"Не думай про червоне". Або чому не варто забороняти КПУ

Назва однієї з найвеселіших книг сучасної української літератури — "Не думай про червоне" — виявилась несподівано доречною в контексті сумнозвісної української політики.

Простота й однозначність ідеї книжки й гасла "Не думай про червоне" оманлива. Насправді то підступна психологічна пастка. Щось подібне відбувається і з комунізмом.

Українці доволі довго розписуються у нелюбові до комуністів, та Компартія все ще жива. Черговий скандал її не добиває, а реанімує.

А після енного звинувачення у володінні мільйонами незрозумілого походження, її лідери не опиняються в тюрмі, а стають на кілька мільйонів багатшими. Це замкнене коло давно варто розірвати. Та чи допоможе тут заборона?

Останні кілька тижнів темі комунізму було приділено особливо багато уваги. Міністр юстиції грозить засудити КПУ, голова Верховної ради бажає заборонити цю партію, патріотично налаштована громадськість вимагає заборонити комуністичну ідеологію, комуністам дістається на горіхи від колег по парламенту і людей на вулиці.

Врешті, фракцію Компартії у ВРУ розпускають.

Усе це відбувається під бурхливі оплески громадян-виборців, тож українських урядовців-парламентарів можна зрозуміти. Коли в країні нема хліба, хай і не в буквальному сенсі, його відсутність компенсують видовищами.

Треба визнати, що навіть українські політичні демократи досягли неабияких успіхів у лицедійстві. Ще трохи й переплюнуть ветерана сцени — чи то клоуна, чи то фокусника — Симоненка.

Та якщо без сарказму, то весь цей галас навколо заборони Компартії більше схожий на холості постріли.

Бо можна розпустити фракцію КПУ чи заборонити саму партію, але ж люди, які були її членами, залишаться, свої погляди навряд чи змінять, і з дуже великою імовірністю продовжуватимуть працювати в тому ж дусі, можливо, навіть із більшим ентузіазмом.

Заборона ідеології — утопізм не меншої міри, аніж сам комунізм. Ідеї неможливо заборонити, так само, як неможливо заборонити думати.

Треба якраз працювати над тим, щоби люди більше і краще думали і тоді, можливо, взагалі не буде необхідності щось забороняти.

Заборона якогось "ізму" — це лише боротьба із симптомами, без лікування справжніх причин хвороби. А отже, результат буде незначним і нетривким.

Не Компартія зараз страшна, небезпечними є радянські принципи-традиції — корупція та кріпацька психологія, безвідповідальність і популізм, що глибоко вкоренилися в Україні.

Заборона Компартії, за відсутності системних змін у країні, призведе до того, що комуністи — рано чи пізно, в тій чи іншій формі — все одно спливуть.

Сили треба витрачати не на те, щоби виштовхувати комуністів з Ради, а працювати над тим, щоби вони і їм подібні в принципі не могли туди знову потрапити. А поки парламент у старому складі, знайти переконливі аргументи, щоби депутати від КПУ голосували за потрібні для країни закони.

Звісно, це далеко не просте завдання. Бо ж у деяких прийомах комуністи беззаперечні лідери.

Саме Компартія задає стандарти лицемірства й цинізму в українській політиці. Червоні брешуть не червоніючи. Беручи вогонь ненависті українців на себе, Компартія десятки років ефектно і дуже ефективно виконує функцію громовідводу.

Останні місяці не є винятком. Зосередження уваги на питанні законодавчої заборони КПУ взагалі вбиває, як мінімум, двох зайців.

По-перше, відволікає увагу від конкретних злочинів, за які це насправді незмірно мале покарання. А по-друге, це дає вийти сухими з води тим же регіоналам, а також лишає в тіні їхніх російських працедавців.

Але те, що зараз існує така структура, як Компартія, — це навіть корисно. Бо коли відверті вороги України зібрані разом, під одним прапором, це дуже на руку.

Цю партію не треба забороняти, бо це нічого по суті не вирішує. Натомість, варто було б взяти списки її членів і для початку позбавити всіх їх права голосувати і бути обраними.

А за антиукраїнську діяльність, виражену, у тому числі, й в економічних злочинах — саджати за ґрати. Тому прогресивні українці мають бути не проти КПУ, а за Комуністичну партію, що сидітиме в тюрмі.

У цьому сенсі якраз зроблено недостатньо, хоча й повідомляють про 300 кримінальних справ відкритих проти членів партії за підтримку так званих ДНР і ЛНР.

Одначе, відкрита кримінальна справа не значить, що злочинців обов’язково покарають. І навіть одна справа, але доведення до кінця — із реальними, а не умовними термінами — мала би більше значення, аніж оці три сотні, які, цілком імовірно, виявляться пшиком.

Можливо, суспільство вважає заборону КПУ цілком задовільним покаранням для Симоненка&Co., тому що добре обізнане з українською правоохоронною системою.

Люди знають, що у нас нема насправді органів, здатних чесно розслідувати, й судів, які можуть діяти неупереджено. Та чи не варто в такому випадку парламенту, уряду й громадськості зосередитися саме на реформуванні судів, прокуратури й міліції?

Але на це нема часу. Усі полюють на привид комунізму.

Любомир Крупницький, журналіст, для УП