Змінити країну – змінити майбутнє

Революційні зміни в нашій країні, закономірно, актуалізували питання адміністративно-територіальної реформи.

Зараз, під впливом сепаратистських, антиукраїнських дій і закликів зі Сходу в основному обговорюється проблема федералізації держави. Цю тему надактивно мусує на всіх рівнях і Росія.

Однак на питання можливої реорганізації місцевого управління, змін у їхніх межах, давайте подивимося ширше і глибше.

Як відомо, вже одна адміністративно-територіальна реформа в Україні, оголошена у 2005, захлинулася. Тоді керівництву держави на чолі з Ющенком забракло політичної волі, принциповості та стратегічного бачення.

Згодом у цій темі все поглинула галаслива і фальшива риторика регіоналів про "Донбасс, которого никто не слышет", "права регионов" тощо, яка насправді прикривала лише злодійкувату діяльність політичних шахраїв і заколотників.

Отже, сьогодні важливо визначити головні пріоритети для можливої адміністративно-територіальної реформи і одночасно відповісти на питання:

- чи потрібен для України федералізм?

- як досягнути монолітності, управлінської динамічності країни?

- як зупинити загрозливе надмірне розростання великих міст, що призводить до соціальних напружень і дисбалансу у державі?

- як скоротити управлінську бюрократію і одночасно досягти більшої ефективності управління?

- як запобігти посиленню периферійності окремих віддалених і відсталих в економічному плані регіонів?

- як розв’язати питання національних меншин?

- як знайти шляхи до гармонізації соціально-культурного розвитку всіх регіонів України?

Проблема перша – федералізація.

Сама по собі федералізація не є чимось обтяжливим, вимушеним чи гальмівним для держави. Приклад трьох відомих федерацій – США, ФРН і Швейцарії, які належать до когорти лідерів світового розвитку, підтверджує це.

Історично Україна наблизилася до федеративності, бо так об’єктивно складалося, що різні наші регіони по-різному формувалися упродовж століть у політичному, культурному, господарському і, відповідно, ментальному планах.

Очевидно, що Закарпаття відрізняється від Приазов’я, Галичина – від Донеччини, Волинь – від Одещини…

Однак фактор довготривалого перебування українських територій у складі ворожих імперій і держав обумовив факт історичної, ідеологічної і культурно-духовної деструкції окремих регіонів.

Маємо на увазі явища національної деформованості, ідеологічної дезорієнтованості, культурної і конфесійної відірваності від українських традицій в багатьох регіонах, насамперед тих, які зазнали особливого впливу Російської імперії.

Відтак – федералізувати ці регіони, дати їм більше прав для внутрішньої проросійської політики – означає посприяти ще більшій розінтегрованості країни, посиленню процесів денаціоналізації цілих районів і великих міст.

Українська нація сформувалася в ХХ столітті як ще дуже нестабільна, крихка, із історичними травмами суспільно-етнічна структура.

Головним завданням для неї в складних умовах чужих держав було консолідуватися, мобілізуватися на ґрунті національної ідеології, мови, культури, свідомості. Ця ж проблема залишилася відкритою і в своїй самостійній державі від 1991.

Власне, з цієї проблеми вирішили скористатися зовнішні і внутрішні вороги України й українства, які в різних формах і з різних боків розхитували нашу державність, аж до "ідеального знаряддя" для цього – режиму Януковича.

Тож у теперішніх умовах всі розмови і плани щодо федералізації України є деструктивними, фальшивими і антинаціональними.

Друга проблема – саме якість управління Україною і її самоорганізаційна сконцентрованість. Очевидно, що наша держава страждає від надмірно роздмуханого бюрократичного апарату, від його корумпованості, від віддаленості управлінських систем від місцевих громад.

Іншими словами, створена комуністами минулого обласна система адміністративно-територіального поділу країни вичерпала себе.

Вона занадто громіздка, історично не вмотивована і реально стоїть на перешкоді між столицею і периферіями, між вищими і нижчими рівнями управління.

Окрім того, вона сприяє зростанню великих міст, а надмірна концентрація людності, виробництва і торгівлі у мегаполісах спричиняє соціально-гуманітарний дисбаланс в країні, стає чинником поширення антиекологічних процесів, соціального паразитизму, люмпенізації, бездуховності та загалом вириває людність із національних традицій та моральності.

Ще одним негативним аспектом обласної системи поділу країни є устояність за нею в багатьох південно- і східно-українських областях домінування російських і зденаціоналізованих, малоросійських, стратумів над українськими.

Тобто майже цілком зрусифіковані окремі великі міста часто диктують свою волю, стиль соціальної і громадянської поведінки, культурний вибір мешканцям десятиліттями відсталих і маргіналізованих районів, в яких переважають українці, свідомі громадяни.

Такий стан є шкідливим для так потрібної сьогодні національної консолідації.

Корисним і, на мій погляд, перспективним виходом із цього стану міг би бути кардинальний адміністративно-територіальний переділ, переустрій країни. Він би мав ґрунтуватися на таких головних принципах:

1) подрібнення адміністративних територій на території кожної області. За нашими приблизними розрахунками, вартувало б створити від 3-ох до 6-ти наприклад повітів, де кожен повіт включав би приблизно від 3-ох до 5-ти сучасних районів, залежно від географічної, соціальної, господарської специфіки поділених теренів;

2) усі великі міста з населенням від 250 тисяч мешканців отримали б власне самоуправління і пряме підпорядкування столиці, це певною мірою сповільнило б стрімкі процеси урбанізації;

3) адміністративна реформа мала б максимально зменшити управлінську бюрократію, формалізм у стосунках між центром і регіонами.

Які переваги отримає країна? Спочатку порахуємо кількість нових адміністративних одиниць. Це 75-90 повітів і 33 міста. Тепер подивимося на зразки європейського адміністративно-територіального управління.

 Франція, за територією найближча до України, 556 тисяч км2 – 96 департаментів; Іспанія – 50 провінцій; Італія – 94; Велика Британія (без Північної Ірландії) – 62 графства, при чому, Італія і Британія за територією майже наполовину менші за Україну.

Цікаво, що наполовину менша за територією і населенням Румунія має 39 повітів; невеличка Хорватія – 56 тисяч км2 і 4,4 мільйонів мешканців – має 101 округ, а цілком мініатюрна Словенія – 60 провінцій; Туреччина, трохи більша за Україну, ділиться на 73 вілаєти.

Як бачимо, більшість європейських країн крім, Німеччини і Польщі, вибрали подрібнення адміністративного поділу як принцип.

Території областей України значно більші за стандартні європейські адміністративні одиниці. Цікаво, що невелика Литва відділила головні міста, а їх є 11, від 10 повітів, щоб стримувати урбанізацію, очевидно.

А Греція, поділивши територію на 52 номи, зберегла історичні області, щоб цим утримувати їх культурну специфіку і самобутню свідомість, і тому ці області позбавлені адміністративних функцій, хоч мають формальні кордони, а це Центральна Греція, Пелопонес, Епір, Фесалія, Македонія, Фракія, Крит та інші.

Цей приклад могла б запозичити Україна, провівши кордони своїх історичних земель – Волині, Полісся, Закарпаття, Галичини, Буковини, Поділля, Подніпров’я, Слобожанщини, Донеччини, Приазов’я, Запоріжжя, Причорномор’я, Бесарабії і Криму.

У цих межах можна було б проводити спільну, наприклад, культурну чи екологічну стратегію, розвивати регіональний туризм.

Назви новоутворених повітів вартувало б давати за збереженими історичними чи етнографічними самоозначеннями, наприклад, Опілля, Гуцульщина, Західна Бойківщина, Центральна Сіверщина, Південна Тиверщина.

За головними географічними ознаками, наприклад, Західний Буг, Південний Буг, Горинь, Верхня Десна…

За центральними, бажано історично значущими містами: Ужгородський повіт, Дубнівський, Вишгородський, Лубенський, Мелітопольський…

При цьому бажано було б скористатися досвідом Німеччини, яка, приєднуючи у 1992 східнонімецькі землі, адміністративними центрами в них робила історично значущі, але не найбільші за кількістю мешканців міста, аби у такий спосіб запобігти надмірній урбанізації.

Отже, такий поділ передбачав би уникнення сучасної другої ланки управління – районної.

ЇЇ функції перебрали б місцеві громади. Таким чином, країна заощадила б на десятках тисяч чиновників.

Скажімо, всі головні довідки для господарювання мешканці сіл могли б отримувати у найближчих містах і селищах, не обов’язково все концентрувати в повітових центрах.

На нижчому рівні управління треба було б, нарешті, розробити нову концепцію місцевого самоурядування – національної громади, – за якою значні права і функції отримали б найменші територіальні громади, без розростання бюрократії як надбудови.

Водночас суттєве зменшення розмірів головних адміністративних клітин – повіти були б у 3-6 разів меншими за теперішні області – забезпечило б мобільність загальнодержавного управління, наблизило б чиновницький апарат до розуміння реалій віддалених районів.

Не секрет, що в теперішніх умовах обласні чиновники іноді за життя жодного разу не бували і не знають особливостей і проблематики віддалених кутків своїх адміністративних територій, адже в деяких областях райони віддалені на 250 км від обласних центрів.

Загалом така концепція адміністративного поділу країни суттєво запобігла б пониженню статусу малих міст. Важливо б відновити й статус хуторів, це б посприяло б органічному розвиткові сільського простору.

Щодо національних меншин, то для кримських татар, наприклад, вартувало б застосувати принцип національно-персональної автономії.

Пропоновані адміністративно-територіальні зміни розв’язали б кілька стратегічних проблем для майбутнього держави:

1) запобігли б процесам дезінтеграції;

2) зупинили б розростання і домінування мегаполісів;

3) поглибили б національну свідомість через відновлення традиційних етнографічно-історичних регіонів, через зміцнення локальної солідарності;

4) посприяли б оживленню віддалених районів та створили б для них додаткові соціальні ліфти, але не до великих міст, як є тепер за законами виживання і хаосу, а до посилення взаємозв’язків з малими та середніми містами, які б отримали якісно інші статусні можливості;

5) вгамували б сеператистсько-проросійські настрої в країні, бо з’явилися б десятки нових регіонів (повітів), у яких би задономінували зі своїм громадянським вибором українськомовні, україноцентричні мешканці;

6) відбулася б депровінціалізація країни через отримані нові засоби мобільності віддалених районів;

7) країна б отримала тенденції до "вирівнювання" її соціально-демографічного простору, до гармонізації контрастів і дисбалансів між регіонами.

Висловленні пропозиції далеко не є ідеальними, лише такими, що можуть стимулювати активніше обговорення і позитивні рішення у напрямку до реальних змін у країні.

Роман Ілик, народний депутат України, для УП