Гартування пасіонаріїв

Дивна випадковість загнала найактивніших українських громадян-добровольців із батальйонів самооборони "Донбас", "Дніпро", "Світязь", "Херсон" та "Миротворець" під Іловайськом у глухий вогненний котел. Там їх потихеньку вбивають.

І не одразу скажеш хто.

Маючи на озброєнні лише стрілецьку зброю, добровольці-самооборонці виявляються абсолютно безсилими проти танків і всіх видів артилерії, котрими оснащено регулярні війська Російської Федерації.

Київ довго намагався робити вигляд, що нічого екстраординарного не відбувається. Аж поки не заволали оточені фронтовики й не почали погрожувати учасники АТО, що цілком здатні повернути зброю в іншу сторону й провести люстрацію української влади в один тур. Тільки після цього схаменувся Арсен Яценюк – чому не президент-головнокомандувач? – і кабмін дав команду надати практично беззбройним добровольцям важку зброю.

Минуло кілька днів. Оточені воїни із шести батальйонів самооборони перебувають під нищівним цілодобовим вогнем. Десятки важкопоранених, багато вбитих.

А зброї немає. І прорив до оточених військ, як обіцяв президент, не організовано.

Немає чим?

За відкритими даними російських інститутів розвідки, Україна має нині на озброєні більше 600 танків Т-64. Іще більше – 700 – знаходиться на консервації, це головним чином Т-64 і кілька десятків Т-72 та Т-80. Приблизно така ж картина з артилерією.

Одним словом, є все для організації ефективної відсічі ворогу. Немає лише організації.

І дивно було б, якби вона була. Бо президент призначив міністром оборони міліціонера, який, донедавна керуючи Державною службою охорони й носячи мундир генерал-полковника, бігав за журналістом і громадським лідером Єгором Соболєвим і погрожував посадити його в тюрму за блокування корупційних суддівських псевдовиборів.

І нині не зовсім зрозуміло, проти кого пан Гелетей організовує оборону: чи то від регулярних російських військ, котрі перейшли кордон і прагнуть захопити азовське узбережжя – а чи прагне зварити в котлі кілька тисяч таких Соболєвих, котрі завтра, у разі перемоги, зварять у котлі його й інших лукавих нездар?

І ніяк не зрозуміло: скільки ще треба президенту країни пану Порошенку тактичних і стратегічних провалів, скільки ще треба покласти молодих людей для того, щоб він, врешті, зрозумів фатальну помилку із призначенням керівників воєнної операції?

Нині йому про це говорять кілька тисяч демонстрантів.

Він хоче, щоб під його палац прийшло кілька мільйонів зі слабко прогнозованими наслідками своїх дій?

Схоже, Петро Олексійович даремно покладається на свій дипломатичний хист, чомусь досі вірячи, що завдяки його невідпорним і справедливим аргументам відступиться Путін і прийдуть у дикий захват від його таланту європейці.

Московський самодержець не грає в такі ігри. Він взагалі невідомо в що грає.

Недаремно в ступорі Обама й Меркель – лідери нинішнього цивілізованого світу. Якщо Путін перевернув останнім часом весь світопорядок, зламав усі правила гри, практично ізолював Росію від зовнішнього світу, то невідомо, як реагуватиме на військову допомогу озброєнням Україні.

Тотальної війни із противником, котрий володіє величезним ядерним потенціалом, не хоче ніхто. А неадекватність у діях і словах кремлівського лідера насторожує світ.

Абсолютний провал результатів перемовин у Мінську все ж має повернути українського президента до організації ефективного опору. Самовпевненість і самозакоханість можуть надто дорого коштувати і йому, і Україні.

Не треба боятися розумних людей і їхніх порад. Пора прислухатися й до Анатолія Гриценка, і до Юрія Бутусова. Здається, ці люди мислять досить стратегічно й можуть дещо підказати генералам-міліціонерам і генералам-боягузам.

В Україні, врешті, немає проблеми з кадрами. В Україні немає проблеми з активністю й самопожертвою громадян. В Україні є проблема з безвідповідальною елітою, котра за два десятиліття не навчилася будувати модерну державу, створювати новітні технології, бренди, продукувати нові торгові марки, але добре навчилася вигадувати схеми віджиму з бюджету державних коштів.

Ось і зараз, коли в совісних людей земля горить під ногами й вони живуть звістками про тих найкращих, що нині гибіють, рятуючи країну – українська еліта перейнята мощенням собі нових сідал із розрахунку на нові вибори.

Хтось із них придумав нові ідеї, сформулював реалізацію кардинальних і рішучих змін? Навіщо? Коли можна просто перебігти від одного лідера, який на даний час перебуває не в найкращій формі, до іншого, волею обставин піднятого на гребінь народних надій.

Країна вагітна новою політичною елітою. За умови об'єднання авторитетних чинних політиків, лідерів Майдану, фронтових командирів, громадських активістів, провідних експертів – є шанс створити могутню і якісно нову політичну силу, котра змете нафталін 90-их років. Потрібен лише вождь, організаційна структура й розумно сформовані радикальні завдання.

І все це є. Але об'єднати все це докупи в українців поки не виходить.

Може, війна, котра гартує пасіонаріїв, допоможе?..

Віктор Мороз, спеціально для УП