Прейскурант душі
Спілкування з жителями Донбасу переконує: у розпалюванні війни в регіоні далеко не останню роль відіграла церква.
Українська православна церква Московського патріархату та її священики, орієнтовані на патріарха Кирила.
Яких тільки жахів не втовкмачували священики донбаській пастві: й що після Майдану в Україні переслідують православних — аж до фізичного знищення, й що людей силують прийняти католицьку віру, й що православні храми чи то зруйновано, чи то пограбовано.
Люди вірять — і бояться. А як не вірити? Це ж священик розповів, служитель Божий!
Під час самого Майдану синод Російської православної церкви ухвалив був заяву, у тексті якої просив Бога "не допустити духовного засліплення" українського народу, який "понад тисячу років живе в лоні православ’я"; з контексту випливало, що загрозою для "лона православ'я" є європейські цінності.
Чимало людей теж вірили.
Й навіть не замислювалися над запитаннями — таким, наприклад: чи православ’я – це відтепер не віра, не переконання й не світогляд, а обов’язок кожного українця від народження? Повинність?
Або таким: чи Євросоюз вимагає від українців прийняти католицизм, а то й, не дай Боже, англіканство? Чому ж тоді він не вимагав цього від греків, румунів, болгар, кіпріотів, не вимагає тепер від молдован та грузинів? Від сербів, македонців та чорногорців, чиї країни є офіційними кандидатами на вступ до ЄС?
Слово служителів Божих?
Є в Києві один храм. Точніше, місце під будівництво великого храму, а поруч із ним – маленька церква, дерев’яна. А ще поруч, просто на тротуарі, - великий чи то плакат, чи то стінгазета. Окрім загальної інформації про нинішній храм і про майбутній великий, про те, що належить він УПЦ (тобто Московського патріархату), та про якусь таку асоціацію "Православіє" (от саме так українською мовою й написано), є там інформація іншого роду. Приємна й корисна.
І навіть виділена кольоровим крупним шрифтом: "Звершуються церковні таїнства: хрещення, вінчання, соборування та інші". Трохи далі – тим самим кольором і шрифтом: "Обряди: служби на різну потребу". І ще далі: "Освячення: квартир, машин, офісів та інші".
Узагалі-то, я досі гадав, що всі ці "послуги в асортименті" й "на різну потребу" можна одержати в кожному храмі. Й що кожен вірянин про це знає без жодних підказок.
Виходить, що святі отці УПЦ-МП в цьому геть не впевнені. Попри навіть тисячолітнє лоно православ’я: лоно лоном, а без реклами – нікуди. Тарифи й розцінки у своїй стінгазеті не зазначили – й за те подякуймо. А то зовсім на прейскурант було би схоже.
Менше з тим, однаково залишається враження торговців у храмі — бо служителі Божі зазвичай навертають до віри чим завгодно, тільки не переліком надаваних "духовно-побутових" послуг.
Але що зовсім уже змушує розчулитися до самісіньких глибин свідомості – то це написаний особливо крупним шрифтом заклик: "Залиште пам’ять про свою душу навічно!"
Християнське віровчення, взагалі-то, веде мову про безсмертя душі.
"Світла пам’ять про вашу душу назавжди збережеться в серцях групи товаришів" - це з якоїсь зовсім іншої опери.
Деякі церкви заперечують (а радше, варіюють) догмат безсмертя душі, але РПЦ — й, відповідно, УПЦ-МП - до них досі не належала.
Ба більше: дотепер вона завжди звала такі церкви сектами, а їхніх вірян – сектантами. І не шкодувала епітетів та метафор для їхнього осуду.
Тож от вам ще одне запитання: чи має нинішня, кирилівська РПЦ бодай якийсь стосунок до християнства – й до православ’я як одного з його, християнства, напрямів?
Борис Бахтєєв, для УП
