Чому Ігорю Гіркіну пасує ім'я Артем
Якби ми проаналізували багатовікову історію України… Хоча б останню сотню-другу літ, які можна бодай теоретично вважати ґрунтовно вивченою істориками, філософами, політологами, військовими, аналітиками, то узагальнюючий висновок напрошується один: якби ми вчились так, як треба…
Фактором, що може нас потішити, слугує лише те, що даний висновок стовідсотково стосується не лише нас, українців, але й будь-якої іншої нації світу.
Звичайно, ніхто не претендує на висвітлення тих чи інших проблем, подій, особистостей в останній інстанції. Основна мета – зачепити, розбурхати осине гніздо, спровокувати до бажання перевірити викладену інформацію, розбудити прагнення знати більше, думати, аналізувати.
І знову – учитись! На чужих помилках, на історичних паралелях, на класичних прикладах.
Може, комусь видасться це парадоксальним, але історія – як мода: нічого надзвичайно нового людство не вигадує. Усе наймодніше сьогодні вже було ультрамодним приблизно 50-60 років тому.
Змінюються технології, матеріали, фактури – але у своїй суті "це колись існувало".
З історією – те саме: змінюються назви територій, імена учасників подій, але, у загальному, усе вже колись траплялось.
Отож, деякі уроки історії під гаслом: "Якби ми вчились так, як треба".
Урок перший: на яку колію подали вагон для Артема Гіркіна?
Саме так, мова йде про відомого нині персонажа історії, офіцера ФСБ Росії Ігоря Гіркіна-"Стрєлка".
Чому в заголовку його названо Артемом – згодом.
Важко сказати, чи задумувався сам гаспадін Гіркін, що чекає на нього в найближчому майбутньому. Причому парадоксальність ситуації, у якій він опинився, абсолютно не залежить від того, чи завершиться його "місія" в Україні повним провалом, чи – допустимо чисто гіпотетично – увінчається великою перемогою.
В обох випадках для своїх замовників він – труп. У Росії дуже не люблять невдах і зрадників. І ще більше ненавидять героїв і переможців. Для Росії найбільшими героями є мертві герої.
Не є предметом розгляду, у чому саме звинувачують Гіркіна в Кремлі: чи невиконання поставленої задачі, чи непрофесіоналізм, чи в зраді інтересів. Зрозуміло одне: Росії "Стрєлок" більше не потрібен. Він своє вже відстріляв.
До речі, поки даний матеріал готувався до друку, його офіційна відставка вже відбулася: мовляв, він своє завдання виконав, тепер його прибережуть для виконання інших важливих для Росії завдань.
Про те, що українці це зрозуміли значно раніше, свідчить поява анекдоту – одного з найяскравіших і наймиттєвіших відображень реальності в усній народній творчості: "Від Стрєлка до стрілочника – один крок".
Смішно. Але не самому Гіркіну. Якщо він справді той, за кого себе видає – дипломований розвідник, грамотний військовий, палкий шанувальник Російської імперії, який прибув до України воювати за велику ідею, а не за ще більші гроші, – то йому саме впору замислитися, під який акорд відійти у вічність. Або свист кулі з ворожої гвинтівки в бою, або підвивання підлої кулі в спину, чи миттєвий удар у скроню кулі із власного револьвера.
Мабуть, він-таки вже розмірковує, який із варіантів йому обрати. Звичайно, якщо ми занадто не завищили його розумові здібності, і за умови, що його керівництво надало йому час на ці роздуми.
Очевидно, "Стрєлок" має право сподіватися на достойну оцінку вкладених ним особисто в російсько-українську війну зусиль, і його відданості справі розбудови Російської імперії. Але щось підказує, що, якщо вагон для господіна Гіркіна ще не поданий, то вже точно ось-ось під'їде...
Бо, якби він учився так, як треба, то знав би: такий, як він, персонаж – уже є в каталозі історії.
АРТЕМ – Федір Андрійович Сергєєв – російський професійний революціонер, народжений 1883 року в Курській губернії. Навчався у Вищому технічному училищі в Москві, з якого був виключений за революційну діяльність.
З 1902 року – член більшовицької партії. Того ж року заарештований і ув'язнений у Воронезькій в'язниці. Після звільнення проводив пропагандистську роботу в Катеринославській губернії (хто забув, тепер це Дніпропетровщина).
Деякий час навчався в "руській школі" Ковалевського в Парижі в 1902-1903. До слова, Максим Ковалевський, котрий з однодумцями заснував 1901 року в Парижі Руську вищу школу суспільних наук, що діяла до 1905-го, яка сприяла розповсюдженню соціологічних ідей у російському суспільстві, був ученим-соціологом, правознавцем, істориком, етнографом, громадським і державним діячем, професором та академіком Петроградської Академії Наук. А ще він уродженець міста Харків.
Артем працював помічником машиніста на Катеринославській залізниці. Активний учасник революційних подій 1905-1907 років. Готував збройне повстання в Харкові. У березні 1907-го вдруге заарештований. Відбував ув'язнення в Миколаївських арештантських ротах та заслання в Іркутської області.
Звідти втік, жив в еміграції в Китаї в 1910-1911 роках та в Австралії – в 1911-1917. Був одним із керівників соціалістичного робітничого руху, редагував газету "Робітниче життя".
Після Лютневої революції 1917 року повернувся й перебрався до України. Займав високі керівні посади, вів активну боротьбу проти державних органів УНР. У 1920-21 роках – секретар Московського комітету РКП(б), згодом – голова ЦК Всеросійської спілки гірників.
24 липня 1921 року загинув під час катастрофи при випробуванні аеровагона на Курській залізниці. Його син, котрого на виховання взяв Сталін, був упевнений, що катастрофа була влаштована руками Троцького.
І до чого тут Гіркін-Стрєлок? – запитає нетерплячий читач. Невже справа в даті смерті? – запитає уважний читач. Але ж 24 липня вже місяць тому минуло...
А справа в так званому українському періоді життя Артема, який виявився активним провідником Донецької автономії й організатором першої Донецької Армії. Займав посади голови Донецько-Криворізької Радянської Республіки Д-КРР, був головою Донецького губернського виконкому.
Про Донецьку губернію й Д-КРР детальніше поговоримо іншим разом. Скажемо лише, що завдання республіки полягало у втіленні ленінського "без українського хліба, без українського цукру, без українського металу, без українського вугілля радянська Росія неможлива".
Артем так захопився грою в Д-КРР, що навіть намагався одержати згоду Леніна на відокремлення Донецько-Криворізьких областей від України.
Спершу Росія скористалася бажанням донецько-криворізького уряду протистояти Центральній Раді й поспішила оголосити, що війну з Україною веде не Росія, а Харківський уряд. Таким чином, це громадянська війна між самими українцями.
Нічого не нагадує?!..
Це було брехнею і лицемірством, бо проросійський уряд Д-КРР отримував усі: приписи, директиви, вказівки, рекомендації з Петрограда.
Проте наступ німецьких військ у відповідності до умов Берестейського миру та можливе звільнення ними разом з Армією УНР усієї української етнічної території від іноземної – читай: російської – окупації, остудили гарячі більшовицькі голови.
Ленін швидко зрозумів, що трохи перемудрував із Д-КРР, і що йому, себто Росії, потрібна насправді не частина, хай і досить значна, території України – а вся вона.
Уже в середині січня 1918 року Ленін озвучив делегатам ІІІ Всеросійського з'їзду Рад від України про необхідність покінчити із сепаратизмом у Д-КРР. Проте керівники Донецько-Криворізького обкому РСДРП(б) порушили досягнуті вимоги вже 31 січня.
Артем повідомив про це телеграмою голову ВЦВК Ради Радянської Росії Свєрдлова, який, після консультацій у Радянському уряді та ЦК партії, лаконічно, однак надто категорично відповів: "Виділення вважаємо шкідливим".
Майже місяць знадобився Леніну, щоб переконати Артема в хибності прагнення до виділення Д-КРР з України та потребою забезпечення єдиного бойового фронту проти зовнішнього ворога – австро-німецьких військ.
На ІІ-му Всеукраїнському з'їзді рад у Катеринославі 17-19 березня 1918 Артем заявив, що Д-КРР становить складову частину України, і разом із прибічниками "визнав свої помилки".
Штучне сепаратистське утворення припинило своє існування.
Артем відійшов від керівної роботи й, виглядало, повністю втратив інтерес до свого дітища.
* * *
Розбираючи причини утворення Д-КРР та її бажання виділення з України, звернемося за коментарем до доктора історичних наук Валерія Солдатенка.
Кому ж, як не йому? Член Компартії з 1969 року, котрий призупинив своє членство після призначення його директором Українського інституту пам'яті в 2010 і займав посаду до лютого 2014-го, активно підтримував політику Януковича, виступав прихильником його курсу на зближення із РФ та інтеграцію в Євроазійський політичний та гуманітарний простір; будучи очільником Інституту, брав під сумнів штучний характер Голодомору й не розглядав його як геноцид.
А ще – відбілював радянське минуле, возвеличував подвиг радянських партизанів, тощо
Тож, саме йому й бути ґрунтовно обізнаним із тонкощами більшовицько-сепаратистських ігор.
Основні причини утворення Д-КРР "криються в нігілістичному ставленні частини керівництва більшовиків до українського національного руху, української держави.
Серед персонального складу ініціаторів утворення Д-КРР, її наркомів, як неважко помітити, відсутні більшовики-українці. Їм не були близькими й важливими національні інтереси українського народу.
…Регіоналістські уподобання були притаманні досить вузькому прошарку не лише жителів України, а й навіть більшовикам. Тобто, від самого початку вони були не просто науково-політично безпідставними, безперспективними, а й значною мірою авантюристичними, несли в собі негативний заряд.
А тому й крах їх у зіткненні із суспільною практикою був невідворотним", – написано в буремні сєвєродонецькі дні грудня 2004 року.
Проаналізуйте викладені факти й останню цитату. Порівняйте з тим, що відбувається в Україні зараз.
Як мовиться, знайдіть відмінності.
* * *
…Шкода, що господін Гіркін не прочитає цієї публікації. Може б, попрацював над помилками, зробленими через пропущені заняття, і встиг врятувати хоча б свою честь, якщо не власне життя…
…Якби ж ми вчились…
Борис Дрогомирецький, спеціально для УП
