Добросовісність
"І можливо, коли б держава складалася всуціль із добрих людей, і предметом суперечки між ними було вишукування можливостей, як усунутися від влади, так само як тепер усі прагнуть здобути її, тоді б стало зрозуміло, що істинний правитель справді дбає не про власний зиск, а про те, що буде корисне його підлеглим".
Платон
У травні 1995 року під час візиту президента США Біла Клінтона до України в нього була зустріч із громадськістю просто неба, навпроти червоного корпусу Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Цю зустріч вели двоє студентів – дівчинка з університету імені Тараса Шевченка й хлопчик із Могилянки, наш товариш Льоша.
Льоша натхненно виголосив "Вітаємо президента Сполучених Штатів Америки Вільяма Клінтона!", президент Клінтон потиснув Льоші руку.
Через кілька місяців Льоша отримав великий жовтий конверт зі зворотною адресою Білого Дому. У конверті було дві фотокартки, на одній з яких фотограф зафіксував, як президент тисне Льоші руку. Фотокартки з паспарту, тисненими гербовими печатками президента США та подякою від президента Клінтона, написаною власноруч.
У липні 2014 року президент України Петро Порошенко зустрічався із представниками громадськості. Я мала честь озвучити президентові позицію громадськості стосовно його бачення конституційних змін. Президент, хоч і не надто радів озвученому, але запропонував передати оцю позицію громадян-конституціоналістів представнику президента в парламенті Руслану Князевичу.
У відповідь на мою скептичну ремарку стосовно готовності представника президента чути окрім політиків ще й науковців, президент у присутності 500 осіб запевнив мене, що особисто попередить пана Руслана про те, що ми до нього звертатимемось.
Але наш "жовтий конверт" ще не надійшов – дзвінки й повідомлення представнику президента поки залишаються без відповіді.
* * *
Кожен гвинтик системи влади в демократії налаштований таким чином, щоб будь-хто повірив, що владі не байдуже, що про неї думає хлопчик Льоша.
Кожен гвинтик системи влади в Україні завжди був налаштований таким чином, щоб зберегти саму систему влади, попри те, хто й що про неї думає.
У них, "в демократії", це так не тому, що там при владі всі такі хороші. Просто вони поколіннями з дитячого горщика ретельно "вчать матчастину", щоб історичних дров не ламати.
Бо Платон із Локком давно переконали їх у тому, що довіра громадян є тим розчином, який "цементує" владні інститути, перетворюючи їх у державу, і робить таку державу стійкою й витривалою як до внутрішніх, так і до зовнішніх потрясінь. І, як застерігав Локк, "коли законодавчий орган або правитель, будь-хто з них, діють усупереч довірі, яку вони отримали", неминучим є розпад системи влади.
Дію цієї теорії на практиці ми як суспільство пережили під час революції Гідності й, навіть не читавши Локка, засвоїли його урок: ніхто й ніщо не захистить від падіння владу, яка втратила довіру суспільства.
Водночас після першого уроку невідворотнім є другий, який ми зараз переживаємо болісно, але надзвичайно показово: розпад влади внаслідок втрати довіри суспільства неминуче робить державу хиткою всередині й вразливою ззовні.
Режим Януковича залишив по собі брак легітимного правління й необхідність дочасних виборів, повністю знищені корупцією державні інститути та економічну кризу. Таке становище, окрім того, що зробило державу ущемленою для повноцінного міжнародного діалогу, перетворило її на привабливу мішень для давно омріяної воєнної агресії.
Для того щоб перемогти агресію, приборкати корупцію й економічну кризу, ми приречені побудувати в державі Україна таку владу, яка б не втрачала нашу довіру – і, таким чином, була би стійкою до розпаду.
При цьому довіру не слід плутати ані з підтримкою, заснованою на пропаганді, ані з передвиборними рейтингами.
Довірою винагороджують лише ту владу, яка повсякчас є добросовісною у своїх рішеннях і діях.
Добросовісність уже давно перейшла із площини суто моральної в площину юридичну й сьогодні для посадовців означає обов'язок діяти лише з добрими намірами стосовно своїх громадян.
Добровільна відставка політичних лідерів у демократії – це принцип добросовісності в дії. Для такої відставки може не бути жодних юридичних підстав, але вони знають, що не можуть обіймати будь-якої суспільно-значущої посади, якщо суспільство сумнівається в їхніх у добрих намірах. Інакше суспільство втратить довіру до влади, і тоді – читай вище…
Добросовісність є природним станом для людини. Тому, коли вона є, ми її не помічаємо. Як не задумуємося про те, чи здорове в нас серце, поки воно нас не турбує.
Однак, відсутність добросовісності помітна завжди.
Якщо після привселюдної обіцянки президента я не можу отримати зворотній зв'язок від його представника, то це означає, що президент був недобросовісним, коли це обіцяв.
Якщо громадськість переконливо закликає президента через заступника глави його адміністрації підтримати утворення дорадчого органу з реформ при Кабінеті Міністрів, то так само недобросовісним є указ президента, яким він утворив Національну раду реформ при собі.
Хоч Президент і переконує нас, що метою цього указу є "стратегічне планування, узгодження позицій щодо впровадження в Україні єдиної державної політики реформ та їх реалізації". Але з огляду на структуру Ради її правдивою метою є втручатися в діяльність уряду під прикриттям "узгодження реформ".
Якщо президент вибудовує довкола будівлі своєї адміністрації заґратований паркан, то він, мабуть, надалі має намір робити щось недобросовісне, у зв'язку із чим йому доведеться від нас переховуватися. Бо ж не від путінів із гіркіними він намагається сховатися за ґратами.
Наш президент, безумовно, не самотній у проявах своєї недобросовісності.
Недобросовісним є прем'єр-міністр, коли у відставку не йде, а ходить, щоб повернутись вже з вигодою.
Недобросовісним є міністр внутрішніх справ, який, щоразу розводячи нам химині кури, за півроку так і не спромігся віднайти жодного, хто би був вартим сидіти на лаві підозрюваного в суді за масові злочини проти своїх громадян.
Недобросовісним є генеральний прокурор, коли усіма силами намагається зберегти для прокуратури функцію загального нагляду, аргументуючи це благими намірами ефективного переслідування представників колишнього режиму. Насправді функція загального нагляду завжди потрібна генпрокурору, а ще більше президенту лише для політичних переслідувань і торгів.
Недобросовісною є міністр праці й соціальної політики, коли розповідає, що всі особи з інвалідністю в зоні АТО отримали від держави допомогу й можливість виїхати. У той час як цим особам тижнями не відповідають на телефонні дзвінки на гарячу лінію міністерства, і волонтери разом із представниками Укрзалізниці, ризикуючи своїм життям, за власні кошти вивозять людей на безпечну територію.
Недобросовісним є міністр оборони, коли не дбає про те, щоб вчасно й правдиво надавати інформацію про перебіг воєнних дій та про втрати своїм громадянам, котрі добровільно взяли на свої плечі відповідальність за військо, яке держава неспроможна утримувати.
Вочевидь, не нинішній президент і не нинішній уряд сформували систему, засновану на недобросовісності та бракові довіри. Це спадок радянської системи правління, якого їхні попередники не мали ані бажання ані потреби позбуватися.
Бажання ми не спостерігаємо й у нинішніх, але потреба є величезна.
І головна проблема навіть не у війні, перемога в якій неможлива без підтримки суспільства.
Попередні президенти й уряди мали справу із суспільством, яке було не надто вимогливим та добросовісним до самого себе. Усе змінилося за останні місяці, коли ми вимушені були правдиво й відверто ідентифікувати свою національність – не плутати з етнічним походженням, – обрати свій історичний вибір, назвати свого ворога, відправляти своїх близьких на війну, забезпечувати їх і білизною, і тепловізорами, оплакувати загиблих і лікувати поранених.
Саме через добросовісність і відповідальність суспільство зросло. І тепер пильним оком стежить – чи нинішній президент і урядовці спроможні дотягнутися до його рівня.
Якщо нинішні очільники держави мають намір шляхетною ходою увійти в історію, а не вискочити без штанів на її смітник, то єдине, про що вони повинні дбати – це опанувати "матчастину" і почати безперервно та невтомно переконувати нас у своїй добросовісності.
Тільки переконувати не словами, а рішеннями й діями.
Бо недобросовісність, як ми пам'ятаємо, завжди очевидна.
Оксана Сироїд, спеціально для УП
