Call of Duty
Днями відвідав наших поранених хлопців із передової АТО, які лежать у центральному військовому шпиталі Міноборони.
Більшість 20-25-річні. Неодружені, у яких ще все попереду. Отримали вогнепальні поранення ніг і рук під Слов'янськом, Рубіжним, Ізюмом, Краматорськом. Є й старші, які вже мають дорослих дітей. Мобілізовані й добровольці.
Наразі в цьому шпиталі на лікуванні понад 60 поранених. Точну кількість сказати важко, бо вона постійно змінюється. Одні прибувають, інших виписують або переводять на поправку до Ірпінського шпиталю.
26 бійців – у травматологічному відділенні. Це ті хлопці, з якими можна спілкуватися. Деякі з них уже виходять на прогулянку. Решта поранених – у більш тяжкому стані. Вони лежать у реанімаціях інших відділень. Лікарі не рекомендують зайвий раз їх турбувати.
Мав можливість подякувати батькам і матерям цих хлопців. Їхнім дружинам, які перебували з ними в палатах. Одна з них, до речі, вагітна, чекає дівчинку. І це, як кажуть у народі, до миру.
Знайомство з ними розпочалося два тижні тому спонтанно. І стало для мене одкровенням. Тоді я через фейсбук отримав повідомлення про те, що потрібна термінова допомога в донорстві. Причому група крові мала бути рідкісна.
А далі на мій заклик відгукнулися рядові працівники Ощадбанку, і перші п'ятеро донорів були в шпиталі вже за півгодини. При цьому більшість працівників банку, які не мали необхідної групи крові, одразу самоорганізувалися та взялися складатися і закуповувати пораненим усе необхідне – від зубної щітки, пасти, шкарпеток до дорогих ліків.
На Трійцю у вихідний день волонтери, які чергують у шпиталі, із тривогою сповістили, що є крайня необхідність в апараті вакуумної аспірації ран для одного із щойно доставлених хлопців у тяжкому стані. Того ж дня це обладнання вже працювало. Трохи складніше було з медобладнанням для нейрореанімації, оскільки знадобилося кілька днів для його розмитнення.
Після вихідних пішов навідати хлопців. Звісно, не міг прийти до них із порожніми руками. Ліки, харчі й усе необхідне в них уже було. Це їм забезпечили багато киян, які відгукнулися на заклик допомогти пораненим.
Потискаючи руку кожному, відчув неймовірну внутрішню силу, яка йде від них. Це відчуття подібне до того, яке я переживав у найскладніші й найбільш вирішальні дні Майдану. Коли у вкрай критичній ситуації, з якої ти ніби й не бачиш виходу, якась вища сила береже тебе від відчаю й натомість дає внутрішню впевненість у правильності дій, огортає відчуттям надії – тримайся, мовляв, буде завтрашній день і все стане на свої місця.
Кожен із них достойний щонайменше, щоб про нього написати. Я б мав за честь щонайменше зробити це тут. Та вони неохоче розповідають про те, що з ними сталося.
Дехто каже, що вважає це передчасним, поки їхні товариші по зброї перебувають під кулями на передовій. Дехто збирається повернутися до лав АТО, як, наприклад, один із поранених розвідників, тому свідомо уникають публічності з огляду на військову таємницю.
А дехто просто не хоче повертатися до важких спогадів. Адже там, на Сході, у боях на їхніх очах загинули командири й побратими. Така історія в 35-річного Олександра з Кіровоградської області. Льотчика того самого збитого над горою Карачун вертольота, у якому загинуло 12 бійців. У тому числі генерал-майор Нацгвардії Сергій Кульчицький. А Олександр – єдиний член екіпажу, який дивом вижив…
Коли виходив зі шпиталю, не зміг не закурити. Одразу згадав, як у грудні-січні-лютому разом із колегами, журналістами й громадськими активістами їздили по київських лікарнях, щоб організувати юридичний захист та необхідну допомогу в лікуванні поранених на Майдані.
Тепер, коли Майдан переміг, а влада змінилися, знову їздимо до поранених…
Що спільного в цих обох історіях – подумалося мені. Що й тоді, і зараз ми захищаємо наших хлопців? Та ні, це – наш обов'язок. Ми так і маємо чинити.
Спільне в іншому: у цих двох кривавих історій один головний режисер, він же автор сценарію, і він же замовник. І це не той, що втік до Ростова. Той був звичайною "шісткою" і тупим виконавцем.
А головний замовник сьогодні сидить у Кремлі й ніби грає з усім світом у комп'ютерну гру Call of Duty: Modern Warfare, "Поклик обов'язку: Сучасна війна".
Його цинічний принцип – щоб змінити світ, потрібна красива брехня й море крові.
Він перебуває в паралельній, вигаданій ним неоімперській реальності, зомбуючи і затягуючи із собою в потойбіччя 140-мільйонну країну.
Хочу нагадати йому фразу одного з героїв цієї ж гри – до речі, росіянина ,сержанта Резинова, – яку він сказав своєму бойовому побратиму під Сталінградом: "Попомни мои слова, товарищ, когда-нибудь всё изменится! Бои будут вестись на их земле, страдать будет их народ, литься будет их кровь!"
І вже зараз незалежні російські журналісти, правозахисники й політики розповідають про сотні трун із вантажем-200, які прибувають у Ростовську область, Краснодарський край, на Північний Кавказ. Тіла загиблих російські власті ретельно переховують не лише від громадськості, але й від близьких і рідних, щоб повністю заховати будь-який слід участі російських найманців у війні проти України.
Кому це потрібно?
Українцям? Однозначно ні!
Росіянам? Переконаний, вони вже дуже скоро розберуться, що це треба лише одній персоні, для того щоб утримати особисту необмежену владу над ними. І йому нічого для цього не шкода. Навіть життів самих росіян.
Війна як бумеранг. Вона неодмінно повертається до того, хто її почав, і б'є на ураження. Історією доведено. Адже поклик "обов'язку" в агресора – убивати заради влади. Наш обов'язок – захищати свою Батьківщину заради життя й майбутнього.
А Життя завжди перемагає смерть.
Андрій Пишний, спеціально для УП
