Знову про мир
Компендіум суспільного вчення Католицької Церкви, книжка, з якої черпаємо думки для написання матеріалів про мир, наголошує на важливості молитви для встановлення миру. Церква не тільки заохочує це робити, а й практикує.
Для прикладу, Свята Літургія, найважливіша з усіх молитов, починається словами: "У мирі Господеві помолімося. За мир з висот… помолімося. За мир всього світу… помолімся". А закінчується проханням до Господа: "Мир світові даруй, церквам Твоїм, Богом береженому народові нашому, правлінню і всім людям Твоїм".
Кілька тижнів тому шановні читачі мали нагоду прочитати наші роздуми на згадану тему, в яких було звернуто увагу, що мир – це дар від Бога, котрий ми можемо прийняти і ним втішатися, але за умови, що виконуватимемо Божу волю.
Це значить, що будемо плекати справедливість і щиро бажати одне одному добра, любити одне одного. Інакше миру не може бути.
Крім того, у тому матеріалі було сказано, якою великою перешкодою для миру між державами, народами та людьми взагалі є війна (афоризм: війна – поразка миру).
Тому ніяк не можна називати миротворцями агресорів і терористів, які мають на меті руйнування.
Напевно, не можна назвати миротворцями і тих, хто, хоч і позитивно ставиться до миру, але має хибне переконання, що мир можна встановити за допомогою зброї. Таку помилку допускають ті, що їх ми популярно називаємо анархістами.
В одному з коментарів на наші попередні роздуми про мир було поставлено запитання: "Чи може бути мир між Христом і сатаною?"
Відповідь дуже проста, бо Христос прийшов принести мир, а диявол – це батько брехні і всього того, що поширює серед людей зажерливість, замішання, нехіть і ненависть.
Мир не може існувати там, де його не бажають. Якщо справді прагнемо миру, мусимо послідовно відкидати все, що йому суперечить. А найбільше суперечить мирові, власне, небажання його.
Бажання війни і всякого іншого лиха нашим ближнім, тобто небажання миру, народжується в людському серці. Агресивна війна у всіх своїх проявах не є наслідком обставин, навіть дуже прикрих. Вона - ще раз повторюємо - народжується в серці, яке опанував диявол, батько всякого зла.
Ще один коментатор запитував, чи може бути мир там, де не перестають свистіти кулі? Безнастанний обстріл – це доказ небажання миру. Глибока зовнішня тиша могла б бути ознакою, що в серцях людей народжується бажання миру.
Якщо між людьми так багато підстав для всякого роду ворожнечі та непорозуміння, чи може там запанувати мир?
Людська неміч у всіх своїх формах ускладнює встановлення справжнього миру, але не є для нього нездоланною перешкодою.
Треба щиро бажати миру: тоді всі нібито нездоланні перешкоди стають тільки труднощами, а врешті зникають.
Послухаймо, чого вчить згаданий на початку Компендіум: "Лише прощення і примирення уможливлює справжній мир. Нелегко прощати, спостерігаючи наслідки війни і насилля, особливо коли воно сягає "безодні нелюдськості і страждання", залишає після себе великий тягар болю.
Такий біль можна полегшити лише завдяки глибоким, чесним і мужнім роздумам, до яких приєднуються всі сторони і які дозволяють зустріти існуючі труднощі в дусі, очищеному покаянням.
Тягар минулого неможливо забути, але його можна прийняти лише тоді, коли є взаємне прощення.
Це тривалий і складний процес, але можливий" (§ 517).
Хто щиро прагне миру, мусить себе запитати: що я можу зробити, щоб у моєму серці запанував мир?
Одну відповідь на це запитання ми вже дали в перших реченнях цієї колонки.
З Божою допомогою, у світлі Господньої любові, скріплені молитвою - можемо долати всі перешкоди, можемо знаходити прості, але дуже ефективні рішення, можемо сповнитися наснагою стати на бік добра.
Живемо в стані війни, навіть якщо воєнні дії відбуваються тільки на якійсь частині нашої національної території.
Ми маємо право і обов’язок збройно боронитися від агресії. Однак далеко важливіше для нас усіх – жити та діяти в мирі всередині нашої національної спільноти, бо люди, в серцях яких панує мир, стають непереможними!
На основі цього можна і треба зробити певні висновки.
Наш народ пережив різні тривалі окупації. Проте з подивом стверджуємо: нікому з наших недругів - які впродовж десятиліть чи навіть століть старалися викоренити з наших умів і сердець бажання незалежності й свободи, застосовуючи різні форми фізичного та морального переслідування - не вдалося досягти своєї мети і не було корисним.
Українці знову пробуджувалися, підносили голови. Спроба в ХХ ст. приглушити наше сумління за допомогою крайніх заходів, включно з фізичним винищенням мільйонів людей, і "виховати" нас безбожницьким та нелюдяним режимом також закінчилася невдачею, хоча завдала нам багато ран, які кровили ще протягом останніх двадцяти років.
З одного боку, усе ще залишилося багато бруду, на кшталт корупції, нечесності, викривлення правди, знущання над людьми. З другого - дійсністю стала Революція гідності, жертовність аж до смерті, готовність допомагати іншим, очищувати суспільство, а найголовніше – стремління до народної єдності.
Чому згадуємо це все, говорячи про мир?
Мир – це не тільки відсутність збройної акції між народами чи країнами.
Мир – це також стан душі, щире бажання шукати для себе і для інших справедливості, правди, добра та краси.
Нашому народові сьогодні необхідна зброя для захисту своїх прав перед чужою агресією, але ще важливіше зараз творити атмосферу щирої любові, щирого бажання, побудованого на довір’ї, блага для всіх.
Втілити бажання загального добра - це нелегке завдання. Це не станеться само по собі. За це треба боротися.
Маємо дякувати Богу, що в нашому народі знайшлося стільки позитивного, але було б прикрим самообманом думати, що вже все стало на свої місця. І не сміємо забувати, що за прийняття Божого дару – миру, відповідальні ми самі.
Ми часом ображаємося, коли нам кажуть, що доля України в наших руках, що ніхто нам не може допомогти збудувати бажаний нами суспільний лад. Але це правда.
Всенародний мир у повному значенні цього слова може бути тільки результатом нашої жертовної праці, очищення власного серця і беззастережного служіння співвітчизникам.
Власне, на цих двох елементах – чистоті серця та бажанні добра всім іншим – побудоване те, що називається любов’ю до Батьківщини.
Пригадаймо слова нашого поета Володимира Сосюри: "Любіть [Україну] у труді, у коханні, в бою, як пісню, що лине зорею… Всім серцем любіть Україну свою – і вічні ми будемо з нею!"
+ Любомир, Архиєпископ-емерит
