Слов'янсько-пролетарські революціонери та клоуни-вбивці з відкритого космосу
Тоталітаризм живе, хоча сам заперечує життя. Принаймні, являє присмеркову, хвору його форму, що харчується вмістом мізків, розріджених ядучим ферментом, ім'я якому пропаганда.
Ця структура гноблення жорсткіша за поліцію чи військо. Позбудьтеся отруйного ферменту – і пошесть згине як роса на сонці.
Добираючи порівнянь, що передають сутність тоталітаризму – як-от паразит, ракова пухлина, вірус, – важко вибрати якійсь один, бо всі вони, бодай і по-різному, характеризують його паранормальну органіку. Незмінним зостається продукт химерної життєдіяльності: сама пустеля в головах і душах.
Ця омела може вирости на будь-якому дереві. Може на ідеологічному, може на національному, а може на релігійному. Уражений індивід стає часткою антиматерії, і підставою для цього завжди є добре розріджений мозок, який не зміг або полінувався вповні збагнути складність і багатобарвність життя, поки його не було ферментовано.
Націоналізм може бути визвольним, мистецьким і навіть економічним; приміром, соціалізм може мати безліч облич – від анархістського до релігійного; сповідання завітів якогось божества зазвичай налічує чимало толків.
Але щойно тоталітарна тінь упаде на ці загалом творчі й багатовимірні надбудови, життя йде з них. І надалі слід непокоїтися з приводу появи нацизмів, більшовизмів та фундаменталізмів.
Незабутній дєдушка Ульянов-Ленін, який і досі скульптурно й топонімічно живе в багатьох населених пунктах, був майстер ферментувати мізки, і такий у тім заповзятий, що шлейф від його сучого варива тягнеться і дотепер.
Але на теренах постмодерного СНД чапаєви у пустоті. Це означає, що дєдушка, нищачи цілі соціальні верстви, так в'язав свої людожерські конструкції з реальністю, що ентузіастична луна від будівництва "нового світу" гріла серця навіть в'язнів ГУЛАГу, натомість унучата ігнорують дійсний стан речей. У їхніх спробах ферментувати мізки реальність лише заважає, проте вигадане тло в оздобі приблизних деталей є тим товаром, який вони понад усе пнуться продати: чим вторинніше, тим любіше!
Як справжній упир, цікавий до крові з жил, Ленін ураховував реальність у жазі її пошматувати у світовому масштабі.
Теперішні ж вампіри від тоталітаризму надають перевагу кривавим дотепам.
У цьому якраз і виявляється глибинна розбіжність між тоталітаризмами модерного штибу і постмодерного: останній жадає урвати лише шматок реальності для потреб цілком приватних.
Постмодерний погляд на світ і постмодерний спосіб відображати і нав'язувати цей погляд – проблема неминучих експертів, кураторів, продюсерів – головною тенденцією має вихолощення всяких значимих подій, виключення їхньої нелінійності. Виокремлюючи збіг чи подібність у тій чи тій царині, бажано не раз цитовані-коментовані або дотичні до якогось популярного контекст, вони фабрикують торгові марки, експертні думки, мистецькі тренди.
І політична пропаганда також аж ніяк не пасе задніх. "Мистецтво" створювати образи ворогів або друзів не має пропонувати нового, а лише підновлене й трохи переформатоване, бо все варте уваги вже створено.
Аби унаочнити сказане, розберемо теж більш-менш свіженьку, питому "інновацію", пишномовне визначення антиукраїнських заворушень як "Слов'янсько-пролетарської революції". І зробимо це разом за двома посутньо модерністськими рецептами.
Перший належить Леніну – а саме, знаменитий аналіз фрази "радянська влада", де влада є прикметник, а радянська, виявляється, іменник – а другий його духовному батькові Козьмі Пруткову, тобто зрітимемо у корінь і бачитимемо більше від того, що там є.
Аморфний й темний атрибут "слов'янський", стаючи "іменником", набуває досі невластивого значення, а саме приналежності до фантомної політичної раси, що раптом усвідомила свою "самість". У пострадянському побуті цей прикметник набув специфічного акценту, зустрічаючись в газетних об'явах, на зразок: "Здам кімнату тільки слов'янам".
Вочевидь, це не проста раса, не така, що у своєму формуванні спирається на біологічний ґрунт – а така, що вирізняється з поміж інших конкретним штучним геном. У свій час британські соціал-дарвіністи полюбляли таку термінологію: раса "кокні" – лондонські соціальні низи, неосвічені та безграмотні – раса носіїв якогось масового захворювання, наприклад, алкоголіки.
Спільний штучний ген, безумовно, присутній в проросійських інсургентів на Сході й у чималої кількості їхніх симпатиків. Той, кому пришла в голову ця формула, відчув не соціальний, а нішовий характер явища.
Слов'янсько-пролетарські революціонери не українці й не росіяни, а радше антигромадяни. Їхнє нетривке самоусвідомлення йде від заперечення інших, як способу ідентифікувати себе.
Наступний "іменник" "пролетарський" – теж вочевидь не співпадає з марксистським визначенням революційного пригнобленого класу, скоріше той просто забарвлений стилістичною ностальгією за оскомою радянських лозунгів.
"Соціологія" такого класу більш ніж широка. Щоби побачити це, варто згадати, що в цьому контексті "пролетаріями" є головний Гоблін Криму, ділок бандитської закваски, люмпени на зразок Крамського-"Топазу" і медсестра з Чугуєва, котра копала побитого до безтями учасника євромайдану, галасуючи: "Ета нє люді, ета нє люді!"
Тож, роль пролетарів тут виконують особи, що через економічні й психологічні причини та, мабуть, психіатричні проблеми протистоять громадському поступові. Бо цей рух уособлює зміни, які викликають у них, щонайменше, внутрішній дискомфорт. Ці люди є принципово деструктивним елементом, об'єктивно вони реакціонери.
Нарешті, "прикметник" цієї формули – "революція", і оцінити його просто. Як кажуть у певному середовищі, це "чисті понти". Бо революція є явищем природним і системним, а під вжитим у слогані слові ховається його протилежність, адже негативна реакція на поступальні суспільні зрушення є явищем психологічним і здебільшого випадковим.
З першого погляду претензійне гасло є начебто кумедним цирковим ґеґом, що, головно, привертає увагу та запам'ятовується. Але з другого, чимось таким, що автоматично викриває фальшивість ситуації.
Втім, можновладних постмодерністів, їхню офісну опричнину, стрільців за лаштунками та в самій телевізійній картинці, прискіпливі погляди, схоже, бентежать мало.
Вони впевнені, що блискотлива обгортка перевершує всяку змістовність. Бо, наприклад, багата на алітерації кричалка "НАТО нам не надо!" приносить зиск, а істотний аналіз того, чому це "нам" його "не надо", швидше призведе до зворотного результату.
Гібридна війна; популістські конструкції, як от "боліваріанська революція ХХІ сторіччя" Уґо Чавеса, "вставання з колін" чи "рускій мір" імені Відомокого; системна медійна дифамація замість інформації; стимуляція інсургентських й іредентистських рухів; економічні блокади та вибіркові політичні санкції добре вкладаються в плідні теорії консолідації електорату та не менш переможні теорії нагнітання хаосу в стані ворога-жертви.
В наслідок вимальовується найдивовижніший кентавр з бісмарківської Realpolitik і виборчих технологій. Причому коняча та людська подоби можуть у нього мінятися в залежності від кон'юнктури: коли треба – круп конячий, а голова людини, а коли треба, то навпаки.
Зрозуміло, до кого скаче, а часом і підбирається навшпиньках цей кентавр: в Україні, скажімо, це слов'янські пролетарі для однієї подоби та торпедований державний апарат для другої.
Зрозуміло, хто і чому сидить на плечах або хапається за гриву постмодерного чудо-юди: причина тому завжди внутрішньополітичні мотиви, суть персональні проблеми лідера тоталітарного угруповання.
Залишається запитання, хто рушить у почті цього політтехнологічного покруча?
В голлівудському фільмі класу "В", який називався "Клоуни-вбивці з відкритого космосу", в американському містечку невідь-звідки з'являється цілий цирк клоунів. Розмальовані пики, рюші-брижі мов у пупсів, штиблети на п'ять розмірів більші, дурнуваті жарти – все як годиться.
Аж ось клоуни починають поспіль мочити місцевих з веселих, але смертоносних бластерів, у тому числі, й у "сортирах".
За законами жанру тубільцям таки фортунить за мінімальної допомоги ФБР позбутися збочених прибульців ціною втрати некритичної маси компатріотів.
Наприкінці восьмидесятих для глядача десь у Херсоні перегляд подібного кіна більш-менш був гаянням часу на ще незвичне американське "чорті-що". Проте яким яскравим флешбеком у світлі сьогоднішніх українських буднів виглядає та ідіотична травестія зараз!
Коли дорослі граються наче діти, це завжди пустощі – заняття на дозвіллі. Якщо ж заняття на дозвіллі переймають місце решти всього, то це сигнал для оточуючих про потенційно загрозливе викривлення психіки.
Інфантилізм, заперечення біжучої реальності й пошуки альтернативної системи цінностей складають загальний портрет усіх адептів тоталітарних угрупувань – від скінхедів чи ультралівих до релігійних сектантів. Тому постмодерністська ферментація мізків тут винятково дієва, адже у цьому середовищі спостерігається потужний запит на ніби персонально адресовані однозначні відповіді, що разом ангажують до лав, підвищують статус і долучають до променистої харизми.
Нажаль, існують суспільно толеровані прояви цієї хвороби.
Не прийнято сприймати як небезпечних соціопатів монархістів, "козаків", "казаків" і подібних шукачів коріння, хоча клоуни-вбивці на українських теренах вилупилися саме з цього відкритого космосу.
Хто такий ряджений полководець Гіркін? Затятий аматор воєнних реконструкцій, заводій імперських "зарніц", людина, котра, як кажуть, всерйоз присягала якомусь нащадкові Романових. Уявіть лише, що в нього за кулеша в голові: це ж воістину сміховинно-вбивча суміш!
Інший публічний монстр терору, "підполковник ГРУ з документами", дехто Безлер, на прізвисько "Бес", такий собі по-блатному шепелявий жах горлівського кладовища, вельми поширений типаж шахрая на довір'я – безперечно, гарний клоун-вбивця.
А вульгарний Бабай, хоч і недостатньо потішний, намагається брати космізмом намірів. Попри заувагу пана Парубія, що у Донбасі діють три типи терористів, здається, що все ж таки це варіації однієї масті.
Отже, кількадесят тисяч озброєних комсомольців з відкритим кодом у голові – наснажені наразі переважно слов'янством, праслов'янством, православ'ям і "слава, царю наш державний", густо присмаченими тугою за Великим Радянським Союзом, бігають по слов'янськах.
...В 1989 році, коли Берлінська стіна ще стояла; успішний партійний бос усе ще СФРЮ, Мілошевич, лише приміряв шовіністичні шати; а в славній африканській республіці Руанда тільки-тільки добирали уїдливих слів для характеристики половини співгромадян, що за кілька років упродовж ста діб укоротять життя міліонну з них, а Френсіс Фукуяма наївно і разом провокативно вперше висунув тезу про кінець історії. У всякому разі, під завершенням історії малося на увазі, що із крахом модерних тоталітарних систем і утвердженням ліберальних форм урядування настає край череді ідеологічних конфліктів, якими так прославився куций "вік-вовкодав".
Зрештою, кому б не хотілося лишити у минулому історію жахів і трагедій, а у майбутньому мати справу з лише-тільки хронологією досягнень і звершень? Хоча не виключено, що у підспідку для самого автора, йому йшлося про щось менш зухвале і більш реалістичне.
Констатуючи зміни станової політичної парадигми, можливо, він поставив не на ту рушійну силу?
Можливо, не переваги більш продуктивного суспільного ладу, а в основі іншого ґатунку модель управління масами й зумовила перехід до нової епохи?..
Артур Артурів, спеціально для УП
