Політичний двієчник Вовочка

Чи читав Путін Пушкіна? Хай навіть не всього, а хоча б "Казку про рибака та рибку"? Події останніх місяців змушують у цьому дуже сильно сумніватися.

Спробуймо проаналізувати дії Путіна з погляду на їхню ефективність. Облишмо такі високі категорії, як міжнародне право, мораль тощо: для російського президента вони є надлишковими й не вартими уваги.

Спробуймо розглянути ситуацію в Україні в його ж, Путіна, системі координат з одного-єдиного погляду:

– чи обіцяють вони Росії та її президентові яку-небудь практичну користь?

– чи наближають вони поставлену мету?

Не помилимося, якщо мету-мінімум визначимо як недопущення інтегрування України з Європейським Союзом, а в перспективі – з іншими європейськими та євроатлантичними структурами, тримання України в статусі сателіта Росії, її протекторату, а то й фактичної колонії.

Мета-максимум – інкорпорування України до Росії й, за путінською термінологією, відновлення "єдиної держави єдиного російського народу в його історичних кордонах".

I

Знову ж таки, облишмо осторонь морально-правову оцінку цієї мети – просто констатуймо, що вона є саме такою.

І тепер уявімо собі: воєнні дії на Сході не розпочалися. У Донецьку та Луганську вирували би проросійські мітинги та демонстрації. Жителі Донбасу в переважній більшості своїй не визнавали б нову українську владу законною. Росія – уявімо, що це так – вела би проти України інформаційну війну, але це й усе: ані зброю сепаратистам не постачала б, ані військових своїх не відряджала б.

Ситуація на Сході залишалася б украй напруженою, дуже близькою до точки кипіння, але до воєнних дій не доходило б.

Що було б результатом того?

По-перше, президентські вибори в Україні навряд чи пройшли б в один тур. По-друге, Євросоюз поставився б до України обережніше, і зовсім не факт, що Угоду про асоціацію було б підписано. Щось дуже подібне, власне, і сталося з НАТО в "помаранчеві" роки: потужні антинатівські демонстрації в Донбасі стали тоді головною причиною того, що Організація Північноатлантичного договору відмовила нашій країні в перспективах членства – принаймні, в осяжному майбутньому. А якщо Угоду про асоціацію з ЄС і було б підписано, проблеми неодмінно виникли б на етапі її ратифікації парламентами країн-членів Євросоюзу.

Зважаючи на внутрішню напруженість в Україні, фінансова допомога з боку Заходу, цілком імовірно, була б істотно меншою. Політична підтримка – і поготів.

"Країна, де незрозуміло, що коїться, а прогнозувати розвиток подій неможливо" – от якої репутації набула б Україна у світі.

Ба більше: за таких умов Росія та проросійські сили в Україні, цілком імовірно, могли б рано чи пізно дотиснути ідею автономізації Донбасу, а то й федералізації всієї України. Бо всі вимоги автономізації та федералізації зовні виглядали б bona fide, і той самий Захід рано чи пізно міг би їх підтримати, вбачаючи в них єдино можливий вихід.

Один, хай непрямий, доказ: якщо вже такі авторитетні й не помічені в симпатіях до Москви діячі, як Генрі Кіссінджер та Збігнєв Бжезинський, вели мову про "фінляндизацію" України – це могло означати, що Захід бачив це як єдину можливість "склеїти" Україну та залагодити внутрішні суперечності в ній.

Тепер, після факту війни, ані про яку автономізацію Донбасу, а тим паче федералізацію України, мови вже немає й бути не може. Бо немає ніякого bona fide – російські танки та "Гради" розтрощили його в друзки.

Росія вкотре вже наступила на свої улюблені граблі.

Цілком можливо, світове співтовариство цілковито інакше ставилося б до прагнення абхазців до незалежності – якби за цим не стояв російський фактор, якби не було зрозуміло: насправді йдеться аж ніяк не про незалежність. Цілком можливо, світове співтовариство інакше ставилося б до ідеї якомога ширшої автономії Придністров'я – якби не той самий російський фактор, і якби не було зрозуміло: насправді йдеться зовсім не про автономію, а про контроль Росії.

Російська агресія в Донбасі призвела й до іншої, геть не бажаної для Путіна речі: підтримка євроінтеграції в Україні зросла, а приязне ставлення до Росії драматично знизилося. Це стосується передусім українського Півдня.

Путін сам, своїми власними зусиллями позбавив себе можливості й надалі вішати українцям на вуха локшину про "триєдиний російський народ". Російська агресія протверезила багатьох проросійських романтиків в Україні. Мало того – у багатьох цих романтиків вона не могла не спровокувати так званий "ефект Фаріон": коли комуніст розчаровується у своїй вірі, він стає найрадикальнішим антикомуністом; коли у своїй вірі розчаровується палкий прихильник "миролюбної" Росії – більшого ненависника Росії, ніж він, відтоді не знайти.

...Кілька років тому на одному російському інтернет-ресурсі довелося прочитати глибокодумну дискусію про те, як завадити Україні інтегруватися з ЄС.

Провідна думка була такою: Євросоюз не інтегрує до себе країни, які мають територіальні суперечки – а отже, Росія мусить висунути до України територіальні претензії, а то й напасти на неї, окупувавши шмат її території – і тоді двері Євросоюзу для України зачиняться. Малоймовірно, що ця думка з'явилася сама по собі, що її не було навіяно "згори" – тим паче що в російській блогосфері дуже помітною є участь дописувачів із відповідних органів.

У даному разі росіяни, як і завжди, видавали бажане за дійсне: за правилами ЄС, країна, що інтегрується, сама не мусить мати територіальних претензій до інших країн – ото й уся вимога.

До того ж, був і приклад: 2004 року членом ЄС став Кіпр, чий офіційно визнаний уряд не контролює всієї офіційно визнаної території країни. Права та обов'язки, що випливають зі членства в ЄС, на не контрольовану урядом територію не було поширено – тільки й усього.

Путін, власне, не міг не знати: прибери Крим та Донбас – і в президентському кріслі в Україні ніколи не опинився б Янукович, бо терези громадської думки без урахування цих регіонів давно вже стабільно схилялися в європейський бік.

Повторю: нелояльний до Києва, ірраціональне протестний, але мирний Донбас був би таким головним болем для України, із якого Росія могла б мати користь роками й десятиліттями й завдяки якому роками й десятиліттями могла би прив'язувати Україну до себе.

Воєнний та повоєнний Донбас теж буде головним болем, та ще і яким. Але Росії й Путіну вже не буде від того ніякої користі – ну, хіба що моральне задоволення із серії "хай у сусіда корова здохне".

Це – щодо мети-мінімум.

II

А як із метою-максимум? А з нею те саме. Мудрий політик, підігріваючи проблеми в Україні, просто чекав би, коли "плід дозріє". Путін забажав усе й одразу.

Інкорпорувати Україну до імперії, "відновити СРСР"? – Путін залишив собі єдиний спосіб досягти цього: піти на Україну широкомасштабною війною.

Прогнозувати його поведінку – справа, звісно ж, украй невдячна. Але хочеться вірити, що зробити це російський великий вождь, усе ж, не наважиться. Бо не наважився дотепер, коли умови для того були сприятливіші. Та й наслідки такого кроку були б непередбачувані – і не лише з боку світового співтовариства.

Путін має пам'ятати щонайменше Чехословаччину 1968 року: радянські вояки йшли туди, упевнені, що виконують шляхетну місію визволення – і тут само відкривали для себе, що чехи та словаки вважають їх за окупантів. Деморалізація та зневіра – от що було результатом. Але тоді був СРСР, тоді була комуністична ідея, у яку вірили.

Уявімо собі – не Дай, Боже, але уявімо: тисячі російських "визволителів" вдираються до України – і відкривають, що їх тут ненавидять і вважають за окупантів. Не "бендерівці", а переважна більшість громадян, зокрема й російськомовних. Мало того: вони відкривають, що путінська пропаганда нахабно брехала їм, пошивала в дурні.

Так, будуть серед них "хворі на всю голову", для яких стріляти й убивати – задоволення.

Але більшість, нормальні люди, які щиро вірили, що йдуть визволяти "поневолених націоналістами" братів-українців? Як вони поведуть себе після того, як зруйнується їхня свята віра, – того не знає ніхто. Як вони поведуть себе щодо російської влади й особисто Путіна – того теж ніхто не може передбачити. Запускаючи повномасштабну агресію проти України, Путін може випустити із пляшки такого джина, впоратися з яким не зможе.

III

А тепер уявімо собі найтрагічніший сценарій: Росія захопила Україну й приєднала до себе.

Що далі?

Розпач в українців та ейфорія в росіян. Ейфорія, втім – ненадовго. Бо успіх шарлатанів закінчується рівно тоді, коли від красивих обіцянок вони переходять до справи. Одна річ – обіцяти приєднання України, робити кроки заради цього, навіювати російському суспільству, що це є найвищою надметою. І зовсім інша річ, коли надмети досягнуто.

Гаразд, Путін приєднав Україну, Путін – молодець. А що далі?

Далі настане сіра буденність. Усі потворні прояви якої російське суспільство сприйматиме вже зовсім інакше, ніж сьогодні. Та й приєднана Україна голосувати на виборах за Путіна не буде. А це – чверть сукупного населення гіпотетичної "возз'єднаної Росії".

Скажете, на російських виборах це не матиме жодного значення? Можна домалювати 10%, можна 20% голосів. Домалювати перемогу там, де справжній результат є близьким до нуля? Боюся, це неможливо – принаймні за умов, що вибори, як у Росії, бодай імітують демократичні процедури.

Тож і в такому разі користь для Путіна є вельми сумнівною.

IV

Існує ще один варіант: Росія може намагатися перетворити Донбас на зону замороженого конфлікту на кшталт абхазького або придністровського.

От тільки це теж не так просто.

Передусім, абхазький, південноосетинський та придністровський конфлікти сталися одразу після розпаду СРСР. Тоді, коли пострадянський простір був для зовнішнього світу цілковитою terra incognita, і світова спільнота ще не надто розуміла, що до чого.

Єльцинській Росії вдалося навіяти Заходові, що ніби в Росії панує демократія, тоді як в інших учорашніх радянських республіках – розгул націоналізму, і що навіть незалежність ті республіки проголосили спеціально для того, щоб відгородитися від російської демократії й законсервувати в себе радянські реалії.

Сьогодні світ чудово знає, де демократія, а де законсервовано радянські реалії.

На 1 січня 1987 року чисельність населення Абхазії становила 535 тисяч жителів, відтоді вона скоротилася приблизно вдвічі. Населення Південної Осетії становило менш ніж 100 тисяч і відтоді також дуже скоротилося. Близько 500 тисяч налічувало й населення Придністров'я.

Контрольована сепаратистами територія в Донбасі – це кілька мільйонів осіб. Це – зруйнована інфраструкутура.

Чи погодяться росіяни її відновлювати?

Це – шахти, які нікому в Росії не потрібні: у російському Східному Донбасі їх практично не лишилося. Це – металургійні заводи, що працюють на криворізькій руді, і які стануть конкурентами для російських металургійних гігантів – Нижнього Тагілу, Магнітогорська, Череповця та інших.

І, знову ж, це – люди, багато з яких хай і ненавидять Україну, але звикли жити за українськими правилами. Звикли привселюдно лаяти владу. Звикли, що в разі чого, можна піти на Київ і грюкати там касками по асфальту. Зрештою, звикли всі місцеві негаразди валити на центральну владу.

То, чи отримає Путін якісь переваги в разі такого розвитку подій?..

*   *   *

Чим агент спецслужб відрізняється від політика? Тим, що агент спецслужб переконаний: усі політичні наслідки його дій розрулить хтось інший – дядьки з політбюро, а то й сам генсек. От і Путін діє так, ніби розрулювати наслідки його діяльності буде не він.

Путін ніби живе одним моментом: виконати зухвале завдання – а там видно буде.

Спецслужби – так, це його амплуа. Політика – вибачте ні.

Путін сам заганяє себе в ситуацію, яка й користі ані йому, ані Росії не принесе, і відіграти її назад він не зможе.

Борис Бахтєєв, спеціально для УП