Сепаратизм уповільненої дії

Росія завжди підтримувала створення сепаратистських рухів на пострадянському просторі: у Придністров'ї, Нагірному Карабасі, в Абхазії, Південній Осетії, – а тепер у Криму й на Донбасі.

І хоча це завжди подавалось під соусом "захисту" – чи то мови, чи то її носіїв – усі розуміли, що в Кремлі насправді не дуже турбуються мовно-культурними проблемами. Усе робиться для того, щоб за допомогою сепаратистів зберегти вплив на незалежні держави й мати ефективний засіб тиску на їх керівництво під час вирішення того чи іншого політичного питання.

Однак ця лицемірна зброя Кремля вже найближчим часом може обернутись проти самої Росії – і федерація впаде жертвою своєї ж улюбленої технології. Чергова спроба "збирання земель" завершиться повним розпадом та утворенням на території сучасної РФ низки незалежних держав.

"Аналітики" і "експерти" диванної сотні з Росії не стомлюються повторювати відому мантру про кардинальні відмінності в регіонах України – про "цивілізаційний розлам по Дніпру", про "лінію Субтельного" тощо – які, на їхню думку, є головними факторами для федералізації України. На що можна відповісти: "Чия б корова мичала, а ваша б мовчала".

Росіянам краще звернути увагу на кардинальні відмінності між народами, що проживають у РФ, над особливостями життям у своїй країні – ніж сусідньої держави. Адже проблем і ризиків за останні півроку в РФ значно побільшало й вони можуть стати фатальними для держави.

Очевидно, що розпад Радянського Союзу в 1991 році був неповноцінним: незалежність 15 республік, що входили до СРСР стала лише першим етапом – напіврозпадом "тюрми народів". Решта ж республік і досі перебувають під контролем спадкоємниці Союзу, з обмеженим адміністративно-правовим статусом. Однак їхня теперішня автономія – це тільки питання часу та готовності національних еліт до самоорганізації й боротьби за свою незалежність.

Якщо в Молдові, Україні та Грузії човен сепаратизму штучно розгойдувала й фінансувала Росія, то виникнення сепаратистського руху в самій РФ є органічним явищем. І це яскраво підтверджує адміністративна карта Російської Федерації.

Керівництву РФ, коли воно вимагає враховувати позицію російськомовних громад закордоном, варто частіше дивитись на цю карту й згадувати: що воно зробило для корінних народів автономних округів і республік? Те, що 21 республіка, 9 країв, 4 автономних округи й 1 автономна область весь цей час перебували в складі федерації, не значить, що так буде завжди. Кожен із цих суб'єктів Російської Федерації потенційно є незалежною державою, які за своїми показниками не поступаються, а в деяких випадках навіть перевищують аналогічні показники країн Європи.

Для прикладу, територія республіки Саха (Якутія) у п'ять разів більша, ніж територія Франції. От тільки республіка має найменшу густоту населення серед усіх суб'єктів федерації, а значна частина населення ніколи не була в столиці чи європейській частині країни.

Загалом для Далекого Сходу Росії характерною є тенденція, що місцеве населення ніколи не відвідувало Москву чи Пітер, однак бувало в Пекіні або Токіо.

Географічна віддаленість суттєво позначається на суспільно-політичному й економічному житті росіян Далекого Сходу. Нещодавні спроби провести марш за федералізацію Сибіру лише зайве цьому підтвердження. Власне, ідея незалежності Сибіру – це не данина моді чи виступ "агентів Заходу" – вона має свою традицію ще із середини ХІХ століття, коли зауральська інтелігенція вирішила боротись проти колоніального гніту Москви й започаткувала "Сибірське обласництво".

Суть проблеми сепаратизму в Російській Федерації навіть не в адміністративно-територіальному поділі, а в тому, що кожен її суб'єкт – це не штучно створена республіка, як, наприклад, – ПНР, ДНР чи ЛНР, – а окремий народ, який має свою національну історію, самобутню культуру, традиції, у більшості випадків також і свою релігію, пантеон національних героїв тощо.

Спроба російської влади сформувати штучного "росіянина", який буде представником політичної нації в багатонаціональній державі, зазнає краху. Адже етнічні росіяни у своїй державі не готові брататись з "росіянами" із Дагестану, Туви чи Бурятії.

Для етнічних росіян їх країна асоціюється не з федерацією, яка об'єднує рівноправних громадян різного віросповідання та походження, – для них вона постає виключно в імперському трактуванні: росіяни – еліта, основа держави, а представники інших народів – піддані. Саме таке уявлення нещодавно озвучив Володимир Жириновський на зустрічі зі членами думських фракцій у Ялті, яку очолював Путін і Медведєв. Він запропонував відродити імперію, як форму державного устрою, а посаду президента перейменувати в "верховного правителя". Ці пафосні пропозиції зала зустріла оваціями.

Над такою заявою можна довго сміятись й крутити пальця біля скроні, але, як це не абсурдно й парадоксально, саме Жириновський є ретранслятором загальноросійських думок і прагнень політичної номенклатури. Це вам не звернення до Буша в алкогольному угарі після Багдадської конференції в 2003 році – це офіційна зустріч російських парламентарів під головуванням президента, спікера й прем'єр-міністра.

Для того щоб повною мірою зрозуміти глибину політичної й ментальної кризи в Росії, варто щось подібне уявити в інших країнах, які претендують на провідну роль у світі – у США, Китаї, Німеччині чи Великобританії. Про адекватність, політичну культуру, чи навіть відставку – можна не згадувати – це не той випадок.

Для теперішніх російських реалій такі шизофренічні заяви заступника голови Держдуми проголошуються в руслі загальної політики й пропаганди.

Реальні кордони Росії досить яскраво демонструє карта густоти населення. Географія, як і статистика, говорить сама за себе. Жодних суб'єктивних суджень: варто лише уважно роздивитись карту – і все відразу стане очевидно.

Географія Російської Федерації найближчим часом кардинально зміниться.

Для когось це може видаватись фантастикою, з огляду на російський авторитарний режим із жорстким опертям на спецслужби, поліцію та військових, які будуть робити все, щоб утримати існування системи. Але згадайте історію – усі найжорсткіші тоталітарні й авторитарні системи рано чи пізно падали, коли наставав час Х. Історія Радянського союзу найбільш показова в цьому випадку.

Наприкінці 1980-х також мало хто вірив, що "імперія зла" зникне з мапи світу, а на її території з'являться вільні республіки. Однак це сталося.

Адже, як ідеться в одній класичній аксіомі: усе, що створено за допомогою насильства й утримується за його допомоги – рано чи пізно буде зруйновано.

Олександр Саліженко, спеціально для УП