Що можна протиставити пропаганді на крові
Українська журналістика не змогла нічого відповісти атаці російських мас-медіа на Україну. Може, не варто й відповідати й вмикати контрпропаганду?
Ви давно, шановний читачу, спілкувалися з вашими родичами чи друзями, що проживають на Сході нашої благословенної країни? І не тільки на Сході. Якщо Ви при цьому не розсварилися з найближчими людьми, з якими вас поєднує багато років дружби й найприємніші хвилини спілкування – я вам просто заздрю. Бо Ви мудра людина.
На жаль, я до таких, очевидно, не належу. Бо встиг зіпсувати стосунки з кількома добрими друзями й родичами. Причина одна – діаметрально протилежне ставлення до подій, що відбуваються останніми часами в країні.
Але варто було вимкнути трансляцію російських каналів на більшій території країни, як через два тижні після цього до мене подзвонили один за одним мої опоненти й почали обговорювати сюжети 5-го каналу й щиро сварити Путіна. Щоправда, у нашому спілкуванні не дійшло до спільного виконання знаменитої вже зараз пісні про російського лідера – але десь приблизно на високій ноті українського порозуміння ми розкланялися.
Зізнатися, я пережив професійний шок.
З 1986 року займаюся політичною журналістикою. Пройшов вишкіл громадсько-політичного мовлення на московськім Іномовленні, де свого часу працювали зубри пропаганди й контрпропаганди на чолі з Володимиром Познером. Згодом сам очолював на українському Іномовленні розділ громадсько-політичних програм.
Одним словом, що таке пропаганда й контрпропаганда, ніби знаю не по казкам і легендам.
Але такого, що витворяють нині московські хлопці й дівчата у своїх ЗМІ з постановочними сюжетами про "звірства хунти й бандерівських військ", які жінок топчуть танками, а маленьких хлопчиків прибивають цвяхами на дошки оголошень, радянській пропаганді й не снилося.
Чи можна було якось протистояти цій ганебній інформаційно-пропагандистській атаці російських ЗМІ, які змогли внести розбрат перш за все в українське суспільство?
Чи можна було б до мінімуму звести результати добре скоординованої й підготовленої російської агітаційної кампанії?
Звичайно, можна було б. Просто для цього перш за все слід було б уже давно зовсім по-іншому організувати українське життя.
Тобто викорінити корупцію, зробити чесними суди, надійними правоохоронні органи, не допустити створення олігархату, котрий висмоктав із країни всі соки й стримує модернізацію країни. Примусити Ахметова й інших олігархів справедливо розподіляти доходи, на порядок підняти рівень зарплат.
Давно вже слід було б заборонити агресивну експансію російського телебачення; розумно й із почуттям національної відповідальності облаштувати свої ЗМІ. Видавати ліцензії загальнонаціональним каналам лише за умови левової частки заповнення ефіру культурно-освітніми й пізнавальними програмами. І суворо контролювати дотримання цього принципу.
Іншими словами: створити позитивний образ молодої, енергійної, модерної країни, котра з повагою ставиться до своїх громадян.
І хай би тоді спробували...
Та цього не зроблено.
Усе ж, немає лиха без добра. Інформаційно-пропагандистська атака російських ЗМІ, спрямована проти України, акцентувала, навіть не для спеціалістів, системну ваду українського інформаційного простору – повну безвольність і безконтрольність із боку держави.
Справді, держава з її численними керівними й контролюючими органами – Верховною Радою з профільним комітетом, Адміністрацією президента з профільним управлінням, Радбезом, Інститутом стратегічних досліджень, Держтелерадіо, Нацрадою з питань телебачення та радіо тощо – за великим рахунком, ніколи не ставили питання: а що, власне, формують своїми мовними потоками принаймні загальнонаціональні теле- і радіоканали? Які вони ставлять перед собою завдання і як їх досягають?
А якщо не ставлять, то мовні потоки самостійно й стихійно формують і завдання, і відповіді. Це – ази теорії.
Мені чомусь здається, що у своїх заявках на отримання мовної ліцензії вони клятвено переконували, що є й будуть культурно-освітніми каналами з усіма наслідками, що звідси випливають. І отримавши ліцензію, одразу візьмуться за створення історичних, культурологічних, музичних, науково-пізнавальних, спортивно-оздоровчих програм. Власне того, що потребує нині пострадянське глибоко хворе суспільство. І не заповнюватимуть ефір російськими примітивними серіалами про доблесть федералів у боротьбі зі злими чеченами.
Звичайно, можна й далі закидати телевізійникам, радистам, що працювали вони бездарно й навіть не прагнули бути в професії свідомими громадянами. І в ці важкі часи воєнного стану, крім журналістів 5-го каналу, навіть не прагнули організувати щось подібне до відповіді Кисельову з Ернстом.
Їм більше платять? Так, набагато більше! Але коли завтра до Києва – не Дай, Боже! – завітають зелені чи чорні, чи сірі чоловічки зі Сходу, то й це, що є, відберуть.
Із українського теле- і радіоефіру практично щез інститут коментаторів – один зі стовпів авторитетності й довірливості засобів масової інформації в країнах зі сталою демократією. Досить сказати, що середній американець найбільше довіряє своєму улюбленому коментатору, потім автослюсарю. І лише потім – власній дружині чи чоловіку.
Якби кожен український теле- чи радіоканал мав хоча б одного професійного й авторитетного коментатора, який би щодня виходив в ефір і, дотримуючись "доктрини справедливості", аналізував би останні події, – ситуацію можна було б значно спростити. Принаймні, це засвідчує міжнародний досвід.
Урешті, про можливості роботи коментаторів засвідчує й досвід російських колег, котрі досить професійно доводять справу до абсурду й перетворюють своїх глядачів-слухачів у зомбі.
Маємо й приклад В'ячеслава Піховшека, котрий намагався щось подібне по формі робити на "плюсах". Але, по-перше, він поняття зеленого не мав про "доктрину справедливості", як основу організації довірливості й впливовості мовного потоку, а, по-друге, він виходив не з реальних інтересів аудиторії, а із завдань роботодавця, котрі прямо суперечили інтересам електорату. Тому намагання переломити аудиторію через коліно, нав'язати їй протилежні установки розсипалися на очах.
Але поганий досвід – це теж досвід. І привід зробити правильні висновки.
Які ці висновки?
Очевидно, слід негайно створювати могутню кампанію громадського мовлення. І не на основі одного-двох загальнонаціональних каналів, а принаймні 3-4. І теле, і радіо. Так, зрештою, як це є в Англії, Франції, Німеччині, Польщі.
І це мають бути-таки громадські канали, політику яких має визначати не влада, а саме громадськість. Громадськість має й платити.
Так, пора зрозуміти, що чесна інформація досить дорогий продукт. Як показує сьогоднішня війна, цей продукт може вимірюватися не тільки в грошах, а ще й у життях дуже багатьох людей.
Чи може допомагати цій благородній справі держава? – Просто зобов'язана. Так, як досі така суперуспішна організація як ВВС отримує майже половину фінансування від парламенту.
На основі яких каналів може створюватися громадське мовлення?
З радіо – дуже просто. Там уже нині є 3 канали, яким слід надати гарні можливості передачі сигналу й перш за все у ФМ-діапазоні. Негайно слід відновити й Іномовлення з великою російською редакцією й могутніми засобами розгону сигналу на середніх хвилях.
З телебаченням складніше.
Але колишні УТ-2, УТ-3, а нині Інтер і "1+1", колись силою або за копійки відібрані в державі – нині цілком і морально, і фахово скомпрометували себе впродовж останніх років і цілком заслуговують бути поверненими. І разом із Першим національним мають створити корпорацію громадського мовлення.
Радикально? – Можливо...
Але якщо вам не шкода ваших дітей чи онуків, можете й далі не напружуватися, а, заховавши голову в пісок, слухати Кисельова й Ернста.
Віктор Мороз, спеціально для УП
