Сновиди війни
Неню ж ти мій, неню, вчинь ми таку волю –
Йди за мене служить на ту войну!
Уривок з лемківської пісні
Свою останню книгу-бестселлер 2013 року про вибух Першої Світової війни американський історик Крістофер Кларк назвав доволі незвично – "Сновиди: Як Європа пішла на війну 1914 року", "The Sleepwalkers: How Europe Went to War in 1914".
Заголовок розкриває головну ідею книги: рівно сто років тому ніхто й подумати не міг, що вбивство спадкоємця цісарського трону Франца Фердинанда спровокує один із найстрашніших конфліктів в історії людства.
Аналізуючи стан міжнародних стосунків того часу, автор показує, як взаємна недовіра, зарозумілість та націоналістичне піднесення створили таку атмосферу, у якій для спалаху війни достатньо було найменшої іскри. При цьому ніхто не збирався воювати: цісар зволікав з оголошенням війни, згодом усі сподівалися на швидку перемогу, а добровольці відправлялися на фронт під звуки духових оркестрів, обдаровані вінками й патріотичними поцілунками.
Європа ввійшла у війну немов сновида, мимо своєї волі.
Сьогодні науковці одностайні щодо її фатальних наслідків: спровокувавши глибоку економічну, політичну та моральну кризу європейського континенту, вона призвела до виникнення радикальних націоналістичних та фашистських рухів, які закрутили нову й ще страшнішу спіраль насильства – Другу Світову війну.
Судячи з актуальності георгіївської стрічки, червоно-чорного прапора чи гасел на кшталт "Слава Україні! Героям слава! Слава нації! Смерть ворогам!", ми й досі перебуваємо у зачарованому колі мілітарних символів минулих воєн.
Щобільше наша найкраща й найсвітліша революція зо дня на день загрожує вибухом нової війни з непередбачуваним наслідками. Як так може бути, щоби найщиріші прагнення українців, їхня безпрецедентна самопожертва й громадянське піднесення закінчилися катастрофою?!
Величезну відповідальність за фатальний поворот подій на Майдані несе путінський режим із його маріонеткою Януковичем.
Водночас успіх опереткових "ДНР" та "ЛНР" має свою передісторію. Про неї гарно написав у своїй останній статті "Україна та її "далекий схід" історик Андрій Портнов, звертаючи увагу на те, що одна з причин сепаратистського руху криється в серці української національної ідеї – уявленні про однорідну, одномовну націю з опорою на домодерну, традиційну українську ідентичність, яка, зрозуміло, відштовхувала мешканців Сходу.
Спільний опір сепаратистам та російській агресії зруйнував чимало стереотипів між Сходом і Заходом. Однак мета цього процесу не в тому, аби Дніпропетровськ чи Харків прийняв ідеологію ОУН, а Львів визнав "за своїх" російськомовних патріотів чи став захоплюватися політикою Ізраїлю щодо Палестини. Як тип нового українця "жидобандеровець" – не рішення, а трагічна пародія на українську історію.
На превеликий жаль, ані Майдан, ані Крим, ані перші місяці АТО не стали останнім випробуванням для України.
Тепер величезні внутрішні досягнення українського громадянства опинилися під значно серйознішою зовнішньою загрозою – військовою агресією з боку Росії, яка може перекреслити всі здобутки: і звільнення від кривавого й корумпованого диктатора, і високу громадянську активність, і, зрештою, що найгірше – позбавити нас шансу на майбутнє.
Подолавши внутрішнього, Україна може зазнати нищівної поразки від сильнішого зовнішнього агресора.
Конвертувавши "Новоросію" у внутрішньополітичний капітал, поразка так званих "ДНР" і "ЛНР" буде для Путіна особистою поразкою, якої він у жодному разі не може допустити.
Здавалось, падіння малайського Боїнга стане поворотною точкою в його новоросійській афері. Але нарощування військового потенціалу на кордоні з Україною, уже регулярні порушення повітряного простору країни та масовані обстріли з російської території свідчать про його готовність іти до кінця.
Наважимось стверджувати, що попри всю відданість і самопожертву українського суспільства та армії, відкрита війна закінчиться для України, та й для Росії, катастрофою.
Втрати під Волновахою, Ізварино та трагедія в Шахтарську видадуться нам моторошною милістю в порівнянні з тими тисячами жертв і руйнацією, які чекають на нас за умови широкомасштабного конфлікту. Так само, як видаються зараз страшні жертви Майдану після сотень загиблих і скалічених в АТО, яких уже безжальний фольклор встиг охрестити "ракетним фаршем"...
На наших очах розігрується чергова трагедія світової історії: окрилена внутрішньою перемогою українська молода – і недосвідчена – демократія може захлинутися у власній крові, героїчно вв'язавшись у війну зі значно сильнішим суперником. Отже, найбільша небезпека чекає на Україну саме зараз, коли, здавалось, АТО ось-ось завдасть останнього удару по сепаратистам.
І це не магічне мислення, яке через якийсь ліберальний мазохізм хоче вкрасти вистраждану перемогу в українського війська, – а сумна геополітична реальність.
При цьому незадоволення від війни росте й ростиме пропорційно з жертвами.
Антибіженські та антимобілізаційні настрої на Заході України, окрім звичних побутових стереотипів, свідчать про глибоке занепокоєння війною. Адже тепер країну щодня лихоманить від панахид, кількості поранених, понівечених та повісток, які приходять хлопцям із твого будинку. Вшановуючи полеглих, ми вже звикли до гасла "Герої не вмирають!", відчуваючи при цьому якесь дивне розгублення і внутрішній спротив проти нових і нових смертей...
Цей глухий протест почасти виливається у взаємне відчуження – у міфи про багатих нероб-східняків, що не хочуть воювати за свою власну землю, паразитуючи на співчутті решти українців, або в ще більшу ненависть до сепаратистів та Росії.
У цій двоїстості й виявляється загальна незрілість українського суспільства. Нажахане й травмоване війною, воно, як не парадоксально, не може зважитися на її припинення. Воно сходить кров'ю – але не здатне опанувати ненависть до агресора, аби знайти дипломатичне рішення.
А тут допомогли б кілька гірких уроків історії.
Перший полягав би в розумінні того, що жодна імперія просто так ніколи не відпускає своїх сателітів, тим паче що вони міцно зв'язані з нею культурними, економічними, історичними та родинними зв'язками.
На жаль, романтичний націоналістичний світогляд затуманив нас ілюзією цілковитого відокремлення, що матеріалізувалася востаннє в ідеї побудови "Залізної завіси" на кордоні між Україною та Росією. Те, що її дніпропетровські автори орієнтувалися при цьому на сумний ізраїльський досвід – тема окремої розмови. Але Україна, як би це не хотілося "Свободі" чи Ляшку, – далеко не Ізраїль, а Росія – не Палестина. Різниця в пропорціях і можливостях у нашому випадку може стати питанням життя та смерті.
Згадана ілюзія повної незалежності й різкого відмежування, підігріта брутальною поведінкою Росії, позбавляє нас головної запоруки миру – здатності враховувати й прораховувати інтереси колишньої імперії.
Замість того, аби заспокоїти фантомні болі великого сусіда, зробивши кілька символічних, а, можливо, й політичних реверансів у його бік, наші дипломати в унісон з футбольними фанатами кричать "Путін – ***ло!" Так само, як влаштовують антивоєнні демонстрації у європейських столицях під звуки "Лента за лентою набої подавай".
Другий гіркий історичний урок полягав би в тому, що задля виходу з війни слід відкинути уявлення про справедливість і рівноправність.
Росія могла й може собі дозволити таку цинічну поведінку завдяки геополітичній супервазі, енергоносіям та зброї. Не враховувати ці фактори означало б ігнорувати складну й несправедливу геополітичну реальність і постійно наражатися на небезпеки.
Україна не може виграти війни за Схід традиційними засобами – "Буцефалами", літаками чи бронежилетами, як би вони не гріли серце українського патріота. Вона може виграти її тільки дипломатично та інформаційно.
Навіть якщо під враженням авіакатастрофи Путін відмовиться від своїх луганських та донецьких креатур, на нас чекає кавказько-ізраїльський сценарій, у якому терористичні акти, диверсії, провокації будуть на порядку денному. Зайве нагадувати, що для втихомирення такого конфлікту потрібні будуть десятиліття.
Враховуючи те, що Путін загнав себе в кут, – Україна задля уникнення війни, а, по-суті, заради свого майбутнього повинна підіграти диктаторові, допомігши йому зберегти лице, коли йому доведеться відмовлятися від свого "новоросійського" проекту.
Як слушно зауважила американська оглядач Дженін Девідсон, Путіну потрібна стратегія виходу, exit-strategy.
Що ж може бути таким виходом?
У цій ситуації Україна могла б звернутися до ООН та Росії з ініціативою введення спільного миротворчого контингенту в Донецьку та Луганську області.
На перший погляд, така ідея виглядає блюзнірською: після стількох зусиль і жертв зупинитися за крок до перемоги, щобільше – запросивши агресора в ролі миротворця!
Але такий хід дозволив би розв'язати кілька нерозв'язних проблем. По-перше, дав би можливість Путіну не тільки зберегти лице, а й виступити в ролі миротворця. По-друге, дозволив би зупинити кровопролиття, руйнування інфраструктури й швидко встановити хай який поганий мир. У цьому сенсі мешканцям Криму зараз легше, ніж людям, що опинилися в зоні АТО.
Взамін на такий крок Україна могла б зберегти не тільки життя сотень, а у випадку відкритої війни – тисяч військових та цивільних, уже на кажучи про чималі фінансові ресурси.
Замість снарядів, БТРів та інвалідних пенсій вони пішли б на такі потрібні зараз соціальні та політичні реформи, доля яких і вирішуватиме майбутнє України, у тому числі й можливих референдумів.
Багато для кого ідея запросити Росію до миротворчої акції за крок до "остаточної" перемоги, про близькість якої вже квапиться рапортувати міністр Гелетей, видається абсурдною. Але вона дала б можливість зіграти на випередження й нейтралізувати агресію Росії, чи бодай змусити її відповідати власному миротворчому іміджеві, заявленому Путіним, але цього разу відповідати йому в реальності та перед очима світової спільноти.
Попри всі паралельні світи, створені пропагандою, кремлівський господар не може дозволити собі повністю ігнорувати реальність чи міжнародні організації типу ООН чи ОБСЄ, адже у своїй риториці він постійно апелює до універсальних цінностей.
І тут своє слово мало б сказати українське суспільство.
Судячи із суперечки навколо мобілізації, воно впритул підійшло до важливого цивілізаційного порогу – відкидання війни як засобу й виникнення широкого пацифістського руху. Адже фраза "только б не было войны", яку так часто глузливо приписували буцімто пасивним східнякам, чи не вперше в новій українській історії повернула собі свій справжній і страшний сенс.
У виграний у війни час міг би сформуватися широкий громадський рух за примирення, який апелював би не тільки до світової громадськості, але й до росіян доброї волі. Такий рух неможливо було б зігнорувати, адже розмовляв би він мовою, знайомою світові ще із часів Першої світової.
Українці нарешті почали б діалог зі світом не з позиції дискредитованих національних еліт чи національної держави – а під загальнолюдськими гаслами.
Такий сценарій видається надзвичайно болісним.
Навіть сама думка про залучення Росії як миротворця є, на перший погляд, нестерпною. Адже Україна зазнала таких страшних втрат, зруйновано стільки людських доль і сімей!
Але статистика веде до знечулення; люди налаштувалися на війну. Соціальні мережі рясніють свідченнями високого патріотизму й самовідданості. Покалічені хлопці хочуть повертатися в стрій і захищати Україну до останнього подиху – "разом і до кінця". Однак у цій готовності воювати зараз і полягає найбільша небезпека в сутичці з таким могутнім противником як Росія, з яким доводиться рахуватися навіть Заходові.
Будь-яка відкрита війна з Росією буде для України колективним самогубством.
Натомість уміле маневрування, навіть за умови уведення миротворчої місії чи тимчасового захоплення частини території, дасть можливість виграти час і мобілізувати додаткові важелі впливу.
Про це, до речі, намагався сказати на одному з "Шустер-live" посол Литви й колишній міністр закордонних справ Пятрас Вайтєкунас. На епатажні заяви Олега Ляшка про те, як ми покажемо Росії раків, він спокійно зауважив, що, по-перше, Україна сама аж ніяк не впорається з новим міжнародним "хуліганом", а по-друге, сили їй потрібні для виконання цілої низки "домашніх завдань", сиріч надзвичайно складних суспільних реформ. Для цього, на думку Вайтєкунаса, можна перетерпіти навіть окупацію – адже попри півстоліття радянського панування Литва таки опинилася в ЄС.
Звісно, аудиторія – 80 відсотків – була на боці доблесного Ляшка. Але фактом є те, що ціла низка окупованих СРСР країн Центральної Європи – Польща, Чехословаччина, Угорщина тощо – пішла саме таким тернистим шляхом, маючи достатньо засобів для продовження збройного опору.
Крім складної геополітичної ситуації, яка вимагає терпіння й довгострокового розрахунку, є ще одна обставина, котра може перешкодити нам у реалізації, чи бодай обмірковуванні такого суперечливого, але з огляду на жахливі людські та матеріальні втрати, доречного плану.
Це – новонабута національна гордість та спрепарована історична пам'ять.
Важко йти на поступки "на піку" своїх можливостей. Але найважче пристати на непопулярний компроміс, увібравши в себе героїчний міф про козаків, гайдамаків, нескорену УПА, російський геноцид українського народу та романтичне гасло "краще вмерти, ніж жити рабом".
Чи не цими ідеологічними мотивами зумовлена самовідставка секретаря РБНО і колишнього співзасновника праворадикальної "Свободи" Андрія Парубія у відповідь на пропозицію почати перемовини про чергове перемир'я?..
Далекі від складної реальності образи можуть перетворити нас на кларкових сновид, які, притлумивши інстинкт самозбереження, мимоволі опиняться в пеклі широкомасштабної війни.
Там, де майбутнього вже просто не буде.
Зрештою, аби уникнути такого апокаліптичного фіналу для вистражданої перебудови суспільства, можна звернутися й до тих самих традиції.
Адже крім "Ленти за лентою", "Легіонера" та "Лицарського хреста", у нашій спадщині, навіть у межах одного Чубаєвого альбому, існують ще такі пісні, як "Кедь ми пришла карта та на роковац", де син благає батька вберегти його від долі гарматного м'яса...
Роман Дубасевич, спеціально для УП
