Мої 11 пропозицій до державної гуманітарної політики
Мав честь бути призначеним керівником Головного департаменту з питань гуманітарної політики Адміністрації Президента України. Дякую за довіру і підтримку всім, хто пропонував і приймав це рішення.
Отримав унікальну можливість взяти участь у реалізації програми реформ. Хотів би залучити до спільної роботи українських інтелектуалів, активних громадян та структури громадянського суспільства, які вже змінили і продовжують змінювати український гуманітарний простір.
Хочу звернутися до колег, з якими ми колись працювали над проектом Концепції гуманітарної політики.
Серед авторів фахівці Національного інституту стратегічних досліджень, Національної академії наук, представники експертного середовища. Досвід останнього часу став жорсткою перевіркою для багатьох положень проекту. Можливо, після Революції гідності ряд тез втратили актуальність. Але багато ідей залишилися продуктивними і роботу над документом/документами варто продовжити.
Думаю, нам вдасться знайти організаційну форму для партнерства держави і громадянського суспільства з метою формування національного українського і водночас орієнтованого на європейський досвід гуманітарного контексту.
Щоб це запрошення не виглядало лише як ритуальний жест ввічливості, дозволю собі запропонувати кілька тез для стимулювання дискусії навколо державної гуманітарної політики.
1. Не існує жодних "законів історії". Претензії тих чи інших вчень бути "науковими" та "єдино правильними" спростовані результатами їх втілення. Історія, економіка, соціологія не передбачають майбутнє, а пропонують інтерпретації теперішнього.
Зміст понять, якими вони при цьому оперують, змінюється з плином часу. Свобода, влада, нація, капітал, демократія, громадянське суспільство, так само як і школа, університет, лікарня, – приклади постійних змін розуміння, приклади історичності нашого розуму.
Варто дати відповідь на питання: чи не застарілі розуміння цих понять використовує мова української політики і яке їх нове розуміння буде ефективнішим з точки зору цілей політики держави?
2. Всі ці поняття уявлені, тобто придумані за письмовим столом. Але вони існують, бо визначають поведінку мільйонів людей. За допомогою винайдення/змін у розумінні понять суспільні групи формулюють свої інтереси і здійснюють мобілізацію для досягнення потрібного політичного результату. Отже, саме в гуманітарному просторі твориться мова політики.
Ефективність гуманітарної політики – це її здатність створити мову, що об'єднує суспільство задля досягнення певних цілей. Хто утверджує свою мову/забезпечує культурну гегемонію, той добивається влади і використовує її для своїх цілей. Якими є способи реалізації мовно-культурної гегемонії у теперішній українській ситуації і як держава може їх використати?
3. Виникає питання про використання досвіду гуманітарної політики. Політичні практики, що були ефективними в аграрних економіках, ієрархічних суспільствах і авторитарних державах Центральної і Східної Європи першої половини ХХ століття, навряд чи можуть стати нормами в урбанізованому українському суспільстві, що вимагає демократії і перебуває комунікативному універсумі ХХІ століття. Отже, досвід гуманітарної політики має сприйматись критично і перевірятись знанням про теперішню Україну і про світ, з яким вона комунікує.
4. До питання про смисл державної гуманітарної політики. Ним завжди була легітимація держави в очах своїх громадян. З цією метою національна держава ставила перед інтелектуалами завдання збудувати "великий наратив" чи "міф про основи" і мобілізовувала для виконання цього завдання історіографію, пресу і школу. Ми знаємо про негативні наслідки політичної міфології і політичної теології.
Але чи може нинішня українська держава відмовитись від своєї легітимації, тобто відмовитись від завдання забезпечувати єдність суспільства? Категорично, ні.
Чи варто їй відтворювати старі політики єдності, розраховані на герметичний інформаційний простір, що перебуває під цілковитим державним контролем? Очевидно, що ні.
Потрібні креативність і сміливість у формуванні і здійсненні сучасної державної гуманітарної політики.
5. Новий час потребує нових підходів. У ХХІ столітті легітимація української держави відбувається в політичній комунікації, що відкрита для різних впливів. Українським громадянам пропонується різне знання, що по-різному описує їхній життєвий світ. Українська держава може і повинна знайти рішення проблеми своєї легітимації у вигляді впливу на вибір своїх громадян, що відбувається в умовах конкуренції.
Гуманітарна політика має запропонувати форми і методи застосування державного ресурсу, в першу чергу символічного, для домінування одних знань і маргіналізації інших з метою суспільної єдності, поширення певних моделей соціальної поведінки, утвердження європейських цінностей.
6. Політика, взята як публічна боротьба за владу (формат телешоу), схильна апелювати до інтересу всіх. Державні політики, взяті як управління, не можуть не враховувати різницю в інтересах різних суспільних груп. Якщо держава претендує на управління процесами в гуманітарній сфері, вона мусить побачити ці інтереси і виступити арбітром у змаганні за їх реалізацію.
Відмова держави від позиції у питанні "виробляти національний телепродукт чи закупати російський" – виявилася позицією, що мала катастрофічні наслідки.
Отже, ефективна державна гуманітарна політика – це політика на полі багатьох акторів, кожен з яких має свої інтереси. Це політика підтримки одних інтересів і протистояння іншим. Демократична політика передбачає артикуляцію інтересів і підстав для підтримки тих чи інших.
7. Розуміння зв'язку між економікою і гуманітарною сферою у категоріях базису і надбудови є контрпродуктивним. Економіка вже давно бачить значення інституцій, тобто культури і породжених нею моделей соціальної поведінки/дії. З іншого боку, сучасна гуманітарна політика спирається на концепти виробництва знання, культурних індустрій, попиту і пропозиції.
8. Школа, університет, лікарня, пенсія – це інструменти соціального згуртування. Але в ринкових умовах вони генерують пропозицію, що задовольняє певний попит.
Що це за попит? До яких меж він задовольняється завдяки платоспроможності споживачів і яка, відповідно, роль держави на ринку освітніх послуг чи послуг з охорони здоров'я? Відповіді на ці питання для різних соціальних груп є дуже важливими для формування цілісної державної гуманітарної політики.
9. На презентації програми реформ президент України говорив про перехід до соціального порядку відкритого доступу.
До відкритого доступу перейшло обмежене коло держав, серед них держави-члени Євросоюзу. Теорія не може пояснити такий перехід самим лише економічним інтересом, тобто у категоріях вигідно/не вигідно. Вже давно Макс Вебер зауважив: "Смішно приписувати розвинутому капіталізму якусь спорідненість з "демократією" чи "свободою".
Питання полягає лише у тому, як вони взагалі можливі за його панування?". Відповідь на це питання дорівнює відповіді на питання про можливість відкритого доступу в Україні. Його варто пошукати у гуманітарній сфері. Шанс України приєднатися до унікальної групи країн суттєво збільшить відповідна гуманітарна політика.
10. Ще питання про європейський досвід. Можливо, Україна у певних вимірах зараз більше Європа, ніж багато країн Євросоюзу. Їх державні інститути і сама демократія є спадком великого минулого, але не всі громадяни і політики пам’ятають як і навіщо вони створювались.
Демократичний дефіцит теперішнього Євросоюзу і протест проти нього існують, криза спонукає до пошуків нового співвідношення між технократією Єврокомісії і демократією національних держав, між політикою і правом, між європейською і національною ідентичністю. Успіх України стане, зокрема, колосальним успіхом європейської культури.
Зараз робляться високі ставки. Українській гуманітарній політиці варто спиратися на розуміння їх висоти.
11. "Гібридна" війна проти України і Європи ще раз продемонструвала ключове значення гуманітарного простору для національної безпеки держави. Сучасні війни виграються в головах людей. Культура це не лише те, що дивляться в телевізорі, це те, чим стріляють.
Якими є способи мобілізації когнітивного ресурсу і що для такої мобілізації може зробити держава? Це теж питання державної гуманітарної політики.
Повністю поділяю тезу: Україна або швидко здійснить реформи, або провалиться в російську темряву. Отже, для конструювання ефективної державної гуманітарної політики ми не маємо багато часу.
Нам доведеться спиратися на те знання, яке у нас є, на здоровий глузд і на досвід, власний і європейський. Цього не так уже й мало. Цього достатньо для ефективних рішень на полі державної гуманітарної політики.
