Юридична нікчемність "перемир'я"
Підписаний у п'ятницю Протокол "про припинення вогню", як його встигли назвати, викликає чимало юридичних питань.
Незважаючи на те що в заяві президента вжито термін "домовленості", їх можна віднести лише до категорії "джентльменських". Ніяких зобов'язань за цим Протоколом ніхто на себе не брав. Це просто спільне бачення підписантами розвитку стосунків між сторонами терористичної війни.
Але навіть така форма документу, як "протокол", задля легітимності мусить відповідати певним нормам і стандартам. Зокрема, особи, що його підписують, мусять мати на це право.
Участь представниці ОБСЄ питань не викликає.
Зурабов від Росії – більш-менш зрозуміло, він посол РФ.
З боку України протокол підписував Кучма. Але він не є посадовою особою, яка уповноважена підписувати будь-що від імені держави Україна. Очевидно, таким вибором представника, Україна демонструє своє розуміння штучності цих домовленостей. Адже реальні домовленості відбуваються по телефону між президентами України та Росії.
Назва протоколу та його текст прямо вказують на те, що є три сторони – Україна, Росія, ОБСЄ.
Але, чомусь, під протоколом є ще підписи Захарченка та Плотницького, без зазначення їх статусу.
Підписання будь-якої угоди чи протоколу від імені держави з керівниками терористичної організації, автоматично легалізує цю організацію. Тобто, Захарченко та Плотницький – уже не терористи, проти яких велась АТО, а учасники консультацій: вони виставляють вимоги, домовляються, ставлять підписи.
Принаймні так це виглядає юридично.
Тому, чітко відповісти на питання – хто саме домовився й хто несе відповідальність за зміст підписаного тексту – неможливо.
Тепер щодо змісту ключових пунктів Протоколу. Оскільки сутність цього документу в тому, що сторони знайшли порозуміння, але ще не взяли на себе зобов'язання, то аналізувати пункти Протоколу можна лише як спільну точку зору підписантів.
Отже, сторони погоджуються, що потрібне двостороннє припинення використання зброї.
У глибині душі ми розуміємо, що йдеться про сторони конфлікту – Україну та Росію. Але жодним словом у цьому документі не зазначені "сторони". Тобто, при бажанні, спираючись на текст Протоколу, можна довести, що Зурабов, Захарченко й Плотницький не мали на увазі Росію, ДНР, ЛНР або терористів із сепаратистами як сторону конфлікту. Тим більше, що дві, або й три сторони з п'ятьох, що підписалися, порушили цей пункт у Маріуполі тієї ж доби.
Власне, це й демонструє юридичну нікчемність підписаного Протоколу.
У пункті третьому високі сторони разом із новими суб'єктами політичного процесу ДНР та ЛНР, дійшли згоди про необхідність провести дострокові місцеві вибори.
Чи не було це прихованою метою сепаратистів? Враховуючи домовленість про широку амністію, вони тепер сміливо зможуть балотуватись в депутати місцевих рад, а згодом і до Верховної Ради. Таким чином – легалізуються й будуть підривати Україну зсередини.
Сторони-підписанти вважають, що не варто переслідувати та карати осіб, у зв'язку з подіями на Донбасі.
При цьому жодних виключень не погоджено. Тобто, можна очікувати амністії й для тих, хто вчинив тяжкі злочини, а саме – злочини проти нашої держави, проти життя й здоров'я наших громадян?
Підписанти згодні, що потрібно провести децентралізацію влади, та надати особливий статус окремим районам Донецької й Луганської областей.
Для унітарної держави це означає лише одне – ослаблення центральної влади. Але, зауважу, у таких формулюваннях можна побачити й позитивний момент. Усе ж таки, не йдеться про всю територію Донецької й Луганської областей – а лише про ті окремі райони, які контролюються ДНР та ЛНР. На сьогодні це близько однієї третини території зазначених областей.
Зауваження: назви "ДНР" та "ЛНР" було вжито автором, незважаючи на те що їх немає в тексті протоколу, хоча Захарченко та Плотницький брали участь у перемовинах саме як представники цих "республік".
На окрему увагу заслуговує чи не найважливіший для України пункт: про виведення незаконних збройних формувань, військової техніки, бойовиків та найманців з України.
Фактично, у присутності представника ОБСЄ, Зурабов, Захарченко та Плотницький погодились з тим, що військова техніка, незаконні збройні формування були-таки введені в Україну. Оскільки виводитись вони повинні в Росію, то зрозуміло, що звідти й вводились.
* * *
То ж, що ми маємо в сухому залишку?
Позитивним є те, що документ у багатьох пунктах та назві викриває Росію. Адже її представник своїм підписом визнав і наявність заручників, і введення на територію України військової зброї та незаконних військових формувань. А прізвище Путіна в назві, як співавтора ідей, закладених у протокол, взагалі нагадує поведінку злочинця, який сам наводить на свій слід.
З негативного – домовленість є суто джентльменською, тобто жодних юридичних зобов'язань із неї не витікає.
Крім того, підпис представника України, навіть із незрозумілим юридичним статусом, демонструє, що Україна готова на: децентралізацію влади в окремих районах Донецької, Луганської областей; широку амністію осіб, у зв'язку з подіями в окремих районах Донецької Луганської областей; проведення дострокових місцевих виборів; прийняття закону про особливий статус районів, підконтрольних ДНР та ЛНР.
Навіть при поверхневому аналізі тексту стає зрозумілим, що сторони не ставили на меті підписати юридично бездоганний документ. І, враховуючи терористичне минуле двох із п'яти підписантів, це логічно.
Але один юридичний наслідок цього Протоколу таки є: легалізація статусу Захарченка та Плотницького: з терористів – до сторони перемовин на високому міжнародному рівні.
Анна Маляр, спеціально для УП
