"ДНР"/"ЛНР": творча руйнація

"ДНР" та "ЛНР", дві самопроголошені республіки на Сході України, скочуються в економічний колапс. За оцінками Держстату, промислове виробництво в цих районах в останні місяці скоротилося на 55-80% порівняно з довоєнним рівнем.

Багато шахт, заводів та інфраструктура зазнали серйозних руйнувань, деякі об'єкти не підлягають відновленню. Загальна вартість відновлення Донбасу, окупованого "ДНР"/"ЛНР", може сягнути кількох десятків мільярдів доларів – уряд оцінює втрати в 16 мільярдів доларів.

Тим не менш, все таки є промінчик надії в цьому хаосі: в деякій мірі це руйнування може допомогти Україні.

Донбас був "столицею видобутку вугілля" в російській та радянській імперіях. Проте "золоті часи" видобутку кам'яного вугілля для Донбасу давно вже в минулому.

Пік виробництва припадав на 1970-ті роки, і відтоді видобуток вугілля пішов на спад, так як з’явилися більш дешевші замінники, та й запаси порівняно легкого видобутку поступово виснажувались.

У той час, як деякі вугільні шахти є прибутковими, багато шахт борються за своє виживання. Основна причина, чому продовжувався масштабний видобуток вугілля, полягає в тому, що на це виділялися величезні державні субсидії.

У 2013 уряд витратив 13,3 мільярдів гривень на субсидування вуглевидобутку на державних шахтах. Ця сума дуже близька до бюджету Міністерства оборони або бюджету МВС.

Протягом багатьох років уряд намагався закрити збиткові шахти, але цей крок був "мінним полем" для політиків. Дійсно, принаймні один український уряд не пережив страйків шахтарів.

Вугільна промисловість також мала потужну протекцію кількох найбагатших людей в Україні, і вони виявляли величезне бажання продовжувати субсидування шахт за рахунок держави.

Досвід інших країн показує, що закриття вугільної промисловості є витратним як з економічної, так і політичної точки зору, наприклад, згадайте про страйки шахтарів у Великобританії.

Крім того, субсидування вуглевидобутку в Україні було не тільки недешевим задоволенням, але й викривлювало економіку. Зокрема, кожна державна шахта отримувала субсидію, яка була розрахована на покриття різниці між прогнозованими витратами і продажами.

Тим не менш, розрахунок субсидії прив’язувався до видобутку, тобто обсягу незбагаченого вугілля, що видобувається, а не до продажу товарного вугілля.

В результаті іноді шахти були зацікавлені у видобутку низькоякісного вугілля, яке не мало ринку збуту, а також підмішували вугілля з нелегальних шахт, щоб отримати субсидію в повному обсязі. Такі нелегальні шахти процвітали, так як вони не сплачували податків, а також не переймалися заходами безпеки.

Як наслідок, спостерігалась надлишкова пропозиція вугілля. Надлишок вугілля ішов на експорт – було отримано 740 мільйонів доларів у 2013. Тож Україна надавала субсидії не тільки на власне виробництво електроенергії, а й на виробництво електроенергії інших країн.

У тому ж дусі, у проекті держаного бюджету на 2013 було виділено 13,3 мільярди гривень на субсидії, але гірничовидобувний сектор "виборов право" вимагати 15,2 мільярди. Ця схема призвела до неефективного використання ресурсів і ослабила подальший розвиток  регіону.

Що буде, якщо Україна закупить вугілля з інших джерел? Оскільки обмінний курс сильно коливається зараз і інформація про видобуток вугілля на територіях "ДНР" та "ЛНР" очевидно неповна, використаємо показники 2013, який можна вважати типовим роком мирного стану.

Минулого року ціна на вугілля в Україні складала близько 600 гривень за тонну, тоді як вартість українського вугілля від державної шахти, одержувача субсидій, становила близько 1600 гривень.

Таким чином, кожна тонна українського вугілля з державних шахт коштує близько 1000 гривень субсидій, або близько 120 доларів за курсом 2013 – 8 гривень за долар.

Девальвація, можливо, дещо покращила ситуацію, проте варто розуміти, що змінюється як ціна так і витрати, тому субсидії на тонну товарного вугілля могли би теж зрости.

Вартість південноафриканського або австралійського вугілля становить від 95 до 100 доларів за тонну, яка включає в себе вартість доставки вугілля в Україну.

Український уряд закупив південноафриканське вугілля за ціною 86 доларів, але після включення доставки до теплових електростанцій та інших витрат ціна склала близько 110 доларів.

Російське вугілля ще дешевше. Навіть після значного знецінення гривні, вартість імпортованого вугілля на 20% дешевше, ніж вартість вугілля, яке видобувається на вітчизняних шахтах.

Крім того, імпортоване вугілля могло би бути більш високої якості – у нього нижча зольність та вища теплотворчість, що означає потребу у менших обсягах.

Якщо повернемося назад до розрахунку оцінки кількості витрат за умови, що державними шахтами України було вироблено близько 10 мільйонів тонн вугілля в 2013 і "марнотратство" складало щонайменше 20 доларів за тону, робимо висновок, що заміна видобутку вугілля в державних шахтах на ввезення імпортованого вугілля щорічно заощадить, принаймні, 200 мільйонів доларів у бюджеті країни.

Отже, вугільні субсидії – це величезна дірка і закриття цієї "дірки" коштувало б сотні мільйонів – виплати новим власникам, шахтарям, тощо.

Однак, війна на сході Україні "вирішила" цю проблему іншим шляхом.

Станом на 8 вересня, Міненервугільпром повідомило, що було знищено 12 шахт, 55 шахт з 93 не працюють, видобуток скоротився з 70 до 30 тисяч тонн.

На території, яка контролюється урядом України, діють тільки 5 державних гірничодобувних компаній, які контролюють 37 шахт – ДП "Красноармійськвугілля", ДП "Селідовугілля", ВК "Шахта Краснолиманська", "Шахта Південнодонбаська №1", ВАТ "Лисичанськвугілля", які використовують близько 20% робочої сили, близько 14 000 працівників, і видобутку з державних шахт.

Судячи з усього, ці гірничодобувні компанії продовжують отримувати субсидії від уряду України.

Інші 14 державних гірничодобувних компаній – там працюють близько 60000 працівників – знаходяться на території "ДНР"/"ЛНР".

Очевидно, що ці "республіки" не мають відповідних ресурсів, щоб сплачувати такі дорогі субсидії. Дуже малоймовірно, що Російські спонсори "ДНР"/"ЛНР" також погодяться оплатити ці витрати.

Навіть у кращі часи, уряд Росії прийняв рішення про закриття шахт в Ростовській області, де вугільна промисловість була в кращому стані аніж вугільна промисловість в України.

З накладанням все нових та нових санкцій, ресурси уряду РФ швидко зменшуються, і витрати на субсидування уряду терористів на видобуток вугілля є захмарними навіть для затятих прихильників Новоросії.

Таким чином, вугільна промисловість в "ДНР"/"ЛНР" на межі банкрутства. Наслідки такого колапсу, швидше за все, будуть довготривалими. Адже, якщо шахта протягом тривалого проміжку часу не працює і не підтримується в належному стані, витрати на її відновлення можуть бути занадто високими для перезапуску.

В підсумку, Україна мала величезну проблему у вугільній промисловості: дуже високу вартість вугілля з державних шахт, а також існувало потужне політичне лобі щодо збереження субсидування вугільної галузі, частково завдяки частині субсидій, яка "зависала" в кишенях цих лобістів.

Не було видно ні кінця, ні краю цьому марнотратству. Війна на Донбасі з терористами, які підтримувались з боку Росії, коштувала багатьох життів і знищення виробничих потужностей.

Тим не менш, деякі з цих руйнувань можуть виявитися корисними. Це пришвидшить проведення перерозподілу ресурсів для більш продуктивних цілей, підвищить ефективність використання обмежених людських і фінансових ресурсів, і, можливо, приведе до значного технологічного стрибка на Донбасі.

Крім того, це може принести непрямі вигоди. Наприклад – підвищити ефективність використання енергії та скоротити викиди CO₂.

Розуміємо, що працевлаштування низькокваліфікованих працівників на нові робочі місця нелегке завдання. Досвід Великобританії, Німеччини та інших країн у закритті неефективних шахт показує, що значна частка шахтарів не змогла влаштуватись на робочі місця, де заробітна плата була б наближеною або вищою, до тієї, яку вони отримували на шахті.

Чи можна вирішити цю проблему? Припустимо, що уряд може "матеріально заохотити" працівників державних шахт шукати роботу в іншому місці, наприклад, пообіцяти їм виплатити частину раніше заробленої заробітної плати, дозволити отримати іншу роботу і заробити додаткову зарплату, як додаток до цих виплат.

У 2013 середня заробітна плата шахтаря складала приблизно 6000 гривень на місяць, тоді як середня заробітна плата у всіх інших галузях – 3265 гривень, а мінімальна – 1147.

Якщо уряд платитиме шахтарям мінімальну зарплату, зрештою, близько 5% українських працівників працюють за мінімальну плату, а шахтарі зможуть також заробити гроші деінде в економіці, то їх загальний дохід становитиме близько 4500 гривень на місяць.

Це додаткова плата шахтарям коштуватиме бюджету України близько 1 мільярда гривень на рік. Імпорт близько 10 мільйонів тонн вугілля для вироблення електроенергії коштуватиме 800 мільйонів доларів на умовах СІФ або 6,4 мільярди гривень по курсу 8 UAH/USD 2013.

Отже, це менше ніж 13,2 мільярди субсидій, фактично сплачених урядом у 2013 і менш ніж 15,2 мільярди субсидій, "зароблених" державними шахтами.

Таким чином, для України фінансово вигіднішим варіантом є імпорт вугілля і виплата мінімальної заробітної плати працівникам державних шахт.

В короткостроковій перспективі, скорочення субсидій збереже додаткові кошти державному бюджеті України.

Обсяг видобутку вугілля на контрольованих територіях "ДНР"/"ЛНР" України становить близько 8 мільйонів тонн. Якщо не сплачувати їм субсидії, можна заощадити 8 мільярдів гривень.

Очевидно, що ця "творча руйнація" не вирішить всі проблеми, наприклад, хтось повинен контролювати, щоб закриті шахти були екологічно безпечним для населення. Уряд буде зобов’язаний допомагати людям, які втратили робочі місця через програми перепідготовки та виплати соціальної допомоги.

Ці програми можуть бути затратними, але вони будуть набагато дешевшими, ніж субсидування вугільної галузі, і вони інвестуватимуть кошти в майбутній успіх регіону, а не в "марнотратну підтримку" вмираючої галузі.

VoxUkraine, для УП

VoxUkraine, редакційна колегія: Юрій Городніченко, професор економіки Каліфорнійського університету, Тимофій Милованов, професор економіки Пітсбургського університету, Дмитро Сологуб, начальник відділу аналізу й досліджень "Райффайзен Банку Аваль", Володимир Білоткач, старший викладач економіки в бізнес-школі при Ньюкаслському університеті, Олександр Жолудь, старший аналітик Міжнародного центру перспективних досліджень, Вероніка Мовчан, науковий директор ІЕІПК, Олександр Талавера, доцент Школи менеджменту при Шеффілдському університеті, Олена Білан,– головний економіст Dragon Capital, Дмитро Боярчук, директор CASE-Україна.