Учні Візантії
Ця історія добре відома.
Коли володіння колись могутньої Візантійської імперії стиснулися до кількадесяти кілометрів навколо Константинополя, у спробах отримати військову підтримку від Західної Європи православні візантійці в 1439 році прийняли унію з католицькою церквою у Флоренції.
Та коли до Москви такі новини привіз Київський митрополит Ісідор, його вигнали з міста.
Хоч невдовзі унія й розпалася, конфлікт між Москвою та Константинополем продовжував існувати. А коли Константинополь упав під натиском турків у 1453 році, так і, не дочекавшись достатньої допомоги із Заходу, у Москві вирішили, що причина його падіння – в уніатській єресі.
Скоро по тому Московське князівство назвало себе Третім Римом, єдиною державою, у якій зберігається істинне християнство. І її місія – уберегти істинну віру від антихриста.
Не гірше відома й інша історія.
Геміст Пліфон, один із візантійських делегатів на флорентійському соборі, насправді був не таким уже й християнином – учення Платона та Плотіна його приваблювало більше. У Флоренції він знайшов вдячних учнів, один з яких, Марсіліо Фічіно, розвинувши ідеї Пліфона, став ключовою постаттю гуманізму часів Відродження.
Століття до того Франческо Петрарка, прозваний батьком гуманізму, вчився грецької премудрості в іншого візантійського дисидента, Варлаама Калабрійського. Візантійський погляд на античну філософію допоміг гуманістам знайти в ній дещо нове для того часу – світогляд, що ставив людину в центр буття.
Це зерня з Візантії, бунтівне від природи, через Просвітництво, Американську та Французьку революції, розрослося в усі сучасні політичні ідеології – від націоналізму до соціалізму, і породило світ, яким ми його знаємо.
Урешті, з його плодів зліпили те, що ми називаємо європейськими цінностями.
Інше зерня, консервативне від природи, не могло дати буяння ідей першого, але лягло в основу Російської Імперії у всіх її інкарнаціях, з її народом-богоносцем, завжди готовим захищати Святу Русь від чергового антихриста. Піднесені ідеї змінювалися: православ'я, слов'янська єдність, комунізм, – але організація держави навколо такої ідеї залишалася тією самою. Місія Росії – зберігати та захищати істинну віру від решти світу.
Ці ідеї могли іти поруч: російська місія не заважала користуватися усіма європейськими здобутками при розбудові держави. Однак на початку 20 століття Росія взяла собі за чергову істинну віру найбільш радикальну із західних ідей, і стала самовіданно захищати її.
У 21 столітті за чергового антихриста Росія обрала все сучасне європейське, а от чергової святої віри вже не знайшлося.
Скрепи потрібні тоді, коли є діра.
Хоч надідеї й немає, а замість неї – дикий компот з уламків старих російських ідеологій, є ще достатньо людей, готових воювати за велич Росії, захищати її від усього світу.
А донбасці... так уже сталося, що війна почалася саме на цій околиці російського світу.
Українські солдати, змушені воювати на Сході – не ближча периферія європейського світу. Та, тим не менше, вони там через те, що Україна зробила вибір на користь цінностей, закладених гуманістами.
Так сталося, що ідеї, закладені в один час, виникнення яких пов'язане з тим самим Собором, тепер зійшлися у війні на Донбасі.
І в ситуації вибору між цими двома, він – однозначний.
Це вибір між охороною порожнечі та приєднанням до традиції, плоди якої очевидні, а життєздатність ще не втрачена.
Олександр Демченко, спеціально для УП
