країн на оборону. Тоді як, відповідно до українського досвіду, удар по обороні завдається в останню чергу.
Росія, віддана вдосконаленим канонам американської концепції мережно-центричного протиборства, яке в російському варіанті отримало назву "гібридна війна", – діятиме не проти військової, а проти інформаційної та адміністративної інфраструктури.
Кремль вже врахував гіркий досвід з власними джерелами інформації на кшталт телеканалу LifeNews, які за час української кризи себе максимально дискредитували. І, схоже, що відтепер інформаційно-психологічна обробка населення вестиметься від імені фейкових національних медіа країни-жертви.
Паралельно здійснюватиметься робота з російськими агентами впливу в політичних та бізнесових елітах країни, спрямована на мобілізацію проросійського сегменту суспільства і інтенсифікація економічного співробітництва, навіть в обхід санкцій.
Поряд з цим провокуються соціально-політичні конфлікти, скандали, які підривають довіру громадян до державних інституцій.
Відтак, формуватиметься вигідне інформаційне тло для подальшої ескалації конфлікту з використанням регулярних військ РФ.
На етапі "зелених чоловічків" використання регулярних збройних сил буде малоефективним. А створення сил швидкого реагування НАТО, головним завданням яких є стримування і локалізація подібної загрози до моменту національної ідентифікації противника, знаходиться поки на початковому етапі.
Російський розрахунок і позиція Заходу
Європа і США намагаються бути в курсі розвитку подій, однак на даному етапі ситуація відповідає їхнім інтересам.
Країни зі сформованими проросійськими колонами на кшталт Угорщини, Словаччини, Чехії вже неодноразово висловлювалися у відверто антиукраїнському руслі. Окрім того, в європейській спільноті на тлі відвертого страху навіть потенційної військової конфронтації з РФ активно дебатується думка про неефективність антиросійських санкцій.
Для Сполучених Штатів Україна останнім часом відійшла на другий план в порівнянні з Еболою та боротьбою проти "Ісламської держави".
Тільки з перемогою республіканців на виборах у Сенаті проблема конфлікту на Донбасі починає повертатися в американський парламентський дискурс. "Український фронт" здатен тимчасово утримати Росію від небажаних кроків в значно важливіших напрямках, де НАТО поки не готове тримати удар – наприклад, Прибалтики чи Калінінграду.
Однак, якщо вірити таким апологетам російського мілітаризованого неоімперіалізму, як Владіміров, Сівков, все зміниться з настанням 2017-18 років – орієнтовного терміну переоснащення ЗС РФ.
Зокрема, на цей період заплановане оснащення ракетних бригад сухопутних військ РФ комплексами "Іскандер-М", а російські армія і флот повинні на 30% перейти на "ультрасучасне" озброєння, що означатиме мінімальну готовність починати битву за "духовні основи побудови нового світового порядку".
Росія шукатиме такої оптимальної комбінації зовнішніх і внутрішніх факторів, яка дозволить досягти максимального виграшу на різних рівнях поставлених цілей – окрім традиційних завдань з легітимізації поточного статусу Криму та територій "ЛНР"/"ДНР", чинити вплив на внутрішню та зовнішню політику нашої держави з мінімальними зусиллями.
В середньо- і довгостроковій перспективі це може означати реалізацію одного з наступних сценаріїв.
1. Сценарій "м'якої сили"
Основною метою цього сценарію є використання альтернативних прямому військовому втручанню механізмів впливу на ситуацію на Донбасі та країну в цілому.
Кремль буде максимально використовувати політичні та/або економічні важелі впливу на ситуацію в Україні після виборів. Втручання в діяльність парламенту, інспірування громадських виступів як реакції або передумови до різного роду провокацій, торпедування економічних реформ та реалізації Угоди про асоціацію з ЄС через енергетичний та торгівельний шантаж, компрометація антикорупційних і люстраційних ініціатив, зрив прозахідної реформи сектора безпеки через загрозу нарощування військового потенціалу "на порозі" НАТО і в окупованому Криму – це лише найбільш очевидні інструменти цього сценарію.
Внутрішні фактори. Міжусобна боротьба в лавах політичної еліти РФ, про яку чимало говорять останнім часом, здатна гальмувати процес ескалації війни на Донбасі.
Протистояння між так званими кланами: "кланом спецслужб" на чолі з Сєчєним, "кланом військових" на чолі з Шойгу, "кланом друзів Путіна" – Ротенберги, Ковальчуки, Тимченко, і "кланом "Газпрому" – Міллер-Мєдвєдєв.
Те, що відбувається на Донбасі, багато в чому починає залежати від цієї боротьби. Так, наприклад, основні бойові дії ведуть представники "клану військових", в той час як диверсійною діяльністю та роботою з місцевими бойовиками займаються люди Сєчіна, зокрема, Стрєлков і Бородай. Досить згадати злети і падіння двох останніх, щоб уявити собі масштаби і ставки цього протистояння.
Доти, доки внутрішні проблеми РФ можна буде вирішувати інструментарієм внутрішньої ж політики, "полюванням на відьом", пошуком "п'ятої колони" та нейтралізацією "ворожих агентів" – фактор ескалації бойових дій з "визволення братнього народу" від "фашистської хунти" може бути відкладений на більш "чорний день".
Зовнішні фактори. В рамках сценарію "м'якої сили" доцільніше говорити не стільки про наявність конкретних зовнішніх факторів, що сприятимуть йому, скільки про відсутність таких, які штовхатимуть до використання сили жорсткої.
Збереження діючого режиму санкцій без введення нових, за умов віднайдення Кремлем політичних компенсаторів економічним негараздам здатне втримати Путіна від зовнішньополітично непопулярної, але внутріполітично вигідної війни.
Аналогічною є ситуація і в політичній сфері – про це свідчать останні заяви з боку Кремля про "100% гарантії не вступу України до НАТО".
2. Сценарій "жорсткої сили".
Полягає у використанні військової сили, як в рамках обмеженої наземної операції, так і в масштабах повноцінного вторгнення в східні та південні регіони України.
Може бути підкріплений серйозною "грою м'язами" на кордонах НАТО, можливо з елементами "гібридної війни" проти конкретних країн – передусім в Прибалтиці – для того, щоб відвернути увагу Заходу і максимально залякати його реальною перспективою війни в Європі.
Отримавши можливості компенсувати собі економічні втрати від санкцій, Москва може вдатися до більш рішучих дій.
Досягнутий "газовий" компроміс може бути використаний для того, щоб "приспати" Захід, який шукає найменшого натяку на майбутній мирний варіант виходу з кризи. Однак цей компроміс Кремль може в будь-який момент перетворити на його протилежність – форс-мажорні умови припинення постачання газу включають в себе… потенційні військові дії.
Путін таким чином отримав додаткову політичну страховку до вже традиційного "газового" аргументу.
Зимовий період теж не може розглядатися як відстрочка початку російського вторгнення – тактичним фактором може слугувати суворість зими, однак в цілому історія чеченських кампаній свідчить про ефективність Збройних сил РФ і в зимовий період.
Внутрішні фактори. Зворотною медаллю хвилі шовіністичного патріотизму, піднятої прокремлівськими медіа, є зростання популярності радикальних націоналістичних настроїв в самій Росії.
Усі подальші спроби "зливання" розкручених "ЛНР", "ДНР" та ідей "російської весни" неминуче викличуть розчарування, втрату довіри та авторитету керівництва РФ. В умовах загального ідейного вакууму це може спричинити соціальний вибух. Не слід забувати також і про погіршання соціально-економічних умов життя російських громадян – результат санкцій Заходу.
Врятувати Путіна від такого вибуху можуть тільки рішучі дії проти "головного ворога" – читай, США та їх інтересів в першу чергу в Україні, – винного в усіх смертних гріхах.
Зовнішні фактори. Жорстка і рішуча позиція США та країн ЄС, спрямована на практичну, а не декларативну діяльність зі зменшення монопольного енергетичного та фінансового впливу Росії на країни Західної Європи та окремих представників їх політичних та бізнесових еліт може спровокувати Путіна на радикальні кроки для швидкої та максимальної компенсації втрати такого впливу.
Там, де вичерпуються політичні та економічні аргументи, силу набирають аргументи сили.
* * *
Як це завжди буває в політичній практиці, згадані сценарії навряд чи будуть реалізовані в "чистому" вигляді.
Залежно від ситуації, елементи їх обох можуть інтегруватися в різні схеми, які теж не будуть залишатися статичними, і залежатимуть від того, як складатиметься ситуація всередині України і в світовій політиці, і наскільки ця складна конфігурація відповідатиме військово-політичному потенціалу РФ на визначений момент.
Враховуючи санкційну політику ЄС і США з її контрольною датою весни 2015 року, неофіційну інформацію про поставлене Путіним завдання усунути від влади Порошенка до кінця 2015 року, а також плани мілітаризації РФ до 2018 року, можна з певністю стверджувати – наступні рік-півтора стануть найбільш складними, важливими і вирішальними для України.
За допомоги експерта Школи політичної аналітики Петра Бурковського,
Тарас Жовтенко, спеціально для УП
