Поки відчинені вікна можливостей?

Зараз демократичні сили активно готувалися б до президентських виборів, перебуваючи в публічних спробах зміцнення позицій єдиного опозиційного кандидата проти Януковича, якщо б узгоджений кандидат таки був, та займаючись кулуарним взаємопоборюванням, а не ділили б урядові портфелі, готували проект коаліційної угоди та виступи на Майдані з приводу подвійного державного свята кінця листопада.

Кабінетні домовленості зірвав народ, і це зрештою пішло на користь всім, крім Віктора Януковича і його топ-посадовців.

ЗМІ писали про останній варіант самозахисту режиму, який розроблявся на Банковій. Начебто, в розпалі зачистки протестів в Києва силовики несподіваним відступом з Майдану мали заманити людей до адміністрації президента, де відбувся б сценарій, порівняно з яким площа Тяньаньмень виявилась дитячою пісочницею.

Та чашу невинних смертей режим вичерпав. Режим "золотого батона" вичерпав самого себе, поставивши разом з тим купу екзистенційних запитань без відповідей.

Новину про втечу Януковича і Ко з України мільйони співвітчизників зустріли миттєвою емоцією радості. Україна перемогла. Як й у 2005-му практично ніхто не думав, що буде далі.

Як й тоді здавалося – можемо все. Потім наступив стан гармонійної пустоти. Швидкі зміни емоційних станів розмили відчуття суспільно-політичної реальності.

Майдан став мозаїкою вражень різних людей, які на кілька місяців опинились в центрі новітньої європейської історії. Спільна відповідальність, енергія свободи та гідності змінювали світогляд, ламали стереотипи, ті, що для частини українців роками плекалися в школах, сім’ях, на роботі, в громадському транспорті.

Всі стали єдиною силою, яка не зникла за місяць, два, три, шість, першу річницю Революції гідності…

Народ – це таки не уявна спільнота, бо ми можемо бути єдині не лише ментально. Майдан відкрив серця мільйонів українців для Нової України.

Нам здавалося, що маємо візію майбутнього й у помаранчевому 2005-му. Безперечно, події листопада-лютого дали можливість дійти до спільного знаменника. Та це була навіть не міні-модель Нової України, а лише її проекція, яку ми справді мали й тоді, 10 років тому.

Смисли заперечень теж можуть об’єднувати. Але теоретична альтернатива потребує випрацювання та реальних дій, інакше з часом вона девальвує.

"Ленінопад" та "сміттєва люстрація" стали прагненням спонукати політичних лідерів перейти до реального втілення альтернативи. Відчуття змін та колишньої сатисфакції від цих дій в людей поступово минають.

Слабкість до корупції політичної еліти. Камуфлювання негайної реалізації реформ зобов’язанням членів коаліції про скасування депутатської недоторканості. Пошуки синців дворічної давності на тілі політиків.

Публічне декларування відсутності партійних квот в уряді і персональної відповідальності міністрів поряд з небажанням брати політичну відповідальність та боротьбою за окремі місця кабінету в умовах, коли матимемо уряд , який базуватиметься на взаємостримуванні політичних апетитів його творців і суспільно-політичній доцільності реалізовувати реформи.

Це частина ланцюжка, яка відтворює старі суспільно-політичні цінності в формі залишків колишньої системи.

Корупція, патерналізм, низький рівень довіри, непотизм, небажання нести відповідальність – цінності, які на різних рівнях держави культивувались роками, не можна подолати за кілька місяців.

Але віра в те, що можна чогось досягти у їх подоланні спільними зусиллями влади та суспільства тримає вікна можливостей відчиненими.

Нас зупинив не конфлікт у таборів помаранчевої команди, а вичерпання народного кредиту помилок тодішньою владою.

Більшість вважали, що це внутрішній владний конфлікт, який народ не контролює і не має контролювати, оскільки вже все залежне від людей було зроблене. Тоді багато українців пішло на внутрішній політичний автаркізм. Така загроза, на жаль, існує й зараз.

Можливість для здійснення реформ в Україні відкрили ще президентські вибори. Вибори в один тур стали не виявом безмежної довіри до їх переможця, а насамперед  великим загальнонаціональним кредитом на зміни, а отже – на помилки на цьому шляху. Мільйони виявили стриманий державницький оптимізм.

Тепер у нас є кілька додаткових вікон можливостей, оскільки державна будівля стала принаймні на поверх вищою, правда, при цьому ще не встигли зміцнити фундамент.

Одне з цих вікон закрилося, коли ми на певний період відмовились від публічної політики та збільшення рівня підзвітності політиків суспільству, не проголосувавши у парламенті за пропорційну систему з відкритими списками.

В результаті парламентських виборів, у стінах Верховної ради опинилась купка вчорашніх громадських активістів, журналістів, представників батальйонів.

Їх надто мало, щоб щось змінити. Але їх достатньо, щоб спробувати спрямувати зміни в правильному напрямку, підтримуючи ініціативи громадськості. Навіть в цій кімнаті є можливість відчинити інше вікно, тактично – шляхом затвердження нової виборчої системи для наступних парламентських виборів, стратегічно – Виборчого кодексу.

Сьогодні ми дуже схожі на сусідів поляків. В Польщі, де немає двопартійної системи чи навіть системи двох з половиною партій, зараз так само популярні дві великі політичні сили  – "Громадянська платформа" та "Право і справедливість", які сперечаються щодо питань політичного процесу.

Однак щодо стратегічних проблем державотворення присутній політичний діалог, а не суперечка, бо вони визначені ще на початку дев’яностих років минулого століття.

Кожна криза – це вікна можливостей, якщо прагнути знайти способи її вирішення в інтересах держави. Газова суперечка з Росією примусила замислитись над енергозбереженням.

У жовтні 2014 року Україна скоротила споживання порівняно із жовтнем 2013 року на 27%. Звернення Верховного Суду до Конституційного щодо трактування норм закону "Про очищення влади", може викликати зворотну реакцію та ще більше зміцнити люстраційний реформізм.

З нинішньої курсової лихоманки національна валюта має вийти загартованою. Зміни у МОЗ мають назавжди покінчити з чергами важкохворих пацієнтів за життєво необхідними ліками.

Тому новий уряд повинен крок за кроком реалізовувати реформи, визнавши своє покликання до реформ, а не шукати можливостей, щоб їх імітувати.

Громадянське суспільство має підтримувати уряд на шляху реформ та водночас бути запобіжником зловживань.

Громадські активісти, бізнесмени повинні відчувати готовність самим долучитися до влади "якщо покличуть", влада ж зобов’язана відчувати момент коли це варто робити.

На їх місці опиняться нові люди, які не боятимуться критикувати недавніх колег. Тоді збільшення народного кредиту помилок на шляху змін відкриватиме нові вікна можливостей.

Василь Кедик,політолог, Івано-Франківськ,для УП