Хто така громадськість і з чим її "їдять"?
Що означає бути громадськістю? Громадськістю можуть себе називати громадські лідери чи декілька кабінетних експертів, група вічно незадоволених маргіналів чи політичних угруповань.
Нині громадськість може все. Схвалювати ініціативи чиновників, просувати власні напрацювання, критикувати пропозиції іншої громадськості, навіть лобіювати на посади своїх лідерів або "тролити" поганих чиновників. Радитись з "потрібною" громадськістю, так званою фасадною громадськістю – це значить демократичний та відкритий характер прийняття рішень.
Але хто ж вона, ця громадськість?
У законодавстві загалом відсутній комплексний підхід до розуміння поняття громадськості. Спостерігається непослідовність у регулюванні, відсутність однакового його застосування.
У понад 20 нормативних актах зазначено про обов'язок органів влади "інформувати громадськість" або "залучати громадськість". У цих актах або взагалі, або зовсім неоднозначно розкривається механізм реалізації цього обов'язку.
Що означає інформувати громадськість?
У законодавстві переважно це зводиться до інформування через ЗМІ про діяльність органів публічної влади чи їх посадових осіб.
Що означає залучати громадськість?
Органи публічної влади для підготовки й внесення пропозиції до нормативних актів або програм враховують зауваження та пропозиції, які висловлюють громадські об'єднання чи громадяни. Це, власне, і є однією з можливостей участі громадян в управлінні державними справами.
Але які критерії для визначення: чи належно й адекватно поінформовано, чи достатньо й ґрунтовно залучено цю громадськість?
Розглянемо для прикладу першу статтю закону "Про культуру", що дає визначення культурно-мистецької громадськості. До неї відносяться митці та працівники закладів культури, інші працівники, об'єднані в професійні творчі спілки, національно-культурні товариства. Тобто, це всі, без винятку, хто працює в сфері культури, – від чиновника до громадського активіста.
В 11-й статті закону "Про виконавче провадження" взагалі виокремлено поняття "громадськість за місцем проживання", а у 8-й статті закону "Про Військову службу правопорядку у ЗСУ" йдеться ще й про "громадськість за місцем служби або роботи особи".
Цікаво, що публічність НГО в розумінні третьої статті закону "Про громадські об'єднання" означає, що "громадські об'єднання інформують громадськість" про свої мету (цілі) та діяльність.
Але чи не є ці об'єднання частиною цієї громадськості? І яким чином вони мали б здійснювати це інформування?
У зв'язку із цим виникає низка запитань.
Громадськість – це винятково громадяни? А, може, це й громадяни, і юридичні особи? Чи це лише так звана "професійна громадськість" – фахівці в певній галузі, або як їх ще називають, експерти? А як визначити: ця особа експерт чи не експерт? Хто й за якими критеріями може визначати цих експертів? Що має зробити особа, щоб вважатись експертом?
Громадськість – це обов'язково формалізований суб'єкт? Як органу влади знайти й залучити цього суб'єкта до державного управління?
Як ви думаєте, чи може постачальник стоматологічного обладнання проголосити себе експертом у галузі конституційного права й стати громадськістю? Або, чи може декілька представників новоутворених громадських об'єднань визначати фаховий рівень державного службовця?
Питання риторичні.
Тож чи не наводять ці приклади на думки про профанацію й викривлення діяльності громадянського суспільства загалом?
Як указує Великий тлумачний словник сучасної української мови, громадськість – це передова частина, передові кола суспільства. Отже, словник акцентує увагу на "передовому" характері й фактично звужує таке широке поняття, "широку громадськість", до кола "передових".
А хто ж вони, ці "передові" локомотиви?
Із цього приводу існують різні думки. Одні стверджують, що громадськість – це будь-який авторитетний член однієї з багатотисячних громадських організацій. Інші – що це відверто маніпулятивна категорія, яку неможливо коректно визначити чи ідентифікувати, або ж це авторитетні особи, які орієнтуються в певній сфері державного управління.
Нині експертна громадськість – це формалізований і закритий клуб, певна монополія на внесення пропозицій чи критики тих чи інших ініціатив. Часто про це говорять, як про таку собі "найгромадськіснішу громадськість".
Перед нею чиновники полюбляють звітуватися, з нею чиновники радяться, після її погодження призначають або звільняють із посад. Вона дуже динамічна й функціональна, бо зазвичай є обслуговуючим сервісом для управлінського апарату. Вона зручна для чиновників і не завжди відображає реальні загальносуспільні настрої.
Разом з тим державний апарат потребує свіжих пропозицій у сфері публічного управління.
Якісні нормотворчість і підготовка цією ж громадськістю альтернативних державним чи місцевим програмам проектів є великим дефіцитом або навіть рідкісним явищем.
Яка активність — таке й урахування, кажуть скептики-службовці. Проте чи створили вони належні умови та механізми для такого врахування?
Доречно було б усе ж визначити такого суб’єкта, як "громадськість", і спробувати внести відповідні норми до законодавства. Або ж не використовувати це поняття в нормативних актах взагалі.
Адже довільне розуміння того, хто ж така ця "громадськість", таки більше шкодить не тільки ефективності діяльності органів публічної влади, а й розвитку громадянського суспільства та реалізації конституційного права громадян на участь в управлінні державними справами.
Ярослав Жукровський, юрист, для УП
